— Чуєш, матір! Господарі вдома? – високий чоловік вибрався з-за керма іномарки і, залаявшись, тут же кинувся підвертати світлі джинси. – Бруд тут у вас!
— А що ж тебе, синочку, такого гарного, в нашу глушину занесло? – Віра, яка присіла на хвилинку на лавку біля своєї хвіртки, щоб погрітися на осінньому сонечку, яке майже вже відіграло, прочинила око, і посміхнулася. – Та ще й у білих штанях! Ти, милий, наступного разу шорти одягай! Так воно вірніше буде! Калоші дати, поки зовсім не вимазався ввесь?
— Жартуєш… – чоловік насупився.
— А чому ж не пожартувати? Жива-здорова, руки-ноги цілі, тиск у нормі – можна й пожартувати! – Віра підскочила на лавочці, влаштовуючись зручніше.
Спина нила від того, що напередодні довелося перевернути і визначити на зберігання не один, а відразу два скирти сіна. Марія, найближча сусідка і, за сумісництвом, заклята подружка, занедужала, і потрібно було допомогти їй впоратися по господарству. Нехай не велике, а все ж таки і курочки, і пара качок, і порося. А, головне, кози, хай їм грець! Саме через них Віра майже півдня стрибала ярами в сусідньому лісочку і втомилася так, що вирішила дати ногам відпочинок. Справ було ще багато, до вечора – далеко, та й сидіти байдикувато на лавці було ніколи. Але Віра відправила козу Марії, шкідливу Маркізу, до сараю, потім загнала на подвір’я свою Зіроньку, давши їй добряче під зад, щоб не бешкетувала більше, і сіла на лавку, ловлячи останнє тепло осіннього сонечка.
— І то правда! – незнайомець дострибав через калюжі до лавочки і запитально глянув на Віру. – Присяду?
— І то справа! Сідай, дорогий чоловіче! У ногах правди немає.
Незнайомець прилаштувався поруч з вірою і зітхнув.
— Хотів би я ось так само…
— Як? – Віра з цікавістю покосилася на співрозмовника.
— А ось так! Щоб не поспішати нікуди. Щоб ні турбот, ні клопоту!
— Думаєш, добре?
— А що ж поганого? Вам, мабуть, пенсія капає? Будинок є? Турбот немає! Краса!
— А то! Звичайно! – весело погодилася Віра. – Які вже нам турботи? Тапки білі вибрати, та й усього клопоту! Так, миленький?
— Ну що ви так одразу? – змішався співрозмовник Віри. – Я не те хотів сказати.
— То формулюй ясніше! – Вона посміхнулася. – Що, молодь, ясності буття не вистачає?
Чоловік зніяковіло крякнув.
— А кому її вистачає зараз? Цієї ясності?
— Ну не вам. Це точно! Усе біжите кудись, летите, поспішаєте… Усе у вас свербить в одному місці! А, може, і не в одному! Ти, от, чого з’явився?
— Хотів із господарями цього будинку переговорити.
— Купити хочеш, чи що?
— Як ви здогадалися?
— Теж мені… – Віра розсміялася. – Ну! Говори. Ось вона я. Господиня.
— А чоловік ваш?
— Тобі якого, милий? У мене їх три було.
— Багато!
— Ага! Та тільки я їх усіх пережила…
— А діти є?
— А як же! Два сини й донька. Щоправда, вони всі від мого другого чоловіка.
— Можу запитати?
— Та ти вже, ніби як, цікавишся.
— Як так вийшло, що ви тут… І нікого поруч. Важко вам самій?
— Та чому ж самій? У мене ж діти! І онуків цілий дитячий садок! Марія, знову ж таки, он за тим парканом.
— І все-таки? Зараз от, як я бачу, нікого поруч?
— Та так і вийшло. Чоловіка свого третього я вже років п’ять, як проводила. Відтоді й кукую. Але це тільки по осені. Ось як зараз. Взимку в мене тут весело. На свята всі мої збираються. Звикли зустрічати Новий рік усі разом. Навесні город знову ж таки. Нудьгувати ніколи, та й нема чого. Діти приїжджають по черзі допомогти. Сама ж я вже не справляюся.
— А чому не заберуть вас?
— А що я, валіза якась? – Віра усміхнулася. – Ні, милий! Поки що я предмет одухотворений. А душа моя тут. У цьому будинку. Його батько мій ставив для мами моєї. Дуже вже хотів одружитися.
