— Маріє Григорівно, добридень! Скажіть, ключі від Настиної квартири у вас?
Марія Григорівна, відчинивши двері на гучний стукіт, здивовано дивилася на Віру, доньку сусідки, Ольги Олександрівни. Вірочка давно не жила тут, вийшовши заміж і переїхавши до чоловіка.
Після того, як не стало їхньої мами, у квартирі по сусідству жила молодша дочка Ольги – Анастасія. Не сказати, що сусідство було приємним. Компанії іноді гуляли до самого ранку, не звертаючи уваги на скарги сусідів. Навіть дільничний і кілька разів викликані наряди поліції нічого не могли вдіяти. Трохи тихіше стало тільки після того, як у Насті зʼявилася донька. Хто був батьком дитини – історія замовчувала, та й про дитину сусіди дізналися тільки, коли Настя вже принесла в пелені дитя. Дівчина вела практично нічний спосіб життя, тільки зрідка виходячи в магазин вдень.
— Вірочка! Як ти вчасно! Я другий день не чую дитини. Вона дуже сильно кричала кілька днів, а потім затихла. Я вже Василю, дільничному нашому дзвонила, та він сказав, що краще тебе викликати. Я якраз дзвонити збиралася, а тут ти. Ключі! Зараз!
Марія Григорівна відчинила шафку на стіні, в якій зберігала ключі від дачі та гаража. Там же висіла зв’язка від квартири сусідів, яку їй свого часу віддала Ольга. Настя випросила в сестри її зв’язку, мотивуючи тим, що втратила свої, а зробити інші зараз часу немає. Про ключі в сусідки вона просто забула.
— Тримай! – вона простягнула ключі Вірі.
Та, не витрачаючи часу даремно, швидко відчинила двері до квартири. Запах, який пішов із відчинених дверей на майданчик, змусив і Віру, і Марію Григорівну судомно зітхнути. Відштовхнувши з проходу якісь пакети, що задзвеніли склом, Віра увійшла до квартири:
— Настя! Ти вдома?
У відповідь – тиша. На кухні був повний розгром. Віра поморщилася, згадавши, як любовно мама облаштовувала місце, де проводила найбільше часу, готуючи для доньок найсмачніше, найулюбленіше. Зараз тут панували бруд і розруха. Відламані дверцята шафки над раковиною, перевернуті табуретки, купа різнокаліберних пляшок під столом. Востаннє у квартирі Віра була місяць тому, зустрічаючись із сестрою переважно на вулиці. Та не хотіла, щоб Віра приїжджала в гості.
Віра кинулася в спальню, яка раніше була дитячою. У цій кімнаті жила Настя з донькою. Відчинивши двері, жінка поморщилась від смороду, який щільним покривалом накрив її. Штори були закриті, і в напівтемряві Віра розгледіла ліжечко, яке стояло біля стіни. З жахом вона зрозуміла, що там лежить дитина. Вона схопила племінницю на руки і переконалася, що та ще дихає. Дихання було настільки слабким, що Віра спочатку навіть не зрозуміла, чи є воно.
— Міло, Міленочко, відкрий оченята!
Крихітка ворухнулася й затихла.
— Маріє Григорівно! Викликайте “швидку”!
Віра вже зрозуміла, що сестри у квартирі немає, дитина була одна незрозуміло скільки часу. “швидка”, що приїхала, відвезла її з Міленою в лікарню. Дитина була в критичному стані.
Віра і Настя зʼявились у своїх батьків з різницею у два роки. Але, настільки різних людей, напевно, було не знайти. Ольга Олександрівна любила дітей начебто однаково, намагалася не відокремлювати нікого, але, рано залишившись вдовою, змушена була працювати цілодобово, щоб підняти дівчаток. Батьки допомагали як могли, але це була крапля в морі. Особливо позначилася відсутність підтримки і фінансів, коли захворіла Настя. Довгий процес, поки поставили правильний діагноз, затягнувся майже на рік. Потім були кілька років лікування, реабілітації та іншого, поки лікарі з упевненістю не сказали, що тепер дівчинка здорова. Можливо, саме в цей момент, пішов розкол і поділ між дітьми. Настя звикла отримувати всю увагу, тоді як Вірі довелося змиритися з тим, що втомлена, часто зовсім без сил, мама не в змозі вислуховувати її проблеми або одкровення. Поки була жива бабуся, мати Ольги Олександрівни, Вірочка не відчувала себе ні самотньою, ні неповноцінною. До неї вона могла прийти з будь-яким питанням і будь-якою проблемою. Бабуся ж навчила її дивитися на світ не тільки під своїм кутом, а й з боку оточуючих.
