Віра не зводила очей з вивіски “Операційна”. Букви розпливалися в очах від багатогодинного очікування, серце шалено калатало. Віра безперервно смикала в руках улюблену машинку Вані, її чотирирічного молодшого сина, пластмасовий червоний трактор із ковшем.
Ванічка, звичайно, спочатку хотів синій трактор, але згодом прикипів усім своїм покаліченим природою серцем до цієї, подарованої улюбленим татом іграшці. Нарешті за каламутним склом з’явився чоловічий силует, двері відчинилися, і в коридорі з’явився втомлений лікар. Віра схопилася з місця і кинулася до нього:
— Лікарю, ну як? Як все пройшло? Як Ваня?
Лікар винувато опустив голову, знявши маску з обличчя:
— Віро Павлівно, я на жаль… Ми зробили все, що змогли…
Віра лежала на ліжку сина, згорнувшись. Подушка ще зберігала запах Вані. На дзеркалі навпроти ще було видно відбиток його забрудненої в печиво долоні. Як же добре, що вона не встигла витерти дзеркало! Адже він більше ніколи не забруднить його. І ніколи не схилить свою втомлену голівку на подушку.
По обвітреній щоці Віри скотилася ще одна сльоза. Горе випалило її серце зсередини. Здорове серце. Те, чого не було у Вані, її молодшої дитини. Старший, Матвій, був здоровим і вже цілком самостійний — йому було 18 років, і він навчався в університеті.
А Ваня… Її несподівана пізня радість, що обернулася величезним горем. Весь термін обстеження показували, що все добре, і лише в останній місяць абсолютно випадково виявили складну ваду серця… Саме при радикальній корекції щось пішло не так і тепер більше немає її Ванічки…
Віра заплющила очі, забувшись тривожним, неспокійним сном. І ось знову, як і всі останні дні, вона опинилася на сонячній галявині, усіяній різнокольоровими, запашними кольорами всіх форм та розмірів. Вдалині стояв її Ваня, який посміхався своєю незмінною усмішкою, в його улюбленій сорочці з машинками. У руках у Вані був великий букет із ромашок.
— Ваню! Синку! — вигукнула Віра, але Ваня не чув її, задумливо перебираючи пелюстки ромашок.
Віра бігла квітучим полем, розкинувши руки для обіймів. Але скільки б вона не бігла, Ваня не ставав ближче. Більше того, він все віддалявся і віддалявся від неї. Віра кричала від розпачу, тягла руки, але досягти мети не могла. Раптом Ваня підняв на неї свої очі, посміхнувся і розчинився в повітрі.
І лише хмара з пелюсток ромашок повільно опускалася на землю. Віра добігла до місця, куди опустилися пелюстки і подивилась собі під ноги. Якась адреса була викладена акуратними, рівними літерами з білих пелюсток на зеленій траві.
Прокинулася Віра від телефонного дзвінка. Вона подивилася на екран смартфона — Матвій.
— Так, синку, — хрипко відповіла Віра.
— Мамочко, я сьогодні приїду, приготуй мені щось!
Віра натягнуто посміхнулася. Досить. Минуло майже три місяці з того часу, як не стало Вані, але ж у неї є ще старший син! Час хоча б спробувати взяти себе в руки і жити далі.
— Звісно, синку, що ти хочеш? Спекти млинців?
— Було б круто, мамо! Чекай, я вже в автобусі, скоро буду!
Матвій намагався приїжджати кожні вихідні, щоб відволікти матір та батька. Він розумів, як їм, адже й у нього самого все боліло всередині при думці про молодшого братика. Але життя тривало, і вони мали пережити горе всі разом. На те вони й родина.
Віра через силу піднялася на ноги і пішла на кухню. Вона відкрила холодильник, пошарила і виявила, що вдома немає молока. Її чоловік Віталій сидів на кухні та паяв якусь мікросхему в ноутбуці. Він підняв на Віру очі і спитав:
— Ти щось хотіла? Сходити до магазину?
— Матвій подзвонив. Він їде, просив млинці, — спокійно сказала Віра, — Молоко скінчилося. Але я краще сама піду, розвіюся трохи.
Віталій здивовано підняв окуляри з перенісся. «Оживає потихеньку!» — подумав він.
Віра поволі одяглася і вийшла з дому. Легкий весняний вітер приємно дмухав у обличчя. Співали птахи, гілки дерев набули салатового відтінку, готові незабаром покритися молодим, соковитим листям. Природа оживала після зимової сплячки. Віра зітхнула: «Ех, не побачив Ваня своєї п’ятої весни!». Вона похитала головою, відганяючи похмурі думки, і пішла у бік магазину.
Взявши з полиці молоко, улюблені цукерки Матвія, хліб та курку, Віра попрямувала до каси. Раптом із паралельного ряду, за полицями, почувся знайомий сміх. У грудях у Віри все стиснулося від туги, так сміявся її Ваня.
Вона кинулася в той бік, звідки почула сміх, але встигла помітити дитячу фігурку, що тільки прихована за полицями. Віра, чудово розуміючи, що цього не може бути, все ж таки попрямувала слідом за фігуркою дитини, що сховалася, по дорозі збивши картонну вивіску з рекламою якогось акційного товару.
Вона нахилилася, щоб підняти вивіску і обімліла: на вивісці, на білому тлі червоними літерами красувався напис із тією самою адресою з її сну.
— Ваню, що ж ти хочеш мені сказати? — Прошепотіла Віра.
Додому Віра повернулася з думками у тому, що це все не просто так. Ваня щось хоче донести до неї, але що? Потрібно переглянути цю адресу в інтернеті. Але не сьогодні. Сьогодні приїде її єдиний тепер син, треба зустріти його як слід, і постаратися тримати себе в руках.