— Розкажіть!
— А навіщо тобі?
— Цікаво…
Чоловік зніяковів і опустив очі.
— Будинок собі купувати зібрався чи сім’ю створити вирішив?
— Як ви цікаво це… Створити… Зазвичай кажуть – заводити.
— Заводять курчат або качок. Козу ще можна завести. А сім’ю, милий, створювати треба! Я, от, не розуміла цього по молодості. Накоїла справ, а потім ох, як складно довелося… Ламати – не будувати. Це легко. А от створити щось і вдихнути в це життя… Тут, милий, попрацювати треба і серйозно! Батько мій це знав. Але зі мною наукою цією чомусь не поділився. Чи то хотів, щоб я сама до всього дійшла, чи то ще якісь думки в нього були, а тільки, знай я їхню з мамою історію, своїх помилок би не наробила. А якби й наробила, то не так багато…
Незнайомець слухав її так уважно, що Віра вирішила – нехай знає. Зрештою її історія ніяка не таємниця. Усе вже травою поросло. А йому, може, й треба почути те, за чим він зараз тягнеться, немов хлопчисько. Так само слухали Віру її онуки, коли вона розповідала їм про свого батька чи діда.
— Як тебе звати, милий? – Віра ледь поїжилася, коли вітерець, що казна-звідки взявся, пройшовся вулицею, і з вдячністю кивнула, коли співрозмовник стягнув із себе куртку й накинув їй на плечі. – Не замерзнеш?
— Ні. Мене бабуся в дитинстві загартовувала. Я міцний. А звуть мене Андрієм.
— А мене – Віра Павлівна. Будемо знайомі, Андрійко! Ну ось… Тепер, коли я ім’я твоє знаю, можу й чимось іншим із тобою поділитися. Запитуй. Що хотів дізнатися? Про будинок?
— І про нього теж.
— Ну що тобі сказати… Будинок цей багато чого бачив. Три покоління тут жили. Спочатку батько мій із матір’ю. Вона була дочкою голови колгоспу. Дід мій по материнській завзято підтримував ту страшну ідеологію, хай йому грець. Не визнавав ні Бога, ні чорта. Думав, що краще за всіх усе знає і нікому звіт за свої діяння давати не повинен. Так вони тоді всі вважали, багато на себе брали. І маму мою виховувати намагався так само. А та заміж зібралася за мого батька. Ну цього дід мій стерпіти ніяк не міг!
— А чим йому так ваш батько не догодив?
— Він був сином засланого священника. Діда мого вислали з парафії й мотали по всьому поганому світу, не даючи осісти на одному місці дуже довго. Дружина його, молоденька зовсім дівчина, тільки й робила, що наздоганяла його. Переведуть кудись – вона правдами-неправдами дізнається куди, збирається, та й їде слідом. Уже й тато мій у неї на руках був, а вона все не здавалася. Куди чоловік – туди й дружина… Так вона говорила. Скільки вона перенесла – одному Богу відомо! Диво просто, що їй дозволяли за дідом слідувати і вона дізнатися могла, куди його перевели вкотре. Потім уже якесь послаблення вийшло перед самою війною, і дід мій на фронт вирушив, а бабуся залишилася в цьому самому селі одна з дітьми. Освоїлася якось, прижилася. Люди у нас тут суворі жили. Чужих не шанували. Але її чомусь прийняли. Допомогли на перших порах, а потім уже спільна біда всіх згуртувала…
— Дід ваш повернувся?
— Так. Багато горя звідав… У священники подався не відразу. Його батько був гарним господарем, хоч і з розкуркуленого роду, і дуже віруючою людиною. Пророкував синові церковну кар’єру, а той уперся – лікарем хочу стати! Вступив до медичного. Навчався, і непогано, до того часу, поки його не вигнали з тріском, пригадавши походження. Але чогось він навчитися все ж встиг. А поки граніт науки гриз, багато чого переглянув і переосмислив. Вирішив, що батько мав рацію. Тож, коли на фронт потрапив, швидко зорієнтувався. Вирішив, що не стане приховувати того, що вміє, бо користі може принести значно більше. Його відрядили в медичну частину і там він розвернувся так, що лікарі тільки диву давалися. І роботу вмів налагодити на порожньому місці швидко і швидко, і старій з косою не віддавав нікого просто так. Боровся до останнього! Де руками, а де й молитвою. Усі про це знали, але ніхто не проговорився жодного разу. Дід мій казав, що там атеїстів не було…
Андрій кивнув.