— Зрозумій, маленька, ти дуже потрібна мамі. Потрібен твій сміх, гарний настрій, щоб вона бачила, що, хоча б, у тебе все добре!
І Віра, як могла, дотримувалася поради бабусі. Але, коли тієї не стало, вона дуже гостро усвідомила, що залишилася сам на сам зі своїми проблемами.
На той час, як одужала Настя, у родині чітко сформувалася система спілкування. Молодша донька могла розраховувати на будь-яку увагу, а Віра намагалася зайвий раз не турбувати матір, розуміючи, як їй дісталося за ці роки.
Як не дивно, але Настя більше ревнувала маму до сестри, хоча за логікою повинно було бути якраз навпаки.
Ольга Олександрівна, трохи видихнувши, пішла з однієї з робіт і стала більше часу проводити вдома. Віра закінчила виш і працювала, допомагаючи в міру сил матері. Настя ж вела якийсь дивний спосіб життя. Віра з мамою витягали її з відділення поліції, шукали по всьому місту, коли вона пропадала. Судячи з усього, сформоване в голові Насті: “мені погано – мене люблять”, тепер було прийнято, як чітке керівництво до дії.
Коли Віра привела Андрія, щоб познайомити його з родиною, Настя сказала:
— Ну, хоч хтось на тебе увагу звернув! Не прогав! – і засміялася.
Віра смикнула плечем:
— Заздри мовчки!
Вона вже полишила звичку жаліти сестру чи намагатися допомогти їй. Зрештою, та доросла людина. Шкода їй у цій ситуації було тільки маму.
Андрій був чудовим хлопцем. Вони з Вірою навчалися в одному виші, там же й познайомилися. Обидва розуміли, що кращої партії їм не знайти. Спокійна, витримана Віра і веселий, але водночас дуже серйозний у всьому, що стосувалося сім’ї, Андрій. Вирісши з мамою, він рано зрозумів, як важко доводиться жінці, яка піднімає дитину одна. Тому, до майбутньої тещі перейнявся найтеплішими почуттями, після того, як побачив, що вона, як і його мама, дуже втомлена немолода жінка, з масою проблем і мінімальною підтримкою. Свою маму він втратив за рік до знайомства з Вірою. Доброякісна болячка забрала життя найближчої людини, і Андрій залишився зовсім один. Ольга Олександрівна, подивившись на нього деякий час, на ставлення до Віри, до сім’ї, сказала доньці:
— Чудова він людина! Донечко, я рада за тебе і тепер буду спокійна. У тебе все буде добре, а ось у Насті…
Віра не знала, що в день, коли мама отримала приступ, вона повернулася з роботи завчасно. Андрій приїхав того дня зранку в їхню квартиру, щоб закінчити ремонт на кухні, який вони затіяли перед весіллям. Він закінчував встановлювати раковину, коли на кухню зайшла Настя.
— Андрюшо, ти мені не допоможеш?
— Хвилину почекай! Зараз…
Коли він обернувся, його мало не схопив удар – Настя стояла перед ним майже роздягнена. Вона зробила крок уперед, закинула руки йому на плечі і прошепотіла:
— Я ж краща за Віру?
Андрій розгубився, але потім різко відштовхнув її:
— Ще раз такий номер відколеш – не подивлюся, що ти дівчина!
Саме цей момент застала Ольга Олександрівна, коли повернулася. Вона тихо зробила крок назад у коридор, поки її не побачили, пройшла до себе в кімнату, а за півгодини Андрій, який зазирнув туди, побачив, що майбутня теща сидить на дивані, ніяково привалившись головою до підлокітника. “Швидка”, яка приїхала, нічим допомогти вже не змогла.
Віра з Андрієм займалися всім, що пов’язано з прощанням, а Настя цілодобово не виходила зі своєї кімнати. Їхати на прощання з мамою вона відмовилася категорично:
— Хоч раз подумай про мене! Як мені важко! Я тепер абсолютно одна! – істерично кричала вона сестрі.