Вечір пройшов напрочуд тепло і приємно, Віра навіть знаходила в собі сили посміхатися, слухаючи студентські історії сина. Матвій з радістю їх смаколики, а Віра і Віталій з розчуленням дивилися на нього, адже він їхній син, і тепер єдина дитина. Нарешті всі розійшлися кімнатами готуватися до сну
Втомлена насиченим днем, Віра дуже швидко заснула. Прокинулася вона серед ночі від того, що виразно почула, як із ванної кімнати лунає приглушений спів. Серце заколотилося, дихання перехопило, вона ніколи і ні з чим не переплутає Вані голос. Він співав свою улюблену пісеньку з мультфільму.
Віра проковтнула слину, встала з ліжка і пішла в напрямку ванної, намагаючись йти тихо, щоб не злякати «Ваню». Якомога тихіше вона відчинила двері, але, як і слід було очікувати, у ванній нікого не виявилося. Сльози покотилися з її очей.
«А на що я чекала? Те, що Ваня опиниться у ванній? Вані більше немає! Це все моя хвора уява!» — розлютилася Віра.
Вона підійшла до раковини і включила воду, щоб вмитися і привести себе до тями. Ні, настав час припиняти мучити себе! Заради Віталія, заради Матвія! Віра вмилася і глянула на себе в дзеркало: на неї дивилося її змарніле, бліде обличчя з синцями під очима.
Зі злості Віра намилила руку і провела мильною піною по дзеркалу, сама не знаючи, для чого. Віра дивилася на цівки піни, які стікали вниз, абсолютно невідомо приймаючи контури літер з адресою… За спиною повіяло холодком. Віра виразно почула тонкий, дитячий голосок:
— Я чекаю на тебе, мамо…
— Ти чого не спиш? — Віталій підвівся у ліжку, розбуджений світлом від екрана ноутбука.
Віра сиділа в кріслі, тримаючи на колінах ноутбук і витріщалася в екран.
— Віталіку, підійди… Якщо ти відчуєш те саме, що й я, значить усе, що зі мною в останні дні відбувається, не марення…
Віталій підвівся з ліжка і підійшов до дружини. Серце його гулко забилося, він відчув неймовірне тепло, коли погляд його ковзнув по фотографії маленького хлопчика приблизно чотири роки.
Зінов’єв Єгор, 4 роки — напис над фотографією. Батьки Єгора загинули внаслідок ДТП три роки тому, виховувався бабусею. Півроку перебуває у дитячому будинку, бо бабуся померла.
— Ця адреса переслідує мене останніми днями, — пояснила Віра, — її передає мені наш Ваня…
Віра розповіла чоловікові про сьогоднішній сон, подію в магазині та у ванній кімнаті. Віталій після недовгих роздумів твердо сказав:
— Віра, ми їдемо…
Катерина Олексіївна, директор дитячого будинку, вела Віру та Віталія довгим, світлим коридором установи, безперервно обертаючись і безупинно намагаючись пояснити ситуацію:
— Коли Єгор потрапив до нас, ми думали, що ненадовго. Він хлопчик соціалізований, розвинений, виховувався у благополучній родині, хоч і бабусею. Його тричі намагалися усиновити, але він побачивши потенційних усиновлювачів замикається в собі і не йде на контакт.
Я не знаю, як в інших дитячих будинках, але у мене совість не дозволяє насильно віддавати дитину туди, куди вона не хоче. Він каже, що за ним прийдуть його мама та тато, і він їх впізнає.
А в останні місяці зо три з’явився уявний друг, Єгор називає його Ваня. І ось цей Ваня ніби недавно йому сказав, що мама та тато скоро прийдуть за ним.
Віра та Віталій переглянулися. Невже їхній померлий син вирішив допомогти нещасному сироті?
— Загалом не знаю. Подивіться, познайомтеся. Може, ви розтопите його серце, — резюмувала Катерина Олексіївна, відчинивши двері до ігрової кімнати.
Віра одразу впізнала його. Маленький, худенький, він сидів навколішки в оточенні інших дітлахів і збирав вежу з кубиків, співаючи улюблену пісню Вані… Єгор обернувся, кинув кубики, скочив на ніжки і кинувся до Віри та Віталія з криком:
— Мамо, тату! Я знав, що ви прийдете!
Прискоренню процесу усиновлення сприяла сама Катерина Олексіївна. Вона була щиро рада тому, що Єгор нарешті пішов на контакт із сім’єю Віри та Віталія. До того ж коли вона дізналася про смерть їхнього сина, вона ще сильніше зворушилася. Вже за місяць Віра, Віталій і Матвій приїхали по Єгора, щоб забрати його назавжди.
Перед виходом Єгорка раптово висмикнув свою долоню з рук Віри і сказав:
— Мамо, почекай! — хлопчик озирнувся кудись у далечінь, у кінець коридору. — Там Ваня, він хоче з нами попрощатися!
Серце Віри вкотре стислося від смутку. Але тепер це був світлий сум, з розумінням, що нічого змінити не можна, але треба жити далі. Тим більше, тепер від неї залежить доля маленького Єгора, який пустив їх з Віталієм у своє тендітне, вразливе серце.
Вона ніколи не забуде свого Ваню, завжди його любитиме — але зараз у неї з’явився ще одна людина, заради якої вона має бути сильною.
Єгор побіг у кінець коридору, до вікна, постояв там трохи, обернувся і побіг назад, до своїх мами, тата і старшого брата. А за тим вікном, де стояв Єгор, з широкого оцинкованого відливу, здійнявся гарний білий голуб. Він облетів будинок, покружляв над головами Єгора, Віри, Віталія та Матвія у полетів угору, розчинившись у хмарах.