— Розумію. А як життя в нього і сім’ї вашої склалося після?
— А не погано. Працювали. Дітей ростили. У мого батька ще брат із сестрою були. Бабуся тільки й встигала, що повертатися. Усе мріяла, що онуків побачить…
— Не довелося?
— Ні. Вони з дідом потонули. Якраз перед батьковим весіллям. Адже він до моєї мами залицявся довго. Батьки згоди не давали. Батько її лютував дуже. Не хотів, щоб дочка його з таким, як мій тато, життя пов’язала. Дід до пори до часу мовчав. Думав, що самі молоді все владнають. Не вийшло. Тоді одягнув свій парадний піджак, і пішов свататися. Тут уже маминому батькові крити було нічим. Язик не повернувся в нього фронтовику відмовити. Погодився дочку видати за батька мого. Тільки умову поставив. Будинок повинен батько поставити свій.
— Нічого собі!
— Так. Складно довелося. Але десь сусіди допомогли. Десь батьки постаралися. Мама продала каблучку свою єдину, яку їй свекруха на весілля подарувала. Не великі гроші, але їх вистачило на те, щоб закінчити будівництво. Уже напередодні весілля дід із бабусею поїхали в місто. Щось підкупити хотіли, напевно, до свята. Там переправа була на човнах. Човен, на якому вони пливли, на дно пішов. Дід мій добре плавав. А бабуся зовсім не вміла. Сміялася ще, що біля різних річок усе життя жила, а води великої не знала. Так, ноги помочить біля бережка, і все. Плавати боялася. А справа була восени… Холодно, вітер міцний. Не впоралися вони. Згинули… Залишився мій батько один із двома дітлахами на руках…
— Погано…
— Куди вже гірше… – зітхнула Віра. – Він розумів, яку ношу доведеться мамі взяти на себе. А тому прийшов до її батька і чесно сказав, що бере своє слово назад і одружуватися не стане. Не хоче, мовляв, нареченій своїй життя псувати.
— Чоловічий вчинок…
— Мамин батько те саме сказав. А ще сказав, що нехай вона сама вирішує.
— І що ж вона зробила? – Андрій подався вперед і навіть відкрив рота від напруження.
— Того ж вечора зібрала свої речі й перейшла в дім до батька. Без жодного весілля. Його вони зіграли тільки через рік, коли вже я на світ з’явилася.
— Теж вчинок… – Андрій відкинувся на лавочці, і зітхнув.
— Що, Андрію? Не піде за тобою твоя ось так?
— Звідки ви… – Андрій здригнувся і повернувся до Віри.
— Ну я ж не перший день на світі живу. Щось у цьому житті вже розумію.
— Не піде… Вона зовсім не схожа на вашу маму. Їй потрібен не я.
— А що ж їй потрібно?
— Те, що я можу. Те, чим є. Не людиною. Функцією… Якщо я перестану бути тим, хто я є зараз, вона піде і не озирнеться.
— Тоді чому, Андрійко?
— Чому я з нею? Не знаю. Люблю, напевно…
— Це не кохання.
— Думаєте?
— Відчуваю. Бачу. За тим, як ти дихаєш. Як говориш про неї. Зручно тобі з нею?
— Так. Ми давно разом. Усе, або майже все, одне про одного знаємо. І живемо в правильному темпі… Відповідаємо…
— Виходить?
— Поки що – так.
— Будинок у селі – це теж темп?
Андрій зітхнув.
— Так. Вона наше життя на два десятки років уперед розписала. Зараз у нас період фінансових вкладень. Квартира, будинок, акції.
— А потім?
— Потім діти. Так вирішила. Каже, що дітей треба заводити тоді, коли все, або майже все, вже є.
— А потім?
— Потім ми будемо їх виховувати.
— І?
Андрій опустив голову.
— А потім… Білі капці…
— А жити коли, Андрійку? – тихо запитала Віра.
— Хіба це не життя?
— Ні, Андрію, – Віра похитала головою. – Це програмний код.
— Звідки ви такі слова знаєте?