Віра, на якій обличчя не було всі ці дні, тільки махнула рукою:
— Роби, що хочеш!
Вони переїхали у квартиру Андрія, і Настя залишилася повноправною господинею у квартирі Ольги Олександрівни. Через півроку вони вступили з Вірою у спадок, і Настя заявила:
— За свою половину платити будеш сама! Я не наймалася!
Віра знизала плечима. Увесь цей час Настя не дала жодної копійки і квартиру утримувала саме Віра, стежачи за комунальними платежами. Далі так і продовжилося, незважаючи на показові виступи молодшої.
Рік потому Віра з Андрієм тихо розписалися. Весь цей час Віра майже не спілкувалася з сестрою, лише зрідка подзвонюючи їй у свята. Побачилися вони, коли у Настя зʼявилася Мілена.
— Приїдь на виписку і забери мене з малям! – короткий дзвінок привів Віру в стан шоку. Вона й гадки не мала, що сестра чекає на дитину, а тим паче, що дитина вже є.
Наступні кілька місяців вона регулярно приїжджала до сестри, допомагаючи з немовлям, прибиранням, готуванням, привозила продукти, речі для дитини. Настя приймала все як належне.
— Хрещеною будеш.
Вона не питала, а просто поставила перед фактом.
— Своїх немає, і не буде, напевно, а так хоч якась дитина.
Віра, готова була різко відповісти сестрі, але глянувши на маленьку Мілену, промовчала.
Після хрестин, які організували Віра з Андрієм, Настю як підмінили. Вона стала вимагати, щоб Віра взяла на себе забезпечення дитини:
— Ти ж хрещена, ось і зобов’язана про неї піклуватися!
Віра спочатку мовчала, розуміючи, що будь-яке слово в бік Насті і вона Мілену не побачить більше, але потім не витримала:
— Я, звісно, допомагатиму, але хрещена мати все-таки не рідна, правда? Настя, ти її мама!
Потворну сцену, яка послідувала за цим, Віра вважала за краще просто викреслити з пам’яті. Вона вже зрозуміла, що Настя відрізаний шматок, але племінниця для неї стала рідною людиною, нехай і маленькою. Віра дивилася на неї, а бачила маму. Маленька Мілена дивилася на тітку очима Ольги Олександрівни.
— Красуня будеш! – цілувала в ніс племінницю Віра.
Життя йшло своєю чергою. Андрій відкрив компанію, пов’язану з вантажоперевезеннями, і чимало досяг успіху. Віра пішла на підвищення, стала начальником підрозділу і тепер часто їздила у відрядження. З чергового вона повернулася достроково, після того, як протягом двох днів не змогла додзвонитися сестрі.
У лікарні Мілену забрали в реанімацію, а Вірі довелося порозумітися з поліцією та органами опіки. Дитина була сильно зневоднена. Це означало, що мати залишила дівчинку на довгий час саму, без їжі та пиття.
— Ви знаєте, де ваша сестра?
— Ні. Навіть припустити не можу. Вона останнім часом вела дуже безладний спосіб життя.
Віра була зла як ніколи. Досить! Скільки можна носитися з Настею!
Вона відвела вбік представника органів опіки і проконсультувалася, що їй потрібно зробити, щоб забрати дівчинку.
Мілена провела в лікарні понад місяць. Віра взяла відпустку і невідлучно була з нею весь цей час. Про Настю звісток не було, і Віра подала її в розшук.
Через якийсь час суд позбавив Настю батьківських прав, і Віра удочерила племінницю.
Дванадцять років по тому, у квартирі Віри й Андрія, першого вересня відбувалося справжнє світлопреставлення:
— Мам! Де мої гольфи?!
— А мої?
— І мої шкарпетки!
Троє дітей вихором носилися квартирою, мало не збиваючи з ніг батьків і намагаючись зібратися, щоб не запізнитися на лінійку.
— Так, ану тихо! – з кухні з’явилася Віра, витираючи руки об фартух, і миттєво розібралася з усіма проблемами і негараздами. За кілька хвилин усі троє стояли перед нею, і вона поправляла їм одяг, банти і вносила останні штрихи.
