Олег і Тетяна переїхали в нову квартиру після того, як зʼявилася на світ їхня донька Марійка. Молода пара раділа власному житлу – невеликій двокімнатній квартирі, придбанню, на яке вони збирали гроші кілька років від самого весілля. Звісно, і батьки з обох боків допомогли. І робота Олега була поруч – великий перспективний завод.
Тепер майже щодня бачили мешканці подвір’я Таню, яка гуляла з коляскою. Молода жінка дбайливо поправляла ковдрочку, що вкривала дитину, і сідала з книжкою біля під’їзду, коли дитина засинала.
Особливо любила спостерігати за матусею з малятком сусідка з першого поверху Ірина Іванівна. Вона виходила на подвір’я, щоб полоти і рихлити свої клумби в палісаднику. Худенька, моложава пенсіонерка посміхалася Ірині, вони віталися. І, як завжди, Ірина Іванівна запитувала в Тані:
— Спить донечка?
І отримавши ствердний кивок голови, починала старанно доглядати за квітами.
— Дивна якась наша сусідка знизу, – розповідала чоловікові ввечері Таня.
— Хто? Бабуся – божа кульбаба? – усміхався чоловік, – що в ній не так?
— Немов блаженна посміхається, копошиться в клумбі й вічно цікавиться: чи спить наша Марійка. Інші люди як люди, привітаються і йдуть собі повз. А вона намагається показати свою увагу, – відповіла Тетяна.
— То що ж у цьому поганого? По-моєму – нормальне сусідське спілкування. І, можливо, вона самотня. Немає з ким поговорити, а тут хоч парою слів перекинутися… Таким старим тільки поспівчувати можна… – сказав Олег.
— Та мені все одно, звісно, але в місті так рідко буває. Може, вона з села, де всі знаються, вітаються і живуть однією сім’єю… – припустила Таня.
І вона виявилася права. Незабаром сіла з нею поруч на лавку Ірина Іванівна, і пошепки розповіла, що вона жила багато років у селищі, вчителювала, а коли школу закрили, то переїхала в місто.
— Все одно сім’ї у мене не склалося, – говорила Ірина Іванівна, – а тут і стаж допрацювала, і встигла квартирку свою однокімнатну купити. Хоча, сумую за своїм селищем досі, люди там кращі, людяніші, чи що…
Так минав час. Спілкування сусідів не було ближчим, так само вони кивали один одному на подвір’ї, і Ірина Іванівна з посмішкою спостерігала, як росте Марійка. Дівчинка почала ходити, а потім і бігати, а ще через деякий час у неї з’явилися друзі по пісочниці. Але Марія полюбила стареньку бабусю Іру, так називала дівчинка свою сиву сусідку.
Одного разу Марійка так привіталася з бабою Ірою, виходячи у двір:
— Добридень, Божа кульбаба!
Ірина Іванівна відповіла крізь сміх:
— Здрастуй, Марійко…
Тетяна почервоніла і смикнула доньку за руку:
— Її звуть Ірина Іванівна. Зрозуміла?
— Іна Ванна… – підтвердила Марійка, підбігла й обійняла бабу Іру за коліна.
Ірина Іванівна нічого не сказала Тані, вона й так відчувала деяку чи то холодність, чи то байдужість від неї, але зовсім не претендувала на тепліші стосунки.
Але одного разу так сталося, що Тетяні різко стало зле. Відвезли її в лікарню. Олег, який приїхав з роботи, був так засмучений, що не знав, що тепер і робити. Робота в нього була відповідальна, щодня він відпрошуватися не міг. І до того ж Марійку вони ще не влаштували в дитячий садок, хоча дівчинці було вже майже три роки.
— А давайте Марійку до мене, – запропонувала Олегу Ірина Іванівна, – ми з нею друзі, – будемо гратися на подвір’ї та вдома, а після обіду – спати. Зварю я обід, і нагодую дівчинку, не переживайте. Головне, щоб операція в Тані пройшла добре.
— Навіть не уявляєте, як ви нам допоможете, Ірино Іванівно! – зрадів Олег, – наші батьки всі працюють, і до того ж живуть у сусідній області. Якщо і зможе моя мати приїхати, то не раніше, ніж через три дні.
— Та не переживайте, впораюся я з Марійкою, я ж старого гарту вчитель, у школі стільки років! Заодно літери вчитимемо, і малюванням займатимемося, – заспокоїла Олега сусідка, – не зривайте матір із роботи. Таню випишуть через тиждень після операції, найімовірніше. Їх там рано піднімають і змушують ходити.
Так і стала доглядати баба Іра за дівчинкою. Марійка її слухалася, обожнювала слухати казки, розглядаючи картинки в книзі, а в Ірини Іванівни була велика бібліотека дитячої літератури.
Олег уже через кілька днів зрозумів, що донька з радістю йде до своєї няні, і ввечері намагається батькові переказати все, що вони з бабусею робили вдень.
— Треба ж, як ви її зацікавили… – дивувався Олег, – вона до вас бігом біжить, немов тут медом намазано.
— Так і добре. Я дуже рада, – з усмішкою відповідала Ірина Іванівна, – моя професія така була. Не забула поки що…
Ірина Іванівна вчила дівчинку самостійно одягатися і роздягатися, прибирати іграшки, і мити руки з милом як годиться.
Коли Тетяна повернулася з лікарні, донька з радістю повисла на ній.
— Ой, як я скучила за тобою, донечко, от тільки на руки тебе брати не можу, животик поки болить, – притискала до себе доньку Таня.
