Наш з Марійкою батько поїхав кудись на заробітки, і зник, коли я навчався у п’ятому класі, а сестра — у першому. Точніше, тоді він зник назавжди.
А раніше просто їхав і пропадав на кілька місяців. Одружені вони з матір’ю не були, батько був вільним соколом. От і їздив країною то туди, то сюди. Повертався, коли і як хотів, правда завжди з грошима та подарунками. Мати терпіла, бо кохала його.
— Володю, ти вже повертайся якнайшвидше. — просила вона.
— Ну, гаразд. Чекай з подарунками.
Недбало цілував її, і зникав. Поки його не було, за нами доглядав татовий брат, дядько Микола. Наша мамка, мабуть, подобалася йому — він ніколи не говорив про це.
Ніколи не приділяв їй особливих знаків уваги. Ми завжди могли на нього розраховувати.
— Ну, як ти тут, Таїсія? — запитував дядько Микола, заходячи до нас. — Як малі?
— Ур-р-р-а, дядько Микола прийшов! — кричав я, і біг до дядька обійматися.
— Здорово, Денисе. — Микола коротко притискав мене до себе.
Як на мене, то краще б він був моїм батьком. У вихідні дядько Микола возив нас із Марійкою гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона їхала з нами.
А іноді воліла посидіти вдома, подумати про свою нелегку долю. Коли я підріс, дядько Микола приніс додому гімнастичну стінку і встановив у коридорі.
Батька на той час удома не було майже півроку. Я допомагав прикручувати снаряди. Марійка стояла осторонь і спостерігала за тим, як спритно дядько прилампічує турнік, канат і кільця.
— Дядьку Миколо, а чого ти не одружишся? Тебе будь-яка жінка з твоїми золотими руками відірве. — прокоментувала Марійка, не по-дитячому мудра жіночою мудрістю.
Жіноча мудрість ґрунтувалася на підслуханих розмовах матері з подругами.
— Не подобається мені ніхто, Марійка. Сподобається — одружуся.
— А дітей тобі своїх не хочеться, чи що?
Марійка смішно розвела руки.
Дядько Микола відклав інструменти і серйозно сказав:
— Мені поки що вас вистачає. А ти чого, спровадити мене намагаєшся? — примружився він.
Марійка не була дурною.
— Я?! — широко розплющила вона очі. — Та що ти, дядьку Микола. Я тобі завжди рада.
Увечері я спитав у Марійки:
— Ти чого чіпляєшся до нього? Ще образиться і перестане ходити.
— А батько подарунки привозить… — замріяно сказала сестра. — Скоро вже приїде, мабуть.
— У-у, дурненька. Купили тебе за подарунки. Ти знаєш, скільки ці снаряди коштують, які він нам приніс?
— А мені вони до чого? Я сукні хочу і ляльок. Я ж не мавпа, по твоїх турниках лазити.
Марійка цього разу на батька чекала даремно. Він не приїхав. Якось дядько Микола прийшов до нас і замкнувся з мамою на кухні. Щось їй втовкмачував, а мама гірко плакала.
— Тая, не реви. Я вас не кину. Ну, ти ж його знаєш… йому подавай, де посолодше, та м’якше.
Мама завила в голос. Прямо ось так «Ой-ой-ой-ой-ой», після чого ще довго гірко плакала. Дядько Микола приходив до нас, як раніше.
Допомогти, полагодити, погуляти з дітьми. Якось наважився. Поговорив із мамою про свої почуття. Я з чистою совістю підслуховував.
— Миколо, та не потрібна я тобі! Ти геть який мужик гарний. Щастя ти заслуговуєш. Справжнього щастя.
— Ну, мені видно видніше, хто мені потрібний. — уперто сказав дядько Микола.
— А якщо він повернеться?
Микола нічого не відповів.
— Я його все одно чекатиму. Кохаю його, Миколо! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти певен, що потрібна тобі така. Без серця.
Я навшпиньки відійшов від дверей. Мати я був готовий прибити. Треба ж, дурна яка! Знайшла кого кохати і чекати. Тьху.
