Втомленим рухом вона зняла перуку, а я, щоб не бачити її навіть боковим зором, сильніше натиснув на газ. Зосередитися на дорозі… погляд тільки вперед… Я не міг бачити її без волосся. Страшно, неприємно… і соромно. Вона дивилася на мене і винувато посміхалася, погладжуючи свою лису, як гальковий камінь, голову.
Я до роздратування не любив, коли дружина поставала переді мною в такому вигляді. Дивитися на дорогу… Вона була жалюгідною. Я змирився з тим, що її скоро не стане, навіть чекав цього дня. А Надя боролася. Одна. Моталася по обстеженнях, проходила хімію, реабілітацію…
— Я вірю в тебе. Ти зможеш, – брехав я.
Я підтримував її як міг, на словах. Розумієте, я не люблю лікарні. Мене нудить від запаху ліків і від вигляду білих медсестринських халатиків, я не люблю цю холодну чистоту лікарняних коридорів і аскетичну похмурість палат.
— Нічого не бійся, ти впораєшся, – говорив я і відпускав її одну у світ шприців, крапельниць і скляних колб.
Ми з сином рідко її відвідували. Добре, що син уже підрослий хлопчина, йому дев’ять років… Я впораюся з ним і один, без неї… Без неї навіть буде простіше. Коли в домі є людина, яка дуже довго й тяжко хворіє, це вимотує, виснажує, забирає багато сил у тих, хто перебуває з нею поруч. А мені працювати треба, я всіх утримую. Мій запас енергії не нескінченний. Після вислуховування скарг Наді про її самопочуття я і сам починав здаватися собі хворим, мені передавався похмурий стан її духу, думки тягнулися в депресивний ухил, і туга долала пекуча, в’язка, невідступна – як жуйка, що намертво прилипла до джинсів. Навіть словесна підтримка, яку я надавав їй, виливалася для мене в моральне виснаження, немов вона висмоктувала з мене сили, щоб жити далі самій. За рахунок мене.
І я абстрагувався ще більше. Щільніше взявся за роботу, щоб були об’єктивні причини моєї відсутності вдома. Залишався ночувати в матері, прикриваючись тим, що не доведеться вранці їхати на роботу в пробках. Загалом, звів свою допомогу до мінімуму.
У Наді була пухлина в мозку. Вона пройшла хімію, їй зробили операцію за квотою. Довге відновлення, ремісія, а потім… Потім усе повернулося в більш ускладненому вигляді. У нашому місті не було технологій, що дають змогу провести точне обстеження. Того дня я віз її до столиці. Ми виїхали на зорі. На найчистішій зорі…
Сніг лежав на полях і він був кольору сакури – так на ньому відбивалися рожеві промені світанку. Надя заснула, син на задньому сидінні теж задрімав… Ми зі Степаном вирішили сходити в зоопарк, поки Надя проходитиме обстеження.
Коли Надя прокинулася, почав зриватися дрібний сніг і подув вітер. Ранкове небо затягнуло сірим простирадлом негоди. Вона знайшла в сумочці таблетку, запила мінералкою. Я зрозумів, що в неї болить голова. Уточнювати не став. Вона розстебнула куртку, потягнулася і зняла перуку.
— Спекотно в машині. Шкіра зіпріла, немов під шапкою.
— Угу.
— Де ми їдемо, Юре? – запитала вона, розгладжуючи на перуці штучне волосся. На цій ділянці траси не було вказівників, і Надя безпорадно озирнулася на поля.
— Скоро під’їдемо до тих місць, де я жив у дитинстві.
— Так? Це де? Ти не розповідав.
— Соколівка. Виїдемо як раз через це село.
Надя промовчала. Вона знала, що я намагався заощадити на всьому, де можна. Квоту на першу операцію вона чекала півтора місяця. Пощастило ще. Хочеш одразу – плати купу грошей. Випадок складний і ціни відповідні. Грошей таких у нас не було. Надя не заводила розмови про те, що потрібно влазити в борги або брати кредит. Хто це все буде віддавати? Я. Надя не заїкалася про платну операцію, сподівалася дожити до безкоштовної за чергою. Вона трималася заради сина, ледве повзала… Я теж мовчав. Вона піде, а мені потім одному тягнути Степана і віддавати борги?
