Юра набирав номер матері знову і знову, але йому відповідали холодно, незмінно: «Номер більше не обслуговується.» Він не дзвонив їй два роки. Дружина поставила перед вибором – вона чи мама. І він вибрав дружину.
— Номер більше не обслуговується…
Юрі скувало дихання, а під білою робочою сорочкою виступив холодний піт. Через сквер, де він присів, проплив натовп усміхнених підлітків. Юра глянув на них, наче здичавілий, немов не розумів, хто він, де перебуває і навіщо взагалі це все: життя, сміх, радість, безтурботний час…
Лист лежав на його колінах. На конверті великими літерами гарно виведено ім’я: «Юрію.» І крапка. Мама завжди і скрізь ставила крапки. Юра його вже роздрукував. Воно не було раніше розкрито, отже, сестра не прочитала. Мати списала дві сторінки своїм ідеальним каліграфічним почерком, але без завитків та іншої мішури – так раніше писали зразкові відмінники: кожна літера одна до одної, все чітко вивірено, без жодної помарки.
Лист починався зі слів: «Милий Юро, синку. Якщо ти читаєш цього листа, значить, мене більше немає…»
Юра хрюкнув на цьому моменті. Він хотів утримати сльози, але в міру подальшого читання йому це не вдалося.
Того дня він не думав про матір. Вийшов на обід, щоб перекусити шаурмою. Він уже передчував, як буде поглинати соковите прикопчене м’ясо, перекладене капустою, помідором і огірком, щедро присмачене дивовижним соусом – фірмовою фішкою шаурмічної за рогом.
Він оторопів біля обертових дверей ТЦ – здалося, що з них вийшла в бік вулиці його мати, яку він не бачив два роки. Коричнева куртка, чорне волосся, ледве хвилясте, що не доходить до похилих плечей, важка хода повної жінки, втомленої від роботи і побуту… Один в один його забута мати. Вона ввижалася йому три останні місяці то тут, то там і снилося кілька разів, що мати то збирає речі, готуючись їхати кудись, то ніби маленький він і шукає в неї захисту від недругів, а мама не допомагає, вона сумна, відсторонена, вона просто сидить і це так на неї не схоже, що Юрі до паніки страшно залишатися в цьому світі одному, без її впевненого захисту.
А рівно три місяці тому в ліжко Юри прийшов чи то тхір, чи то щур. Звірятко було побитим, таким нещасним, воно тулилося до Юри своїм теплим напівлисим тільцем і було неприємним для Юри, але жалість взяла гору над огидою – Юра дозволив йому згорнутися бубликом на подушці, впритул до його голови, і звірятко мирно лежало й дихало, не було сил у цього звірятка на більше. І раптом усвідомив Юра, що у них у домі немає ні щурів, ні тхорів, і коли він подумав про це в темній кімнаті, то все зникло, залишилася тільки тепла виїмка на подушці біля його голови, і Юра готовий був заприсягтися, що йому це не наснилося. Тієї ночі дружина вже заснула, а Юра поліз у телефон, і рука сама відшукала фотографії, де він і мати, де вони ще сім’я, живуть разом, не посварені. Він не знав що й думати.
Забарившись біля виходу з ТЦ, Юра хотів було наздогнати її, ту, що здалася йому матір’ю, але почув, як кур’єр запитує в охоронця:
— На якому поверсі побутова техніка, не підкажете? У мене доставка.
— На третьому, – важливо відповів той.
— Я там працюю, – втрутився Юра і відірвав погляд від дверей, – кому доставка? Може мені?
У нього було передчуття. Кур’єр із сумнівом прочитав напис на пакеті.
— Коваленко Юрію.
— Це я, – простягнув руку Юра.
— Паспорт, будь ласка, – не поспішав кур’єр.
Юра поплескав себе по грудях і дістав із нагрудної кишені паспорт. Розписавшись в отриманні, Юра вийшов на вулицю і відійшов убік. Вулиця шуміла: балачки перехожих, дзижчання машин… Він розірвав пакет – там була записка від сестри.
«Мами не стало 12 червня. Просила передати тобі листа. Не смій мені дзвонити – не відповім. Ти був і залишишся для мене зрадником».
12 червня! А сьогодні вже 15 вересня! Цілих три місяці йому не повідомляли!