— Міленочко, неси квіти, тільки стебла витри, щоб сухі були, рушник біля вази я поклала.
Мілена глянула своїми синіми, як море в грозу на сонячній стороні, очима й запитала:
— Мамо, а ви сьогодні з нами?
— Звичайно! Я відгул взяла.
Мілена плеснула в долоні й понеслася на кухню.
Віра оглянула молодшу доньку, Ольгу, і сина, Сашка, і залишилася задоволена:
— Справжні першокласники!
Діти задоволено примружилися і запитали:
— А в парк?
Віра розсміялася:
— Після школи буде вам парк! А тепер, марш за квітами!
Оля і Сашко з’явилися, коли їх уже й чекати перестали. Віра майже змирилася з тим, що дітей у них з Андрієм не буде. Вона кинула ходити по лікарях, які не могли сказати їй нічого певного, змушуючи здавати все нові й нові аналізи, і заспокоїлася. Вони вперше поїхали в Грецію і, дивлячись, як Мілена регоче, намагаючись дістати дно, пірнаючи все глибше в прозору воду, вона сказала чоловікові:
— Може не дано нам, Андрюшо? Може саме тому Бог нам Міленку дав?
— Може бути! – Андрій стиснув руку дружини, що лежала на сусідньому шезлонгу. Він знав, скільки болю в цьому зізнанні.
А через п’ять місяців Віра пішла до гінеколога, щоб дізнатися, що з нею не так, і з подивом почула:
— Та все так! Прекрасно просто все! На УЗД завітайте! Підозрюю, що не одним нас порадуєте!
Віра тоді тільки здивовано відкрила рота, а потім розревілася.
— Ну, і що ми ридаємо? Радіти треба! – літній лікар з усмішкою дивився на жінку, яка приходила до нього неодноразово, але якій він нічим допомогти не міг. Природа все-таки взяла своє, чому він був невимовно радий.
— Це я від радості! – крізь сльози розсміялася Віра.
— Ааа, ну тоді можна і навіть корисно! Ходімо!
УЗД показало двійню.
Шкільне подвір’я було сповнене галасом і сміхом. Віра відвела двійнят до місця, де стояв їхній клас і помахала рукою старшій доньці, яка стояла на іншій стороні майданчика зі своїм. Раптом Віра завмерла, забувши опустити руку.
— Вірочка, ти що? – Андрій здивовано подивився на дружину.
— Так… так, нічого, здалося…
Віра спантеличено вдивлялася в натовп. Їй здалося, в якийсь момент, що вона побачила Настю.
“Та ну, навряд чи, просто здалося!”
У цей момент почалася лінійка і вся увага батьків кинулася на директора школи і промовців. Мілена була однією з них. Спочатку вона танцювала разом із групою підтримки, а потім читала вірші. Брат із сестрою відбили всі долоньки, плескаючи своїй старшій, улюбленій сестричці.
Андрій тихо обійняв дружину і прошепотів їй на вухо:
— У нас прекрасні діти, а в них чудова мама!
— Тато теж нічого! – розсміялася Віра.
Повертаючись із парку ввечері, все сімейство заходило в під’їзд, коли Віру покликали:
— Віра!
Та обернулася і застигла. Перед нею стояла Настя. За ці роки сестра майже не змінилася, тільки ще більше схудла. Віра переглянулася з чоловіком і кивнула. Андрій зачинив за собою двері, підштовхнувши вперед Сашка, який забарився, озирнувшись на матір.
— Привіт!
Віра мовчала, ошелешено роздивляючись привид із минулого. Настя була дивно одягнена, на ній була темна сукня до п’ят, на голові хустка.
— Ну що мовчиш? Не впізнала?
— Впізнала, звісно. Що ти тут робиш?
— Приїхала тебе побачити. І на доньку подивитися. А ще вибачення попросити.
— Настя… а чи так воно тобі потрібне, моє прощення? Де ти була всі ці роки? Що з тобою сталося?
— Та де я тільки не була… Головне не те, що зі мною сталося, а те, що зараз зі мною. Я в монастирі живу.
Віра здивовано підвела брови:
— Де?
— У монастирі. Здивувала тебе?
— Не те слово!
— Скажи мені хтось кілька років тому, я сама б здивувалася.
