— Чоловіки, снідати! – Марина вже накрила на стіл і розливала по чашках каву. Синові – семирічному Дмитрику, какао в його улюблений кухоль, розбавивши теплим молоком.
Сергій, затягуючи на ходу краватку, присів до столу і з задоволенням відхлебнув тонізуючу ароматну гіркоту. Він любив міцніше, і дружина, знаючи його слабкість, молоко йому не пропонувала.
Дмитрик, як завжди, спізнювався до столу, кидаючи як попало в шкільний рюкзачок навчальне приладдя.
— Дмитре, поквапся, інакше запізнимося! – поквапив його Сергій.
— У нього до тебе серйозна розмова, – напівголосно промовила Марина. – Хотів із тобою ще вчора ввечері поговорити, але ти затримався.
— Поговоримо дорогою до школи, – усміхнувся Сергій.
“Серйозний чоловік росте”, – він із гордістю поглядав на сина. Йому подобалося, що Дмитро намагається в усьому копіювати його – від ходи до манери розмовляти, навіть жести переймає.
Дмитрик нарешті закінчив перемогою боротьбу з підручниками та зошитами і приєднався до батьків:
— Мамо, а можна мені кави, як татові, і без молока?
— Зарано тобі такий міцний пити, – заперечила Марина, але запитально глянула на чоловіка.
— Ковточок можна, – серйозно кивнув Сергій і, ховаючи посмішку, дивився, як Дмитрик відсьорбує міцну каву, намагаючись не кривитися, і навмисне повільно ставить чашку на стіл.
Потім, так само не поспішаючи, присьорбує зі своєї чашки, щедро приправленої молоком.
— Татусь! Вилитий татусь! – хитає головою Марина. – Гірко, несмачно, а він і виду не покаже!
Батько із сином поблажливо переглядаються: “Що б ти розуміла в наших чоловічих уподобаннях…”
— Усе, чоловіки, на вихід! Мені теж час збиратися! – командує Марина і випроваджує чоловіка з сином.
Їй на роботу о дев’ятій, до того ж – поруч із домом.
— Тату, я хотів запитати, – почав Дмитро, коли вони вдвох ішли до стоянки автомобілів. – Коли ти був маленьким, у тебе були домашні тварини?
— Звичайно. Адже я в селі ріс, там, де зараз бабуся живе. У нас завжди були кури, качки, навіть корова була, – відповів Сергій.
— Кури і качки – не те, – заперечив Діма. – Я зовсім про інших запитував, про тих, хто може бути справжнім другом – кіт, наприклад, або собака…
— А вони можуть бути справжніми друзями?
— Звичайно! Коли рятуєш когось із біди, він назавжди стає твоїм другом! Адже якщо ти когось врятував, то маєш піклуватися про нього все життя, а він любитиме тебе. Напевно, це і є дружба?
— Хм-м… – задумався Сергій. – Може бути й так…
Вони підходили до свого автомобіля, Сергій уже натиснув кнопку сигналізації на брелоку з ключами. Підморгнувши фарами, автомобіль відгукнувся коротким сигналом, налякавши кошеня, яке примостилося на капоті.
Скуйовдивши шерсть і витріщивши очі, воно схопилося на лапки, готове зірватися з місця, але спросоння не могло збагнути – звідки йому загрожує небезпека і куди бігти?
Сергій не помітив, як заіскрилися теплом очі сина, готового зірватися на біг, назустріч переляканому малюкові.
— А ну геть! – рявкнув Сергій і змів долонею непроханого гостя. Той, намагаючись утриматися, випустив кігтики, слід від яких залишився на пофарбованій поверхні автомобіля. – От зараза! – обурився Сергій.
Сівши на водійське сидіння, він пошукав очима сина – його ніде не було.
— Дмитре! – покликав він. – Швидше в машину! Я вже запізнююся!
Дмитрик з’явився хвилин за п’ять. Шморгаючи носом, він ховав від батька очі, повні сліз.