Почали жити. Марійка, та була вся у батька. Де годують, там і лащиться. Чи міг я звинувачувати її? Вона вже теж, здається, зрозуміла, що чекати на батька з подарунками немає сенсу.
А дядько Микола старався. Працював на нашу велику родину. Мама народила йому сина Вадима. Дядько Микола був дуже щасливий. Вони розписалися з матір’ю.
Я закінчив школу без трійок, і мав пройти до інституту на бюджет. Мати сяяла від щастя.
— У нас у сім’ї вчений буде, а Миколо?
— А що ми?
— Та перестаньте ви! Який вчений. — червонів і відмахувався я. — Налийте мені краще. Спробувати.
— Ой, бо ти не пробував. — фиркала Марійка, а я робив їй страшні очі.
Вадим безглуздо лазив по всіх нас, намагаючись залізти на стіл і зруйнувати його. Микола схопив його і посадив на коліна.
— Ану, синку, поводься добре. Ти ж уже не малий!
Вадим негайно схопив зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі, дуріючи. Усі розреготалися.
— Чи дзвонять у двері? — загострила вуха Марійка.
Мати відкрила і пішла в кімнату. У дверях стояв батько. Повисла тиша. Він озирнувся і сказав:
— А чого ви? Гуляйте далі.
Ми мовчали. Вадим сповз із дядька Миколи і пішов у бік нового дядечка. Батько не звернув на нього жодної уваги, а мати схопила Вадима на руки і закрилася ним, як щитом. Дядько Микола встав і похитнувся.
— Куди? — запитала мати не своїм голосом.
— Я… подихати мені треба.
І вийшов, акуратно відсунувши брата плечем. Я встав і збирався йти за ним. А Марійка за мною.
— Доню, подивись, які я тобі речі модні привіз. — запропонував батько.
На мій подив, Марійка на нього навіть не глянула. Вона наздогнала мене в коридорі і зашепотіла на вухо.
— Давай, я піду за ним. А ти краще послухай, що буде.
— Але…
— Ну, Денисе! Ну, тобі краще виходить підслуховувати!
Ось, а… але вона має рацію! Хоч у шпигуни йди. Марійка вибігла за Миколою, а я присів в коридорі, з жахом думаючи про те, що мати нарешті дочекалася. Кохання всього свого життя. Що ж тепер буде із нашою родиною?
— Таю, ти чо? Заміж за Миколу вийшла? — хитро запитав батько.
Мати мовчала.
— Тая… ну було й було. Мало хто там де згрішив. Все. Я повернувся!
Почулася якась метушня, звук ляпаса і плач наляканого Вадима.
— Ішов би ти, Вовка… під три чорти звідси.
— Таю, та ти чого?
— Все, я сказала! Іди. Ніхто на тебе тут не чекав.
— Брешеш. Я по очах бачу. Очі брехати не стануть.
— Ну а я все сказала. — відповіла мати.
Батько вийшов за мить, побачив мене в коридорі.
— Підслухуєш? Ну, ну. Далеко підеш.
Але мені було байдуже, що він про мене думає. Я сунувся до кімнати, думаючи, що мати сидить, плаче. Але вона, заспокоювала Вадима, поправляла зачіску та стіл одночасно. Як Юлій Цезар.
— Уф-ф. Трохи свято нам не зіпсував, так? — мати посміхнулася трохи кривувато. — Ну, де вони там усі?
Вадим вже забув про те, що мама лаялася з дядьком. Він, задоволений, що ніхто не заважає, рухав стілець. Я вийшов. Марійка з дядьком Миколою сиділи через дорогу в парку.
Вона вчепилася в руку своїми рученятами і поклала голову йому на плече. Наче боялася, що коли розчепить руки, дядько кудись подінеться.
Я підійшов ззаду, глянув на них. Мені так давно хотілося це сказати. Я обійшов лавочку, подивився на обличчя Миколи:
— Батько, годі тут сидіти. Пішли додому. Мамка кличе.
У Миколи затремтіли руки. Марійка відразу поклала на них зверху свої долоні. Відірвала голову, подивилась на нього:
— Правда, ходімо, тату?
Ми пішли. Як-не-як, у нас сьогодні було свято. Я закінчив школу.