У Юри застукало у скронях, шлунок скрутило до нудоти і його повело в бік, він ледь не втратив свідомість, але допомогло те, що він втупився спиною в запорошену й руду стіну торгового центру. Мами більше немає! Його мама, його мати… та людина, яка подарувала йому стільки любові, стільки вірності, відданості й захисту… Та людина, якій Юра, щоб підтримати дружину, крикнув: «Я тобі більше не син!»
Юра і думати забув про шаурму, капучино і голод, який мучив його останні дві години. Відразу повірити в таке неможливо… Він не наважився відкривати лист тут. Дійшов, нічого не бачачи, до скверу. Сів. Довго не наважувався і нарешті розкрив конверт.
«… значить, мене більше немає. У мене рак, четверта стадія. Сьогодні відчула несподіваний прилив сил і вирішила написати тобі, поки рука здатна утримувати ручку. Знаєш, кажуть, що такий різкий стрибок сил у моїй хворобі вірна ознака близького кінця.
Юрочко, не звинувачуй себе. Скільки разів я набирала твій номер і скидала до початку гудків! Ми обидва – ти і я – заручники гордості. Навіть зараз, коли я пишу ці рядки, гордість не дозволяє мені зателефонувати тобі. І ти не дзвониш. Можливо, ти про мене і не думаєш, можливо, тобі байдуже, але ти мій син, моя дитина, і я не можу перестати тебе любити.
Вибач, що не змогла порозумітися з твоєю дружиною, я була не права місцями, але й вона не найпростіша людина. Вибач мені за ті прогалини, яких я припустилася у твоєму вихованні, я ростила вас одна як могла, напевно, я була поганою матір’ю, раз ти так легко від мене відвернувся. Отримала що заслужила. Ти покарав мене, синку. Тепер уже досить. Пробач.
Як хотіла б я перед відходом дочекатися дива і почути твій голос…
Юра ридав, заткнувши рот кулаком. Він ніколи не вважав себе недолюбленим або обділеним увагою. Мати завжди знаходила час, щоб поговорити з ним, втішити, вислухати, дати пораду. Вона берегла їх із сестрою як вовчиця. Коли в п’ятому класі двоє однокласників надумали його цькувати, вона відловила одного з них на вулиці і приставила до вуха складаний ніж: «Ще раз зачепиш Юру, і я відріжу тобі праве вухо, зрозумів?» Мати відвела Юру до секції карате і сама завжди вчила його, що потрібно битися, стояти до останнього, не показувати ворогам свою слабкість, а лише силу, сміливість і, якщо треба, відчайдушність.
— Ти завжди встигнеш стати слабаком, для цього нічого не потрібно. За все інше потрібно вміти боротися.
Юра втиснув телефон у вухо і, чекаючи гудків, говорив подумки:
— Я дзвоню тобі, мамо, будь ласка, візьми слухавку. Вибач, що виявився таким слабаком. Я виправлюся і нехай цей лист виявиться жартом!
У трубці гнітюча тиша, як у труні, як у чорній скриньці, а потім…
«Номер більше не обслуговується.»
— Ні! Ні! Я не вірю! – кричить Юра і набирає матір знову і знову, але йому незмінно відповідають: «не обслуговується. Не обслуговується. Не обслуговується!
Здавшись, він подзвонив і сестрі, але та без жодних привітань крикнула:
«Пішов ти!» – і кинула слухавку.
Він відпросився з роботи і поїхав додому. Встав, як стовп, на порозі – не знімав ні куртки, ні взуття. Сили вичерпалися. Дружина Аліса відступила. Вона була на лікарняному з дитиною, сиділа вдома.
— Ти чого так рано? Сталося щось? Юр?
Юра подивився на неї неприязно. Ніяк не міг вимовити ті слова.
— Мама пішла з життя.
— Що? – взялася за серце Аліса, і Юрі був неприємний цей удаваний жест – наче їй не байдуже. – Тобі сестра подзвонила? Коли похорон?
—Це сталося три місяці тому.
— І тобі не сказали? Гарна сімейка! Не дарма ми…
— Закрий рота! – огризнувся Юра. – Не смій більше заїкатися про мою сім’ю.
Заспокоївшись і порадившись, вирішили їхати до сестри. Уся колишня сім’я Юри жила в іншому, обласному місті. Одразу виїхали.
