— Олексію, – закричала Валентина Гаврилівна, яка забігла у двір.
— Що мама? – з корівника вийшов її син.
— Знову твоя благовірна на заробітки подалася? А тебе тепер уже з чотирма залишила?
— Нехай працює, діти ростуть.
— Тобі вже п’ятий десяток пішов, а ти все не можеш здогадатися чим вона гроші заробляє.
— Мамо, та годі тобі.
З дому вийшла модно одягнена дівчинка десяти років:
— Бабусю, що ти лаєшся?
Валентина Гаврилівна зупинила її, поправила спідничку, прибрала смітинки з кофти і пробурчала:
— Усе, йди! А то до школи запізнишся, – і дивлячись услід додала. – Ось теж красуня росте. Уся в маму.
Олексій із любов’ю дивився на свою доньку.
— Усміхаєшся? – продовжила жінка. – За такою красунею дивитися й дивитися треба.
— Гаразд тобі, мамо! – знову повторив Олексій.
— Молодших у садок відправили? – Валентина Гаврилівна перейшла до поточних справ.
— Відвела.
— А Захар до школи пішов?
— Начебто…, – Олексій озирнувся.
— От я йому зараз!
Жінка зайшла в будинок, за хвилину звідти вийшов міцний красивий хлопець і неспішно попрямував у бік школи.
Уже п’ятнадцять років сім’я Олексія є головною темою всіх селищних розмов і пліток. Відтоді, як Богдана, головна красуня селища, вийшла заміж за Олексія – клишоногого некрасивого хлопця.
Йому тоді вже двадцять шість було. Його батько, Данило Єгорович, мужик працьовитий і небідний, рішення сина збудувати поруч із батьківським будинком свій оцінив позитивно.
А коли будинок був уже збудований, і з’явилася поруч з Олексієм красуня Богдана. Ходили чутки, що вона вже була при надії. Як потім виявилося виправдані. Через неповних сім місяців у них зʼявився син Захар. Красень! Явно не в тата.
Коли малюкові виповнилося два роки, відправила його Богдана в садок, а сама вирушила на заробітки. Місяць десь і якось працювала. Поверталася з хорошими грошима. Місяць відпочивала від трудів «праведних» і знову їхала. Ні, на ліжку вона весь місяць не лежала. Допомагала своєму чоловікові по господарству, займалася сином.
На плітки Олексій не звертав уваги, а з нетерпінням чекав свою кохану дружину. Коли Захару виповнилося чотири роки, у них зʼявилася ще дочка – красуня неписана. Її й назвали Оленою.
Коли доньці виповнилося два роки, Богдана знову вирушила на заробітки. Олексій теж не сидів без діла. У нього і корівник, і свинарник. З різницею в чотири роки з’явилися Костя та Ірина. І всі красиві, що провокувало в селищі ще більші плітки.
Минуло п’ятнадцять років з їхнього весілля. Постаріли батьки Олексія, та й сам він уже не молодий, а дружина його все така ж красуня.
Увечері всі діти, як завжди, з татом. Повечеряли. За традицією зібралися навколо батька і стали розповідати, що в школі та садочку сталося. Дворічна Ірина і та, щось там лопоче.
— Тату, а мені сьогодні один хлопчик із п’ятого класу сказав, що я найкрасивіша, – із захопленням почала розповідати Олена. – Він такий хороший.
— Доню, ти в третьому класі, – Олексій намагався здаватися серйозним. – Про що ти думаєш? Я ось твоєму залицяльникові вуха надеру.
— Уже, – похитала головою дівчинка.
— Що вже?
— Захар йому вуха надрав.
— І правильно зробив.
— Через цього Захара до мене хлопчики боятися підійти.
— Тату, а мені в садочку сказали, – почав Костя і раптом видав, – що наша мама гуляє.
Похмурішав батько. Але тут підійшов Захар і ляснув молодшому братові по потилиці, і по-дорослому додав:
— Тату, не звертай уваги, він ще дурний.
