— Що ж ти ніколи в гості не приїдеш? – дорікнула мені Оля телефоном, коли я їй зателефонувала, щоб привітати з іменинами, – Ти взагалі в Києві буваєш?
У Києві я буваю, але рідко. Востаннє їздила з 7-ми річним сином 3 роки тому, показала йому Хрещатик, скляний міст, зводила в зоопарк. Зупинялися ми з сином і чоловіком у його рідні.
Відтоді багато води спливло: з чоловіком я 2 роки тому розлучилася, він оголосив, що покохав іншу. Зібрала речі і повернулася з дитиною до мами, оскільки жили ми з чоловіком у квартирі, яка належала йому. Тож у його родичів тепер не зупинишся.
Прожила я з мамою рік, потім мами не стало. Тоді ми з Ольгою і зустрілися, а до цього не бачилися 12 років. Оля – донька моєї тітки, маминої старшої сестри. Тітка не стало, коли Олі було 6 років, мені на той час був лише рік.
Як розповідала мама, батько був категорично проти того, щоб вона брала в сім’ю свою осиротілу племінницю. Але хіба мама могла відправити дівчинку в дитячий будинок? Батько Олі, який кинув її матір, щойно дізнавшись про дитину, за документами навіть батьком не значився, він був до цього часу благополучно одружений, дівчинка від коханки йому була не потрібна.
Бабуся наша з Олею сильно випивала, жила вона з новим чоловіком, життям дітей не цікавилася. Останні роки тітка жила з дочкою в орендованій квартирі. Виходило, що Оля нікому взагалі на цьому світі не була потрібна, тож моя мама не могла вчинити інакше.
Розплатою за свавілля мами стало те, що батько поставив ультиматум: або він залишається, або Оля. Мама обрала Олю, залишившись розлученою жінкою, яка виховувала двох дітей. Трохи згодом мамі зустрівся гарний чоловік, який став для мене й Олі справжнім батьком, його не стало, коли Оля закінчувала школу, а мені було 13 років.
Від вітчима мамі дісталося житло, оскільки бабуся примудрилася продати свій будиночок і поїхала жити до родичів чоловіка в далеке село, де незабаром і остаточно спилася. Така ось недолуга рідня. Але ми з Олею росли в любові, її нам давали в надлишку. Мама не удочеряла племінницю. Чому? Усе просто: ми були небагаті, кожна копієчка на рахунку, а на Олю держава давала гроші, та ще й квартиру в майбутньому обіцяла, як сироті.
Після закінчення школи сестра вступила до технікуму, поїхала жити до столиці. Обіцяну квартиру їй вдалося отримати тільки в 22 роки, ще через 5 років Оля її приватизувала і продала, осівши в столиці остаточно.
— Добре влаштувалася, – раділа мама за прийомну доньку, – працює, купила кімнату в комуналці, потім і квартиру подужає.
Осилювати квартиру сестрі не знадобилося – заміж вийшла. Чоловік був забезпечений, в знак подяки за подаровану йому дитину, він оформив на ім’я Олі двокімнатну квартиру. Тож Оля й сама вважала, що їй пощастило. Мама сумувала, але сестра зі свого ситого й забезпеченого життя не поспішала приїжджати в наше маленьке містечко й провідувати ту, що її виростила, що пожертвувала колись своєю власною сім’єю, щоб сирота не потрапила до дитбудинку.
— З чоловіком розлучилася, – видихнула Оля, одного разу з’явившись на маминому порозі, – матір, не причитай. Він нормальні аліменти платить, на життя вистачає. Я до вас у справі і всього на кілька днів.
Мені було тоді 27 років і я тільки-тільки вийшла заміж. Виявляється, Оля справді приїхала у справі: відлітала на відпочинок із новим чоловіком, не було з ким залишити сина. Мама зраділа і приїзду Олі, і онуку. Хлопчик пробув у мами місяць, а потім сестра його забрала і знову пропала на роки.
— Немає коли приїжджати, – дзвонила вона кілька разів на рік, – особисте життя, робота. У нас тут зовсім інший ритм, не ображайся.
З її рідкісних дзвінків ми знали, що вона продала і кімнату в комуналці, і свою двокімнатну, що купила трикімнатну, працювати влаштувалася дуже добре, живе з чоловіком, сина віддала в військове училище і більшу частину року хлопець живе не з нею. До нас вона більше не приїжджала.
Точніше приїхала, один раз, коли треба було ховати маму. Плакала і картала себе за те, що не побачилася, не попрощалася, висловлювала жаль, що ми з нею не спілкуємося. Після прощання взяла з мене обіцянку, що я з сином обов’язково до неї приїду в гості:
— Ми ж з тобою практично рідні сестри, – говорила, – я справжню свою матір і не пам’ятаю майже. Тільки твою. Роки йдуть, треба якось тримати зв’язок.
І ми стали цей зв’язок тримати. Оля справді дзвонила мені приблизно раз на місяць, розповідала новини, кликала в гості, питала про те, як я живу. Грошей перевела навіть, щоб мамі пам’ятник поставити – хотіла взяти участь, хоча я й не вимагала цього.
І ось, зібралася я в столицю, Олі зателефонувала, сказала, що приїду, але зупинюся в готелі, що знайшла зручний і недорогий варіант, що не хочу її соромити, вона ж не одна живе. Сестра не стала наполягати, сказавши, щоб я робила як мені зручно, але взяла з мене клятвену обіцянку, що в гості я приїду і ми обов’язково побачимося.
— Я тут пробуду 3 повні дні, – зателефонувала я, коли приїхала до столиці, – а на 4-й день я рано вранці поїду. Коли зручно побачитися?
— Ой, давай завтра, – каже, – сьогодні я на стрижку і фарбування волосся записана, не можу відкласти. Салон дуже престижний, я за місяць записувалася, вже вибач, а завтра ввечері чекаю, набери мені тільки.
Гаразд, завтра, так завтра, мені є чим зайнятися. Наступного дня телефоную Олі в обід.
— Ой, вибач, вибач, вибач, – сьогодні не можу, – розумієш, майстер подзвонив, приїде ремонтувати мою посудомийку, давай завтра?
Не питання, думаю, завтра, так завтра. Після обіду ми з сином нагулялися, купили Київський торт і я зателефонувала Олі. Ніхто не відповів. Через годину я набрала знову – тиша. Я зателефонувала ще через годину і на цьому все. Торт ми з сином з’їли в готелі, зібрали сумки і лягли спати. Ні повідомлень, ні дзвінків від сестри не було.
Вона зателефонувала, коли ми з сином уже були в поїзді:
— Ну що, сьогодні чекаю. Як поїхали? Ти що! Ми ж так і не побачилися.
— Не побачилися, – кажу, – я дзвонила тобі кілька разів, ти слухавку не брала. Я ж попереджала, що в мене на сьогоднішній ранок квитки.
— Та бачила я, що ти дзвонила, – каже, – просто я вчора з самого ранку зі своїм чоловіком сварилася, напевно розлучатися будемо. Чому не передзвонила? Та настрій у мене був паршивий, якось не до всього було, зрозумій.
Ось так. Їй було не до всього настільки, що вона навіть не написала повідомлення. А зараз зробила вигляд, що забула про дату мого від’їзду? Їхала я і думала: більше Олі я дзвонити не стану.
Що з нею не так?
Чому моя улюблена старша сестра, з якою минуло моє дитинство, з якою я ділила одну маму, стала така байдужа?
Зайнятістю вона пояснювала те, що не відвідувала маму довго, відсутністю настрою те, що не відповіла на мої дзвінки.