Настя озирнулася на всі боки, побачила лавку і підійшовши, присіла, поплескавши долонею по лавці:
— Іди, поговоримо. Не бійся.
— Та чого мені тебе боятися? – Віра присіла поруч із сестрою.
— Правильно, тепер уже нічого. Знаєш, я ж тебе ненавиділа… Так ненавиділа, що найбільше в житті мріяла, щоб у тебе нічого не вийшло, щоб тебе просто не було.
Віра здивовано подивилася на сестру:
— Чому?
— Сама не знаю. Можливо, тому, що ти була сильна, знала, чого хочеш від життя, а я, навпаки, як листок у полі носилася… Не знаю, Віро, не можу пояснити. А ще, мені здавалося, що ти мене ненавидиш…
— Я? – Віра поперхнулася. – Ти з глузду з’їхала?
— Тоді, напевно, так… Мені здавалося, що я забрала в тебе маму і тому ти не можеш мене любити.
— Сама придумала – сама образилася! Настя, ну ти що?!
— Це зараз я щось розуміти стала, а тоді, як у темній кімнаті була. Нічого не бачила і світло увімкнути було нікому.
— Краще скажи мені, як вийшло, що Мілена одна залишилася? Як ти могла її кинути?
— А я її не кидала. Точніше не так. Я її залишила на кілька годин. Вона спала, я думала, що з’їжджу у справах і повернуся. У мене тоді з’явився хлопець, начебто все складалося. Він віз мене додому, коли ми потрапили в аварію. Я майже два місяці була без свідомості, на апаратах. Олега не стало відразу.
— Я обдзвонила всі лікарні, тебе ніде не було.
— Ти б мене й не знайшла, бо я лежала в сусідньому місті й документів при собі в мене не було. Аварія на трасі трапилася. Олег жив під Одесою. Ми тільки виїхати встигли на трасу і тут ця вантажівка… – Настя зморщилася і на секунду заплющила очі.
— Нічого не розумію, а чому ж ти тоді не дала про себе знати?
— Не знаю. Зрозуміла в якийсь момент, що в Мілени зі мною немає майбутнього. Що ти про неї подбаєш краще.
— Ти знала, що вона мало не покинула цей світ?
— Так, читала потім. Знала й те, що вона тепер у тебе живе.
— І як ти далі думаєш?
— Постриг прийму. Тільки не можна мені, поки всі справи не владнаю. Поки прощення не отримаю там, де можу ще його отримати. Ти мене пробачиш?
— Ох, Настя, яка ж ти дурна все-таки! Звичайно! – Віра обійняла сестру.
Настя тихо плакала, притулившись до єдиної рідної людини в цьому світі. Нарешті, вона витерла сльози і підняла голову:
— Дякую! А Мілена…
— Ні! – Віра суворо глянула на сестру. – Її турбувати не треба! Не дам! Вона нічого не пам’ятає, Настя, вважає мене матір’ю. Нехай так і буде, поки не виросте, а там подивимося.
— Можна я іноді буду приїжджати, щоб подивитися на неї? Як сьогодні, на лінійці.
— Я не можу тобі заборонити і не буду. Тільки з умовою, що все це на відстані. Вона чудова! Дуже розумна, здібна, чудово танцює. Та ти бачила сьогодні. Нехай у неї буде дитинство, добре?
Настя опустила голову і кивнула:
— Ти маєш рацію! Нехай буде…
— У вас дозволені телефони?
— Обмеження є, але не до заборон.
— Тоді я надішлю тобі її фотографії і триматиму в курсі. Набери мені. – Віра продиктувала телефон і дочекалася дзвінка від сестри, записавши її номер. – Тільки, Настя… Якщо ти спробуєш хоч якось нашкодити їй, втрутитися в її життя…
— Не бійся! – Настя твердо подивилася на сестру. – Не буду! А ти стала хорошою матір’ю…
— Хтось повинен був…
Настя піднялася і, несподівано вклонившись сестрі, сказала:
— Дякую тобі, рідна, за все! Вибач мені, і прийми мою вдячність! Нехай Бог береже вашу сім’ю!
Після цього вона різко повернулася і пішла в бік зупинки.
— І тебе, сестро… нехай береже і тебе… – сказала Віра і підняла голову на свої вікна. Там горіло світло. Там на неї чекали.