— А ти думав, що я зовсім темна? – усміхнулася Віра. – Що, якщо живу в селі, то й освіта в мене три класи та пара коридорів? Я, Андрійку, кандидат наук. Фізик. І на батьківщину свою повернулася не так уже й давно. Років десять тому. Чоловік мій третій хворів дуже. Ось ми й поїхали з міста. Тут йому дихати було легше… Тут він жив…
Андрій здивовано дивився на Віру і явно не вірив їй.
— Дипломи мої показати? – розсміялася вона, поплескавши його по коліну. – Можу! Та тільки не вони мені розуму додали. Життя всьому вчило.
— Розкажіть! – зажадав Андрій.
— Довго це.
— Я вже нікуди не поспішаю! За годину розмови з вами я дізнався стільки, що мені тепер думати й думати.
— Ось і добре! Думай! Корисне заняття. Що ти знати хочеш?
— Ви сказали, що у вас три чоловіки було?
— Все вірно. Три. Один – по дурості та по молодості. І нічого доброго з цього шлюбу не вийшло. Ми були студентами. Молодими та жвавими. Легко зійшлися. Легко розлучилися.
— А другий?
— Тут складніше. З ним у мене кохання було. Але дуже вже… – Віра зітхнула. – Знаєш, коли росте деревце, а його хтось – раз! Сокиркою… Не зовсім, а так… Легенько… Боляче, але терпимо… І воно далі собі росте. Тільки вже не вгору прагне, а вбік його кудись тягне. А потім знову недобра людина повз пройде і знову деревце сокиркою… І воно в інший бік хилитися починає… Понівечене все. Неправильне… Я чому тебе так добре зрозуміла? Тому, що сама через це пройшла. Із чоловіком своїм другим я зійшлася на холодну голову. Він був старший за мене, розумніший, кращий. Я захоплювалася ним. Думала, що зустріла людину, якій зможу присвятити себе, як мама батькові. Та тільки…
— Що?
— Розумієш, яка річ, Андрійку… Мама з батьком жили душа в душу саме тому, що служили одне одному. Вони дихали одне одним. Жити не могли один без одного. А в мене вийшло все не так. Спочатку я не дихала, а потім, коли до мене любов прийшла, він перестав. І ми жили, мучачи одне одного, тому що вже був старший син і йому потрібна була сім’я. Потім, абсолютно випадково, вийшов другий син… А потім, уже свідомо, на зло, сама не знаю кому, я захотіла мати доньку. І ось вона-то мене і врятувала.
— Чому?
— Вона зʼявилася… – Віра перевела подих і стиснула руки в кулаки. – Не зовсім здоровою… Для мене це стало ударом. Впритул! По найболючішому! Я дихати не могла. Спати перестала. Думала тільки про те, як її врятувати.
— А чоловік?
— Чоловік пішов. Одразу ж, щойно дізнався про те, що наша донька зʼявилася на світ такою. З ним намагалися говорити лікарі, родичі, друзі… Він нікого не слухав. Твердив, що це я в усьому винна. А мені було не до нього. Я вперше тоді зрозуміла, як багато часу втратила.
— Ваша донька…
— Здорова. Зараз – так. Мені допомагали тоді всі. Мама, батько, дядько й тітка. Їхні сім’ї. Наглядали за моїми хлопчиками, допомагали з поїздками й операціями. І чоловік… Уже колишній. Теж допомагав… Грошима, зв’язками… Весь час був. Але не поруч… І ми все змогли. Просто тому, що були разом.
— Сім’я…
— Розумієш, про що я тобі говорила, Андрійко? Якщо немає в сім’ї цього світла, цього тепла, то й сім’ї немає. Нехай у ній і троє дітей, а в паспорті в тебе стоятиме штамп. Порожнє це все.
— Ваш чоловік… Він спілкувався потім із дітьми?
— Так. Із часом усе налагодилося. Я не прийняла його назад, коли він прийшов і захотів повернути все на свої місця, але зробила так, щоб діти спілкувалися з ним. Жодного поганого слова, жодного непотрібного жесту в його бік я не допустила.
— Ви дуже мудра жінка…
— Не я. Моя мама. Саме вона наполягла на тому, що це необхідно. І мала рацію! Вона сказала, що я не можу розділити своїх дітей навпіл. Адже половина в них від мене, а половина від батька. І ніхто й ніщо цього не змінить. Скажу я, що він поганий? І це означатиме, що частина цього поганого є і в них теж. І колись вони це зрозуміють. І запитають… А коли цей час прийде, не факт, що я зможу їм відповісти на їхні запитання.
