— На 14 років він на мене старший, – розповідає шкільній подрузі, з якою зустрілася зовсім випадково Ангеліна, – спочатку здавалося – ось воно, вирішення всіх проблем, чоловік мрії…
— Ну Якщо все так сумно, чого вже, треба йти. Якось налагоджувати життя, влаштовуватись на роботу. Усі якось живуть самостійно, хай скромно, хай із дітьми, невже й ти не зможеш? Чим у такому шлюбі мучитися, краще вже якось одній. Все ж таки будуть аліменти які не які, та й рідні підтримають, – співчуває подруга.
Але Ангеліна на такі слова сумно махає рукою. Вона прокручувала варіанти розлучення з чоловіком сотні разів у голові і все впирається у гроші. Власне, від чого йшла колись у шлюб, який здавався надійним, до того й повернутися? Від злиднів бігла, в злидні тепер і повертатися? Робота? Вона не працювала 15 років, як тепер розпочинати?
Та й рідні ясно дали зрозуміти, що свої проблеми Ангеліна у разі розлучення має вирішувати сама. А найкраще їй, на думку близьких, не дурити та жити нормальним сімейним життям. Мовляв, ненормальним її життя здається тільки їй самій, це дурощі, це жінка з жиру біситься.
— Я росла з вітчимом, – згадує Ангеліна, – брат старший за мене на 12 років, він уже більш-менш самостійним був, а мені мамине сімейне життя важко дісталося. Батька у нас не стало рано, мати вийшла заміж. Вітчим вживав, особливо останні роки, тягнув із дому все, що погано лежало, а мама працювала медсестрою в дитячій поліклініці, зарплата у неї – сльози. Тож жили дуже скромно, якщо не сказати, що у злиднях.
Ангеліні було вже 19 років, коли вітчим скотився в прірву остаточно, вона з подивом згадує і те, що мама плакала: як вона тепер без чоловіка. Хоча, здавалося б, жити вдвох (брат уже був одружений і жив окремо), було легше і матеріально, і морально.
— Вчилася в інституті, – каже жінка, – підробляла посудомийкою у кафе, бо все одно у мами грошей не вистачало, а мені так хотілося одягтися красиво, взутися, їздити відпочивати та тусуватися, як усі мої однокурсниці. Загалом, коли зустріла Єгора, то подумала: ось він, надійний, забезпечений, без шкідливих звичок, дбайливий, треба брати, пощастило.
Єгору було 37, Ангеліні 23 роки. Доглядав гарно, був зовсім не схожий на вітчима, вирішував матеріальні проблеми дівчини. Загалом через короткий час Ангеліна погодилася вийти заміж.
— Ну і потрапила в золоту клітку, – усміхається вона, – вірніше, спочатку мені все це не здавалося кліткою. Подумаєш, він наполіг на тому, щоб я роботу покинула, адже я не голодую, чоловік забезпечує, все є. Подумаєш, грошей у чоловіка треба просити на все, своїх грошей у мене немає, а попросиш – він дає, просто запитує, контролює. Ну так має право контролювати, гроші ж його…
10 років тому у Ангеліни зʼявився син, а ще за 3 роки – дочка. Про роботу вже не йшлося, а те, що раніше здавалося милим і справедливим, почало обтяжувати. Єгор контролював витрати, гардероб, коло спілкування, навіть хобі дружини.
— І ця критика постійна, – кривиться жінка, як від зубного болю, – за все і в усьому: не так сміюся, не те читаю, не так готую, не тим тоном розмовляю з ним, з дітьми, не такі сукні вибираю, не так фарбуюся. Не повіриш, він мене буквально дорікав за те, що я погладшала!
— Ти? – Дивується подруга, – У яких місцях, цікаво, ти ж завжди була худенька!
— І я не знаю, в яких місцях, – розводить Ангеліна руками, – мій дошлюбний одяг, який ще залишилися в глибині шафи, все висить на мені. Я після появи дітей навіть не набирала, тільки груди більше ставали зі зрозумілих причин. У мене та сама вага, яка була у 20 років, але Єгор знаходив постійно причини для невдоволення. Так обридло все це…
Якщо Ангеліна намагалася виявляти непослух, то чоловік міг невдоволено мовчати місяцями, або не явно, але твердо “карати” дружину зменшенням грошей, що видаються їй, відсутністю інтимного життя. Загалом бити не бив, але тиранив постійно.
— Пробувала я і жити у всьому з Єгором погоджуючись, кивала, підтакувала, але це шалено важко. Тим більше, що невдовзі чоловік знаходив нові приводи для причіпок та критики. Ось чесно, у мене вже комплекс неповноцінності розвинувся. Здається, що я дурненька, тупа, жирна корова і величезне щастя, за яке я маю долю дякувати, що Єгор взагалі на мене колись подивився. Прямо щасливий лотерейний квиток для такого опудала тупого.
