З моїм чоловіком Олегом, ми одружилися 2 роки тому. Ще в роки навчання ми влаштувалися в обидва в столиці, почали зустрічатися тут же, вирішили не повертатися на свої малі батьківщини. Так співпало, що обидва ми з маленьких містечок.
— Роботи тут немає, – підтримали мене батьки, – перспектив ніяких. Так, тобі буде дуже непросто, насамперед із житлом. Але краще спробувати, поки немає дітей, поки нічим не пов’язана.
Приблизно те саме вирішив і Олег. Він з іншої області, але і його містечко не рясніло робочими місцями, а з житлом там була така сама безвихідь: квартира є в мами, але в мами ще є молодший брат від іншого чоловіка. З вітчимом вона не живе з причини тієї ж самої, з якої розлучилася з батьком Олега – оковита.
Ми зняли маленьку студію на околиці спального району, влаштувалися після інституту на роботу, стали жити і відкладати гроші. Через рік і 2 місяці ми зареєстрували стосунки. Накопичувати виходить, але повільно через орендоване житло. Нас ніхто на високооплачуваній роботі з розпростертими обіймами не чекав.
Приблизно тоді ж Олегу зателефонувала мама, у сльозах:
— Колишній ні копійки на дитину не дає, а мене з роботи скоротили. Шукаю, але нічого не можу знайти, як жити? У нас не те що на комуналку, у нас на хліб навіть грошей немає.
Чоловікові вона мати, і брат молодший, як не крути – брат. Коли їсти нічого матері – це біда. Вирішили підтримати свекруху (яку я так і не бачила жодного разу, не довелося якось). Що поробиш, будемо посилати мамі гроші.
Багато ми виділити не могли. Ясна річ, що постраждають темпи нашого накопичення, але вже 7-10 тисяч на місяць ми домовилися мамі і братові Олега посилати. Перший раз переказали гроші – свекруха гаряче дякувала, знову плакала:
— Що б я без сина робила! Я шукаю, готова вже ким завгодно піти працювати, але в нас зараз повна безнадія.
Свекруха була кухарем, а заклади громадського харчування тоді масово припиняли роботу, нових співробітників ніхто не брав. Якщо цікаво, математика в нас тоді була така: 15 тисяч за оренду житла, моя зарплата 17 тисяч, зарплата чоловіка – 22 тисячі, 10 тисяч – свекрусі. Залишок наш. На проїзд, на харчування, на все інше.
І так ми жили рік. Цілий рік. Одного разу чоловік спробував мамі гроші відправити, але переказ не пройшов: закінчився термін картки. Чоловік зателефонував – телефон недоступний. Звісно, Олег почав хвилюватися, чи не сталося щось із матір’ю.
З молодшим братом чоловік спілкується нечасто, хлопцеві 16 років, спільної мови вони так і не знайшли, але тут довелося дзвонити. Відповів.
— Мати? На роботі, – голос здивований, – у сенсі на якій роботі? На своїй! Ти звідки впав?
Виявилося, що одразу ж після скорочення свекруха знайшла місце кухаря в будинку-інтернаті для людей похилого віку, що в їхньому містечку. Ще й молодшому синові похвалилася:
— Це ж золоте дно, будемо жити як люди. Гроші можна буде відкладати, там же і продукти, і побутова хімія. Звісно, багато не понесеш, але все ж таки не голе місце і не так, як у мене в кафе було, адже під камерами весь день, нічого в сумку не сунеш.
І працювала. І додому продукти несла. І гроші відкладала. Свої і наші. Чоловік (на ньому обличчя не було, так йому переді мною було соромно) ввечері подзвонив мамі, запитав, на біса вона так робила, ми ж не мільйонери, ми ж самі сиділи на сухому пайку і в усьому собі відмовляли.
— Ну, – відповіла, – спочатку я ж правду говорила, я ж без роботи залишилася. А потім не стала нічого змінювати. А ти б допомагав мені, якби дізнався, що я знайшла роботу? Ні. Ось і я про це. А життя дороге, а брата твого мені ростити треба, а татусь що твій, що його – зосереджені тільки на собі.
Я все розумію, брата треба ростити, але Олег у цьому не винен. Чоловік трубку кинув. Зрозуміло, грошей ми свекрусі більше не переказували. Відтоді багато що змінилося: ми переїхали в більшу квартиру, роботу змінили і чоловік, і я. З грошима стало легше, навіть з урахуванням безперервної кризи, та інфляції.
Незмінним залишилося одне: свою свекруху я не бачила. І не прагну побачити. Олегу мама намагалася дзвонити з інших телефонів, тиснула на совість, на жалість, на те, що брата вчити треба. Чоловік ставить кожен новий телефон у чорний список.
Не знаю, правильно це, чи ні. Все ж таки це мати і брат. Але це його мати і брат, я з рішенням чоловіка сперечатися не буду. Для мене він – сирота. Схоже, він теж себе таким вважає.