— Тільки сини?
— Ні. Дочка теж. Але набагато пізніше. Набагато… Я ніколи не розповідала їй, чому ми розійшлися. Вона була лише приводом, а не причиною. Усе крилося куди як глибше. А діти… Вони приймають життя таким, яким воно є. Їм немає діла до мотивів і глибинних переживань дорослих. Тому я вирішила, що вона зустрінеться з батьком, коли він буде готовий і вона цього захоче.
— Вийшло?
— Так. У них були прекрасні стосунки. Вона почувалася коханою. Мій колишній чоловік більше не одружився. Ми не були друзями, але й ворогами не стали, завдяки тому, що в нас були діти. Кожен робив свою справу. Так, він майже не брав участі особисто в житті доньки в перші роки її життя. Але завдяки його допомозі вона остаточно одужала. І я ніколи не забувала про це, незважаючи на всі свої образи.
Віра замовкла, і Андрій наважився запитати:
— А третій ваш чоловік?
— Він був моєю нагородою, – просто відповіла вона, і закинула голову, ховаючи сльози.
Занадто багато чого сколихнула в ній розмова з Андрієм. Немов знову вона прожила своє життя з усіма печалями і радощами. Знову побачила всіх, кого так любила й ненавиділа. Знову пережила і біль втрати, і радість набуття.
— Ми були одним цілим. Розумієш, Андрійко? Уперше я зрозуміла, що означає любити людину всім серцем і всією душею. Не хворобливою пристрастю, що спотворює все, що є в тобі людського. Не байдужою прихильністю, зручною і зрозумілою. А просто любити, дихаючи кожною миттю так, немов вона може стати останньою…
— Красиво…
— А так воно й було. Він став прекрасним вітчимом моїм дітям. Я сказала б батьком, бо вони його таким і вважали, але він ніколи не дозволяв їм називати себе так. Казав, що в них є рідний батько. Він умів тримати баланс і знав, як це важливо. Дав мені те, чого так не вистачало.
— Що ж?
— Упевненості. У собі, у завтрашньому дні, у тому, що щастя в дрібницях, а не в глобальному. Він умів бачити ці дрібниці. Жив, як дихав… І мене вчив цього.
— Вийшло?
— Навчитися? – Віра посміхнулася крізь сльози. – Так. Інакше б я тут із тобою не сиділа.
Вони замовкли.
Вечір легким пологом укривав село. Потягнуло димком. Десь вимогливо мекнула коза, і Віра підхопилася.
— Зосиділася я. Час і честь знати. Ну що, Андрію? Будеш купувати хату?
— Ви ж не продасте! – знизав плечима Андрій.
— Звісно, ні. Усе правильно зрозумів.
— Спасибі вам… – Андрій встав, прийняв із рук Віри свою куртку, пом’явся трохи, але все-таки запитав. – Як думаєте, чи варто мені продовжувати пошуки?
Віра подивилася йому в очі.
— Це, милий, тільки тобі вирішувати. Якщо ти про будинок, то поруч із моїм ділянка продається. Контакти господаря дам. Він давно тут не живе, але тобі ж не стільки будинок, скільки ділянка потрібна? Думаю, порозумієтеся. А якщо ти про інше що… Життя, Андрію, одне. Поки чернетку готуватимеш – набіло переписати, дивись, і часу не залишиться. Думай.
— Я зрозумів.
Більше вони нічого один одному не сказали. Розкланялися, і розійшлися в різні боки.
Андрій поїхав, а Віра поспішила до хати. Кіз доїти пора було, та й Марії щось приготувати на вечерю. Справ – тільки встигай повертатися!
Вони зустрінуться з Андрієм через кілька років. Він під’їде до будинку Віри, допоможе вибратися з машини дружині в положенні і візьме на руки синочка.
— Нумо, знайомитися! Тут Віра Павлівна живе. Будемо сусідами!
Віра вийде на ґанок і примружиться, роздивляючись гостей. А потім усміхнеться, вітаючи їх, і пробурмоче собі під ніс:
— Подумав. Молодець, Андрійко! Якщо кохання обрав – значить подорослішав. А далі все складеться!
І додасть, уже голосніше:
— Ласкаво просимо! Калоші дати?