— Це ти-то опудало тупе? Із золотою медаллю школу закінчила, всі три паралельні класи хлопчаків голови на тебе повертали! – дивується подруга, – І бачила я твого Єгора … Ти мене вибач, але він у тебе далеко не красень і не ідеал. Йому зараз скільки? 52? Майже 53? Прямо ідеал для молодої німфи. І не так він і багатий за сучасними мірками.
— І тим не менше, – сумно посміхається Ангеліна, – він мені ще й зраджує. І уяви собі, з тіткою 46-ти років, із зайвою вагою. Він звичайно каже, що це його “просто подруга”, але ти вибач, просто подругам квартири не дарують.
— ?
— У Єгора батька не стало, квартира залишилася у Києві двокімнатна, так він у спадок вступив і подарував її цій тітці. Не на дружину записав, не на дітей, навіть не на себе. Я випадково знайшла документи. А що я йому зроблю? В мене нічого свого немає. Просто ні. Реєстрація у мене і дітей, і то у мами. Раніше не надавала цьому жодного значення, а зараз задумалася. У мене лише третина у маминій квартирі. І все. Я просто впевнена, що Єгор пояснить усе тим, що так вигідніше для бізнесу, але ж це марення! Як і про “просто подругу”.
Приблизно рік тому Ангеліна спробувала відверто поговорити з мамою, якось заручитись її підтримкою на випадок, якщо вона піде від чоловіка. Жінка розраховувала, що вона знайде роботу, житиме там, де має власність, якось побудує своє життя без токсичного чоловіка. Але мама схопилася за голову:
— Ти збираєшся разом з дітьми мені на голову впасти? І чому? Через те, що чоловік висловив невдоволення твоїм зовнішнім виглядом? Ти в мене дурна чи що? Зять не вживає, хоча я жила і з таким, зять не б’є, гроші заробляє, тебе та дітей утримує. Я на пенсії, мені допомагає твій брат, чи ти вважаєш, що він ще й тебе з дітьми буде зобов’язаний підтримувати на плаву? Ой, не сміши мене, робота! Що ти там заробиш? Ти і діти звикли зовсім до інших грошей. Ні їхньої додаткової освіти, ні тієї їжі, до якої вони звикли, ти забезпечити не зможеш. Ти ворог своїм дітям? Нині вони з рідним батьком ростуть, а потім? Знайдеш чоловіка? А твої діти їм будуть потрібні? І не забувай, що у тебе в квартирі третина, а ще третина має твій брат. Дві кімнати маємо всього. Дві. Тож ти, виходить, житимеш не лише на своїх метрах.
Всі слова Ангеліни про те, що вона встане на ноги і переїде, що допомога їй потрібна спочатку – порожній звук. Порада від мами: не дурити і жити з чоловіком нормально, слухатися, він же старший, мудріший, досвідченіший, він Ангеліні бажає тільки добра. Квартиру бабі подарував? Ну, значить, є розумне якесь пояснення. Зраджує? Не сміши, йому років уже багато, які зради.
Приблизно також висловився і брат, якого мати попросила з Ангеліною поговорити:
— Тобі скоро сорокет, ти вже стара, яке розлучення? У тебе діти. Мати має право жити спокійно та одна. Так, частки ми маємо, але, по-чесному, дісталися вони нам із приватизації, як малолітнім. І нічого ти, сестро, не маєш права вимагати. Так що сиди і не бісися з жиру.
— І ось сиджу, – зітхає Ангеліна, – і сил немає так жити. І вирватися – ніяк. Роботу знайти зараз, коли живу із чоловіком – не можу. Він одразу перекриє кран грошовий. Через дітей мене намагатиметься защемити. Піти? Куди? Із порожньою кишенею? У мене готівки немає взагалі, а карта чоловіка, щоразу він підтверджує смс мої покупки.
— Ну якось треба хоч якусь подушку безпеки зібрати, – каже подруга, – так, виходить, що таємно від чоловіка. А як інакше? Хоча б на кілька місяців, щоб на оренду, на якесь харчування… Так, це називається – щурит. Але у твоєму випадку – інакше ніяк. Від такого життя збожеволіти можна. Якщо Єгорушка такий вульгарний, там уже при розлученні тобі ділити напевно нічого. Так що… про мораль забудь і готуй собі аеродром, роботу наглядай, гроші збирай по копієчці і виривайся на волю.
А що ви думаєте?