Юра гнав дорогою, як божевільний, наче міг ще кудись встигнути. Зло розбирало його на всіх: на себе, дружину, окремих родичів, але найбільше на сестру. Вони увірвалися в ту квартиру, де раніше жила мати – тепер там мешкала сестра. Юра метав блискавки, він був не в собі, весь на емоціях.
— Ти повинна була мене повідомити! Ти повинна була повідомити, що мати хворіє! Яка ж ти погань!
— Я тобі повинна? – червоніла сестра, вороже дивлячись на перекошеного від люті Юру. – Я тобі нічого в цьому житті не винна! Це ти мав спілкуватися з матір’ю! А ти підкаблучник! Проміняв матір, яка тебе виростила, на цю стерву!
— Я б попросила… – почала обурюватися Аліса.
— Не лізь! – обірвав її Юра і повернувся до сестри: – Це інша ситуація! Ти повинна була сказати!
— Та яке тобі діло? Ти ж кричав, що більше для неї не син! Ах, образили його Алісочку! Бідна дівчинка! Уся із себе вразлива, ображена! От і живіть далі! Гей, ти! Пам’ятаєш хоч через що саме ти поставила ультиматум Юрі?
— Пам’ятаю! – відгукнулася Аліса.
— О, бачиш? Вона навіть не кається, їй на нашу матір наплювати. Жила тут, як свиня, ніколи за собою не прибирала, не готувала, сиділа день і ніч надута, а як мати зауваження почала робити, так усе – ворог номер один! Та ще й квартиру відмовилася в останній момент заради вас розмінювати, яка погана!
Юра прекрасно пам’ятав ту ситуацію. По-перше, мати відмовилася брати кредит на весілля, і молодятам довелося просто розписатися, тому що батьки Аліси теж були проти: чому самі вони мають витрачатися?
Одружилися і стали жити у Юри. З матір’ю. По-друге, Аліса особистість досить відлюдькувата, але мати спочатку намагалася її розговорити і так, і сяк, хотілося їй встановити дружбу з невісткою. Але Аліса, як із навчання поверталася, зачинялася в кімнаті й не виходила звідти, поки не приходив із роботи Юра. Мовчазна вона і про що з нею говорити, мати Юри навіть не знала.
Коли дитина зʼявилась, то вона зайвий раз і на вулицю з нею не виходила – важко візок тягнути. До плити приготувати щось Аліса ніколи не підходила, а прибирала інколи тільки у своїй кімнаті, хоча речі їхні по всьому будинку валялися. Аліса говорила, що в неї депресія, і частенько влаштовувала чоловікові скандали за зачиненими дверима, штовхала водночас ногою дитяче ліжечко, від чого дитина заходилася криком. Мати під шумок проникала в кімнату і забирала від них онука, чим тільки дратувала Алісу: лізе, бачте, в їхнє життя.
Мама намагалася допомогти: після роботи заглядала до них у кімнату з онуком погратися, запитати, як справи, чим увесь день займалися, а Аліса, знахабніла, фиркала:
— Що ви мене весь час одне й те саме запитуєте? Чим ми можемо тут займатися? Набридло щодня вам звітувати. Швидше б з’їхати.
Жінка й перестала питати, лише квіти забрала з підвіконня, які Аліса заморила, не поливаючи. Обіцяла вона їм розмін квартири, щоб молода сім’я взяла собі іпотеку, а їй би й одинокімнатної вистачило, та з кожним днем її рішучість танула. Одного разу до них у гості заїхала родичка і сказала:
«Ой, щось брудно у вас, усе валяється».
Мати й відповіла, не ховаючись, набридло їй усе. Хотілося і присоромити невістку, і на місце поставити.
— А як інакше? Я ж тут одна за всіх, Аліса не прибирає, не готує, у неї, бачте, дитина маленька. Я свого часу окремо від батьків жила і все встигала, а ця…
Тут вискочила зі своєї кімнати Аліса і як давай кричати на свекруху, якими тільки лайками вона її не крила, не соромлячись сторонньої людини. І така вона, виявляється, і сяка, найжахливіша свекруха у світі. Пересварилися в пух і прах. Юра додому повернувся – дружина в істериці. Він і зрозуміти нічого не встиг, а вона його по щоках ляснула:
— Вимагай у матері розміну квартири! Нехай виконує вже обіцянку! Не можу я більше з нею жити!
Ображена мати ж остаточно і безповоротно вирішила, що квартиру вона розмінювати не буде, що невістка цього не гідна. Зажадала йти на оренду. З’їхали. Тут і сказала Аліса вибирати: або вона з сином, або мати.