— Не знайшов… – повідомив він. Поглянув на батька осудливо: – Навіщо ти його так? Він мене чекав. Тепер буде голодний. А може взагалі більше ніколи не прийде і загнеться від голоду, або собаки загризуть…
— Сідай, поїхали, – пропустивши слова сина повз вуха, наказав Сергій. – Я вже спізнююся, а ще тебе до школи везти. Не створюй проблему на рівному місці, тим паче через якесь кошеня.
— Не поїду я з тобою! – твердо заявив Дмитро. – Я пішки ходитиму – не так вже й далеко до школи…
Сергій не любив, коли його відволікають від роботи, але сьогодні, побачивши на екрані мобільного виклик від дружини, схопив телефон:
— Дмитрик до тебе заходив? – насамперед поцікавився він.
— Так, був, – відповіла Марина. – Зайшов після школи. У вас із ним щось сталося? Я ніколи не бачила його таким засмученим. Питаю – не відповідає.
— Нісенітниця якась, – знизав плечима Сергій. – Через кошеня…
І він розповів Марині про ранкову подію.
— Це не дурниця, Сергію. Для нього це дуже важливо. Він уже тиждень бігає годувати цього малюка, напевно, і зараз побіг до нього.
Він хотів запитати в тебе дозволу і забрати кошеня додому. Моєї згоди йому недостатньо, треба щоб тато схвалив. А тато…
Сергій зрозумів, про що з ним хотів поговорити син ще вчора і сьогодні вранці. Зрозумів різку зміну в його поведінці.
“Нічого, – переконував він себе, – день-два, і все забудеться. Теж мені причина – кошеня! У нас із Дмитром не може статися розладу, дуже вже він мене поважає. Усе минає, мине й це…”
І раптом, згадавши свого батька, зрозумів – не мине!
У дитинстві він ставився до свого батька з безмежною повагою і любов’ю. Той відповідав йому тим самим. Як хотілося Сергієві бути таким самим, як батько – сильним, серйозним чоловіком із золотими руками і світлою головою.
Але одного разу все змінилося. Домашня кішка Мурка навела кошенят, і Сергій із розчуленням разом із Муркою взявся опікуватися ними.
Теплом і радістю наповнювалося його серце, коли він дивився на сліпі ще, пискляві грудочки, на щасливу й горду маму-кішку, слухав її заспокоєне й ласкаве муркотіння.
Увечері прийшов батько, зібрав кошенят у полотняний мішок і, не звертаючи уваги на жалібний крик Мурки і сльози Сергія, пішов на річку. Повернувся вже без кошенят…
Відтоді Сергій став цуратися батька, зникла теплота в їхніх стосунках. Так і не пробачив він йому байдужості холодної жорстокості. І, хоч не переривалося їхнє спілкування до самого останнього дня, але довірливості в ньому більше не було.
“Все повторюється? – стиснулося серце. – І ми з Дмитриком будемо так само, як я з батьком?”
…Кошеня він знайшов там же, на стоянці. Сіренька грудочка дрімала, сховавшись у високій траві. У коротенькій шерстці заплуталися колючки, у куточках очей – засохлі грудочки.
Заскочений зненацька, він з переляку спробував сховатися, але Сергій утримав його погладжуванням і ласкавими словами. Малюк заспокоївся, голосно застрекотав і глянув на нього довірливо, з надією.
Кошеня легко помістилося в долонях, і Сергієві здавалося, що це не кошеня зовсім, а тепле, добре й довірливе сердечко його сина – Дмитрика.
І треба зберегти його від негараздів і напастей, зберегти тепло і доброту, що живе в ньому. Обов’язково зберегти! У цьому і є призначення батька – бути ним!
І якщо син не засумнівається в щирості його вчинків, то виросте справжнім чоловіком, кращим за батька, який його виховав. Хіба це не щастя?
— Ходімо, малюк. Добре, що ти пробачив мене, – Сергій ішов додому, дбайливо притискаючи до грудей бездомне кошеня, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих.
— Допоможеш мені помиритися з Дмитриком?