— Дивись як погода псується. Ох і завиває…
— Це називається заметіль, – відповів син.
На під’їзді до Соколівки сніг ставав густішим із кожною секундою. За якихось п’ять хвилин стало мести так, що довелося зменшити швидкість до мінімальної – нічого не видно. Як зачаровані, ми дивилися на поле: вітер піднімав на ньому пласти снігу, піднімав у повітря і гнав, гнав, гнав… Здалися перші будиночки села, але різко зникли за сніговою стіною. Вітер вив, наша машина тріщала…
Справжня світлова вистава. Мені довелося різко з’їхати на узбіччя – за кілька секунд наше лобове скло виявилося суцільно заліпленим снігом. Двірники вийшли з ладу, не витримавши натиску стихії.
— Вийду, подивлюся що з ними.
Я відчинив двері і тут же сніг обпік мені обличчя, дрібні кристали льоду впилися в кожен сантиметр шкіри.
— Тобі допомогти? – крикнула Надя.
— Ні, залишайся в машині! – не менш голосно відповів я. Вило і скреготіло так, що доводилося тільки кричати.
— Мамо, мені в туалет треба терміново, я вже ледве терплю, – зізнався Степан і, не чекаючи дозволу, відразу вибіг.
Надя – за ним. У машину одразу ж увірвався сніг, і їй довелося закрити двері. Вона накинула капюшон, закуталася щільніше в куртку. У руках у неї залишилася перука, що тріпотіла за вітром.
— Степан, далеко не відходь! Ну що тут у тебе? – запитала вона, прикриваючи рукою обличчя.
— Повернися в машину заради Бога! – розлютився я, ледве розбираючи що і як. – Погано все. Буду чистити.
Надя спробувала відчинити двері, але вони виявилися замкненими.
— Юро, дай ключі, двері заблокувалися.
— У сенсі?!
— Ну не знаю, блокування чомусь спрацювало.
Я кинув двірники і підійшов до своїх дверей. Вони теж не відчинялися. Ключі залишилися в замку запалювання.
— Ситуація просто бінго! І що тепер робити?
Ми всі стовпилися втрьох біля машини. Нерви мої здалися і я кричав. Я розумів, що в таку заметіль жодне таксі не приїде в цю глухоту.
— Якого біса ви обидва вийшли з машини? Що ти з нею зробила, що заблокувалися двері?!
— Я не знаю, не знаю! – злякалася Надя.
За ті п’ять хвилин на вулиці ми стали виглядати, як три сніговика. Повз нас проїхав легковик, але ми його проґавили. Більше машин не було, дорога спорожніла і її швидко замітав сніг, утворюючи намети.
Єдине, що нам залишалося – це податися в село, напроситися до кого-небудь, щоб перечекати заметіль. Я смутно пам’ятав звідти кількох друзів дитинства, але всі вони виросли, можливо, роз’їхалися… Загалом, не знав куди звернутися. Біля першого ж похиленого будиночка, зеленого, з віконницями і ґанком, ми побачили, що до хвіртки пробирається крізь стихію старенька.
Хоч село і значно змінилося, обросло високими кам’яними парканами і котеджами, цей будиночок я пам’ятав чудово. Дивно, що він зовсім не змінився за тридцять п’ять років… За часів мого дитинства він мав такий самий вигляд: стояв старезно і жалюгідно на краю села, віддаючи теплотою українського села. Я з батьками жив поруч…
Згадалося мені, як літніми вечорами довгою річкою поверталися по домівках корови, забрідали в провулки, хапаючи мокрим ротом траву, ласували яблуками, які в сезон рясно обсипалися з нашої яблуні за двором.
Старенька приманила мене до себе. Я підійшов до неї, опираючись зустрічному вітру.
— Не місцеві?
— Здрастуйте! З машиною біда трапилася, – я махнув рукою в бік дороги, наша машина була схожа на змащену пляму, – заблокувалися двері і що робити не знаємо. Я з дружиною і сином… У мене дружина дуже хвора.
— Клич їх сюди. До мене заходьте! – сипло прокричала старенька.