— Вибирай, Юро, з ким спілкуватися будеш. Або зі мною розлучаєшся, або з ними всіма більше ніколи не спілкуєшся. Сестра в тебе теж змія, налаштовує проти мене всіх.
Юра почувався глибоко скривдженим. Рідна мати його вигнала! Значить…
— Значить я тобі більше не син! Номери ваші я заблокую – навіть не намагайся дзвонити!
Юра дотримав слова лише частково: спілкуватися і справді припинив, але, охолонувши, розблокував номер матері. Чекав, що все-таки зателефонує… І обдумав він усе, і розкаявся, та гордість заважала йти на примирення першим. І тепер він стояв перед сестрою і прекрасно знав, що сам в усьому винен, і бачив стіни цієї злощасної квартири, в якій він виріс, і ті картини, що були на стінах, і світильники, і гачки для верхнього одягу, і меблі – все нагадувало йому матір і той біль, який він їй заподіяв.
— Ідіть, не хочу я з вами розмовляти. Не змушуйте мене викликати поліцію, – говорила сестра.
— Як би не так! – подала голос Аліса, – взагалі половина квартири Юрія!
— А ось і ні! – показала їй дулю сестра, – мама заповідала її мені, я вже вступила у спадок.
Аліса просто задихнулася від обурення.
— Не потрібна мені квартира, – сказав Юра. – Наталю, я по-хорошому, просто поговорити хочу…
— Як це не потрібна! – знову втрутилася Аліса, – ми на оренді живемо, не забув?
Юра зблід, але не встиг відповісти – вийшов чоловік сестри, який до останнього не хотів втручатися.
— Геть звідси. Виходьте. Забирай звідси свою мерзенну … – і він укрив Алісу добірними образами, – … щоб і духу тут більше не було від цієї змії. Загубила жінку завчасно і ще чогось хоче тут! Знаєш, як вона побивалася? Знаєш, як нервувала? Геть звідси, геть, геть.
І він виштовхав обох за поріг, зачинив двері. Аліса тремтіла від приниження. Юра не рухався з місця.
— Юро, ти чому мовчав? Чому не заступився за мене? Ти чув, як він мене обзивав?!
Юра нічого не відповів – сів на брудні сходи і заплакав. Аліса зовсім розгубилася. Потім уже, їдучи в машині додому, Юра сказав холодно:
— У тому, що сталося, є величезна частка твоєї провини. Так, я теж винен, але ти більше за всіх. Як мені жити з тобою після цього?
— Остаточне рішення було тільки за тобою, не треба звалювати на мене відповідальність. Винуватих тут двоє: це ти і твоя сестра. Вона повинна була повідомити нам! Саме повинна!
— Яка ж ти все-таки…
Вони сварилися половину шляху і врешті-решт Юра взагалі перестав їй відповідати. Він замкнувся і робив вигляд, що Аліси тут немає.
Юра перестав приходити додому. Де він ночував, Аліса не знала. На телефон теж не відповідав. Так минув майже місяць. Від розлучення Юру зупиняли дві речі: побутова невлаштованість і маленький син. Він усе ж повернувся в сім’ю… Він став відстороненим і холодним, не виявляв щодо Аліси ніякої любові. Велика була його скорбота за матір’ю. Аліса, навпаки, не відчувала жодного жалю з приводу свекрухи, тільки чоловіка їй шкода: ця зараза, його мати, навіть наостанок примудрилася все їм зіпсувати.
Юрі, як і раніше, іноді здається, що він бачить на вулиці маму. Вона пройде повз, зовсім його не помічаючи. Вона немов фантом… Юра, не відразу усвідомлюючи, обернеться – а її немає. Учора він побачив її в електричці: мама сиділа і байдуже дивилася у вікно. На станції увійшов цілий натовп. Юра протиснувся між ними, його серце скувало залізним прутом… Він мало не впав їй у ноги… Ні, це інша жінка. Це й не могла бути вона.
Іноді, за старою звичкою, він телефонує матері. Нехай буде хоча б шипіння, нехай вирветься хоч один гудок із темряви, однак…
«Номер більше не обслуговується», – скаже зазвичай хтось штучний.
— Я її син! Мамо, мамо, почуй мене!
«Не телефонуйте більше за цим номером. Радійте – у вас залишилася дружина.»