— Ти як наша баба Іра, теж старенька стала? – запитала дівчинка, – вона мене теж на ручки не бере, немає сил у неї.
Таня посміхнулася, обійняла свою сусідку і подякувала їй.
— Приходьте до мене на чай, я ж так звикла до Марійки… буду сумувати, – попросила Ірина Іванівна.
— Обов’язково. Будемо й далі дружити. Нам, як виявилося, без друзів не можна. А сьогодні моя мама приїжджає. Відпустку взяла. Тож, допомога прибуває і з мого боку теж, – доповіла Таня.
Засумувала Ірина Іванівна. Два дні вона виглядала у віконце, бажаючи побачити, чи не вийшла на прогулянку Марійка. Але на вулиці, як на зло, лив дощ, небо висіло низько, і настрій у жінки був таким самим – невеселим.
Вона дивувалася на себе: лише тиждень провела з дівчинкою, а так прив’язалася до неї, немов це була її рідна онука! Ірина Іванівна намагалася знайти собі якесь заняття, щоб відволіктися від думок про дитину, але нічого не допомагало: ні улюблене читання, ні в’язання, ні кінофільми.
Уже ввечері на третій день вона сиділа на табуреті на своїй лоджії і дивилася, як мокнуть її квіти. Раптом їй почувся дзвінок у двері.
«Хто б це міг бути?» – подумала вона і поспішила до дверей.
Яке ж було її здивування, коли на порозі вона побачила Олега, з великим букетом квітів і з коробками. За ним увійшли і Таня з Марійкою, і бабусею Вірою.
— З іменинами! Вітаємо! – закричали вони і почали обіймати Ірину Іванівну.
— З якими? Невже сьогодні мої іменини? – здивувалася Ірина Іванівна.
— Звичайно. Щоправда, їх відзначають мало не двадцять разів на рік. Дуже популярне ім’я, виявляється! – поцілувала Ірину Віра Григорівна, мати Тані.
Коли компанія сіла за стіл, було піднесено подарунки: новий набір каструль, коробка цукерок і вовняна хустка.
— Ну, завалили подарунками! – збентежилася Ірина Іванівна, – я й не очікувала, що про мене хтось згадає… Дуже приємно, чесне слово.
Не встигла господиня змахнути сльозу, як Марійка поставили на табурет. Вона розповіла вірш для бабусі Іри. Оплески так сподобалися дівчинці, що вона одразу ж захотіла виконати танець, на який запросила бабу Іру.
— Коли ж ви вірші встигли вивчити? – запитала Ірина Іванівна.
—Два дні, поки дощик ішов, – засміялася Віра Григорівна, – адже я вчителька початкових класів, ми з вами колеги.
— Тому вам буде про що поговорити, – теж засміявся Олег, – ех, жили б ближче… Тоді Марійка була б охоплена подвійною увагою вчителів.
— А я буду часто тепер приїжджати! Це вирішено, – пообіцяла мати Тані, – тим паче, окрім вас, рідних, у мене тут з’явилася ще й хороша наставниця, і колега.
Так і склалося: приїжджаючи до онуки, доньки та зятя, Віра Григорівна неодмінно відвідувала й Ірину Іванівну. Завжди на такі посиденьки йшла й Марійка, а згодом приєдналася до них і Тетяна. Дуже цікавою співрозмовницею була ця сімдесятирічна колишня вчителька. Розповіді з життя, випадки в практиці, шкільні цікаві історії, спогади про село.
Навіть Марійка слухала розповіді про учнів, розкривши рота. А Таня сказала якось чоловікові:
— Я й не думала, що їй усього лише сімдесят із хвостиком. Це ж небагато… Вона така молода душею…
— Просто вона не зафарбовує сивину, не намагається молодіти. Може, і правильно? – задумливо промовив Олег.
— Це їй вирішувати, але людина вона дивовижна. Ось тобі й Божа кульбаба. З першого погляду й не подумаєш, що в цій жінці стільки доброти, такту, чарівності. І головне, робота в школі така нервова, важка, відповідальна. Але ж не зробила її злою і сварливою Ягою… – сказала Таня, – нам пощастило із сусідкою.
— Це відчула і наша Марійка. Дітей не обдуриш. До злої людини не підуть. А тут – практично споріднені душі.
Так і було. Марійка тягнулася до своєї сивої подруги. Вони часто зустрічалися у дворі, коли дівчинка, яка вже відвідувала дитсадок, вечорами викликала бабу Іру погуляти, кричачи біля її віконця.
— І як я раніше без твого керівництва жила, моя дівчинко? – говорила Ірина Іванівна, виходячи на прогулянку, – у що сьогодні пограємо?
Вони стрибали на асфальті, намалювавши крейдою квадратики. Потім поливали квіти, або йшли збирати у сквер листя для гербарію. Завжди знаходилася невідкладна цікава справа.
Іноді траплялося, що Ірина Іванівна хворіла. Тоді Марійка, зібравши навколо себе дітей з усього двору, була «головною». Вона керувала іграми, проводила різні веселі старти, і навіть виносила банку з мильною водою. Ставши на лавку, і видувала бульбашки, а задоволені видовищем діти ловили їх.
Усі ці розваги Марійка влаштовувала навмисне під самісінькими вікнами баби Іри, бо жінка дивилася на своїх маленьких друзів у цей час із вікна й усміхалася.
— Схоже, Марійка вашими стопами піде, – сказала якось Ірині Іванівні Тетяна, – весь двір за її вказівкою ходить.
— Наша дівчинка… – посміхнулася баба Іра, – хіба це не щастя, бути комусь потрібною?
