Це історія сім’ї “неблагополучної”, як у нас прийнято називати. Мати виховує сина, одна, без чоловіка, розлучилася, коли синові і року не було. І от синові вже 14 років, їй 34, вона працює бухгалтером у невеликій установі.
За останній рік життя перетворилося на пекло. Якщо до п’ятого класу син добре вчився, то потім з’явилися трійки. Далі гірше, вона хотіла тільки одного, щоб Володя закінчив дев’ять класів, здобув хоч якусь спеціальність!
Постійні виклики до школи, у розмові класна керівниця не підбирала слів, у присутності безлічі вчителів, які теж розповідали про провини Володі та його неуспішність. Роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне безсилля що-небудь змінити.
Її докори вислуховував він мовчки і похмуро. Уроки, як і раніше, не вчив, вдома не допомагав. Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Адже вранці, йдучи на роботу, суворо наказала: “Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!”
Поставивши чайник на плиту, вона втомилася і почала прибиратися. Витираючи пил, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої їй колись подругами на день народження (адже самій таку не купити!), єдиної цінності в будинку — немає. Вона завмерла. Виніс? Продав?
Думки одна страшніша за іншу лізли в голову. Так, зовсім недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопцями. На запитання: “Хто це?” син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі читалося: “Не твоя справа!”
“Це розбишаки, якісь залежні!”, — закралася думка в її мозок. Що робити? Це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він щось вживає? Чи?..
Вона кинулася вниз сходами. Надворі було вже темно, вулицею поспішали рідкісні перехожі. Повільно повернулася додому.
“Сама винна! Сама! У всьому! Вдома йому давно життя не стало! Навіть бужу вранці окриком! А вечорами! Весь вечір кричу на нього! Синочок, рідненький, та що за матір тобі дісталася недолуга!” вона довго плакала.
Потім почала ретельно прибирати у квартирі — сидіти просто так не було сили. Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягла. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету уламки розбитої кришталевої вази.
“Розбив… Розбив!” — раптом зрозуміла вона і знову заплакала. Але це були сльози радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її не забирав, — сховав. І ось тепер, дурник, не йде додому, боїться!
І раптом вона знову завмерла — ні, ніякий він не дурний! Вона уявила собі, як побачила б розбиту вазу, уявила свою лють… тяжко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, розставила тарілки.
Син прийшов о десятій годині. Увійшов і мовчки зупинився у дверях. Вона кинулася до нього: “Володька! Та де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім, змучилася! Замерз?
Вона взяла його холодні руки, погріла у своїх, поцілувала в щоку — і сказала: Іди, помий руки. Я приготувала тобі твоє улюблене”. Нічого не розуміючи, він пішов мити руки.
Потім пішов на кухню, а вона сказала: “Я в кімнаті накрила”. Він пройшов у кімнату, де було якось особливо чисто, охайно, гарно, обережно сів за стіл.
“Їж, синочку!” — почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.
— Що ж ти, синочку?
Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:
— Я розбив вазу.
— Я знаю, — відповіла вона. — Нічого. Все колись б’ється.
Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала:
— Вибач мені, синку. Кричу на тебе, лаюся. Важко мені, синочку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, роботи багато, бачиш, навіть додому приношу. Пробач мені, ніколи більше тебе не буду ображати!
Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам підвівся. А проводжаючи до школи, вона вперше вимовила не “дивися в мене…”, а поцілувала в щоку і сказала: “Ну, до вечора!”
Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю — посмажив картоплю.
З того часу вона заборонила собі взагалі говорити з ним про школу, про оцінки.
Якщо їй болючі, навіть рідкісні відвідування школи, то як же йому? Коли син раптом сказав, що після дев’ятого класу піде до десятого, вона не показала своїх сумнівів.
Якось зазирнула до його щоденника — там не було жодних двійок. Але найпам’ятнішим днем для неї став день, коли ввечері, повечерявши, розклала свої рахунки, він сів ліворуч, сказав, що допоможе їй рахувати.
Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона завмерла. Був маленький, сидів часто біля неї і, втомившись, клав голову їй на руку і нерідко так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.