Олексій за п’ятнадцять років спільного з Богданою життя це чув багато разів. Ось тільки любив він її шалено. Коли вони одружилися, йому було двадцять шість і не було у нього до весілля жінок. І не буде, крім дружини – це він твердо вирішив. Останнім часом плітки про свою дружину він чув дедалі рідше й рідше, видно набридло односельцям це обговорювати.
Ось і зараз зобразивши на своєму обличчі посмішку, голосно вимовив:
— Наша мама найкраща і найкрасивіша.
— А я красивіша, – гордо задерла ніс Олена.
— Так і має бути, – засміявся батько. – Ти ж її донька.
— Красуня, – посміхнувся старший брат. – Молоко ще на губах не обсохло.
— Гаразд, – батько зробив серйозне обличчя. – Уроки зробили, а то скоро навчальний рік закінчиться?
— Я зробила, – вимовила Олена і тут же, щоб помститися братові, додала, – а Захар, напевно, не зробив.
— Зробив, – тут же вимовив син.
— Рік без трійок закінчиш?
— Без трійок.
— Тату, а я знову відмінницею буду, – похвалилася Олена.
—Хто б у цьому сумнівався?
— А ти нам подарунки купиш?
— Звичайно.
Непомітно минув місяць. Захар і Олена закінчили черговий навчальний рік. І повернулася мама. Вона завжди поверталася ввечері, коли все сімейство було в зборі.
— Мамо, приїхала! – першою закричала Олена, яка вже годину стояла біля вікна.
Захар, стрімголов, вискочив на вулицю. Обійняв маму. Потім схопив обидві важкі сумки й поніс додому. А на вулицю вибігли Костя та Олена. Вийшов батько, тримаючи за руку маленьку Іру.
Останнім до тієї, що повернулася, підійшов Олексій. Ніжно обійняв свою дружину, поцілував. І тут помітив, щось незвичайне в її погляді.
— Олексику, я більше не поїду, – вимовила Богдана.
Він довго дивився на неї щасливими очима. Раптом помітив зморшки в куточках її очей. Згадав, що їй уже тридцять шість. Чомусь це заставило його зрадіти. Обійняв її за плечі:
— Ходімо додому!
А вдома стояв крик. Діти розбирали мамину сумку з подарунками.
— Тихіше! – крикнула мати, ледь стримуючи посмішку.
Присіла на підлогу і стала ділити подарунки.
Олексій із захопленням дивився на своє сімейство і був щасливий. За п’ятнадцять років спільного життя вони жодного разу не посварилися.
Тоді, п’ятнадцять років тому, Богдана вийшла заміж, звісно, не з любові, а за потребою. Потрібен був чоловік і, бажано, не бідний. А у Олексія і свій дім уже був, і на неї дивився, як на ікону. Все ж краще, ніж незаміжньою принести дитину в маленький бабусин будиночок.
Тут «робота» підвернулася, покликав її один дуже великий начальник із собою в Нідерланди працювати вахтовим методом. Так і пропрацювала дванадцять років із перервами.
І ось, приїхала вона до цього начальника після чергової перерви. Подивився він на неї і каже:
«Пора тобі, Богдано, на пенсію».
Побула вона з ним останній місяць, і повернулася назавжди до свого Олексія, який завжди чекав і нічого не питав про її пригоди. Соромно було Богдані перед ним, і вирішила вона, що почне нове життя, адже вона любила свого чоловіка, своїх дітей. А про те, інше своє життя, треба просто забути.
Минув рік.
Богдана більше нікуди не зникала. Дбала про своїх дітей і чоловіка. Батьки Олексія не втручалися в їхні стосунки, для них головне онуки.
Сільські жінки, звісно, постійно обговорювали їхні стосунки, але з відтінком завести, мовляв, щастить тій красуні, нагулялася, а тепер у неї і чоловік вірний, і діти такі гарні, і доглянуті, і гроші водяться, он яку машину купили.
Чоловіки крутили пальцем біля скроні, дивлячись на Олексія, а самі не могли відірвати погляду від його неймовірної дружини, вислуховуючи докори від своїх дружин.
А Олексій і Богдана гуляли селищем під ручку на заздрість усім, не звертали уваги на всі ці плітки і були щасливі.