У хатинці була велика холодна веранда вся заставлена мотлохом. У самій хаті тільки одна кімната і кухня. Обстановка давніх часів: усе просте, без вишукувань, але досить охайне, як у бабусі в дитинстві. Один кут кімнати займали ікони, під ними – столик із білою скатертиною, а на ньому лампадка і затерта книга.
— Вибачте, мені б сісти… Нудить… – винувато сказала Надя, тримаючись за груди тією рукою, в якій залишилася перука. Вона була дуже бліда.
Бабуся заметушилася і поправила єдине ліжко з високою подушкою. Подушка була накрита вишитою серветкою – так мило!
Я провів Надю до ліжка. Вона лягла і тут же заплющила очі.
— Замерзли? Чай зробити? – уточнила бабуся.
— Так, будь ласка.
Ми із сином, ніяковіючи, сіли на диванчик. У чужому домі було дуже ніяково, але мене не покидало відчуття, що я тут уже був і цей годинник на повний зріст навпроти дивана був мені дуже знайомий. Мережа мобільних операторів тут ловила дуже погано і син взявся грати завантаженими іграми. Я слухав тишу і хід годинника…
Старенька поралася на кухні. Її біла косинка… її очі, що сяють яскраво, як сапфіри, не вицвілі від старості років… її зачесане під косинку волосся, біле, як сніг… До точно такої ж бабусі мене водила в дитинстві мати. Я заїкався до шести років, злякався якось собаки. Пам’ятаю, та старенька відливала мені переляк воском і тикала мені в обличчя ікони. Я готовий був заприсягтися, що та бабуся жила в цьому ж будинку! Але це не могла бути вона! Минуло стільки років! Хіба могла вона нітрохи не змінитися? Та її вже давно немає! Баба Тоня, баба Тая… Як же звали її?
— Слухай, Надь, – підкрався я до дружини, – бабуся не здається тобі дивною? Я цей будинок чудово пам’ятаю, як він не розвалився тільки за тридцять п’ять років… Та й бабця ця на обличчя одна особа з тією, що тут жила. Знаєш, вона чаклувала… Точніше, людей лікувала воском, молитвами… Дивно все.
— Невже? – простонала Надя.
— Що – голова болить?
— Усе болить. Якщо це вона, попроси, щоб мені стало легше.
— Ага, побіг. Не хочу дурником виглядати.
— Чай готовий! – проголосила старенька і з’явилася в отворі. – Юро, миленький, ти піднеси дружині чашку, попої її з ложечки, і ось мед у стільниках, нехай пожує трохи, може, легше стане.
— Та я сама можу… – почала вставати Надя.
Я поставив сторчма подушку, притулив до залізного узголів’я, щоб Надя змогла присісти.
— Заощаджуй сили, донечко, тобі вони ще знадобляться. Юрі буде не важко, – сказала вона і гіпнотично подивилася на мене.
Я чомусь не смів не послухатися, виконав усе, як вона сказала. У голові крутилися два запитання: звідки ця жінка знає моє ім’я і чому я раніше був такий жорстокий до Наді. Адже не вперше трапляється так, що Надя не може сама попити-поїсти, лежить кілька годин, поки не з’являться сили, а я начебто й пропоную допомогу, але не наполягаю. Тож зараз, бачачи, як вона оживає на очах після чотирьох ложок обліпихового чаю і шматка бджолиного воску за щокою, я вперше відчув себе винним і навіть віддзеркалив на себе страждання Наді.
— Далі я сама, ти йди, іди, іди, – усміхнулася Надя і впевнено забрала в мене чашку, ложку та мед.
Син уже наминав за обидві щоки бабусині млинці, ялозячи ними по тарілці з варенням.
— З яких це пір ти їси варення, жук?
— А ти також спробуй, тату! Воно із суниці! – не міг зупинитися Степан.
Бабуся одразу виставила переді мною тарілку.
— Вибачте, а як вас звати? – запитав я, ніяковіючи.
— Антоніна. Просто баба Тося. Ти їж, налягай, а то синок у вас спритний.
— Так… дружина таке не готує відтоді, як… А ви звідки моє ім’я знаєте? Я начебто не представлявся.
— Та як же? Ти мені сказав: «здрастуйте, мене Юрій звати…»
— Хіба?
— Точно.
Старенька дивилася на мене з лукавою насмішкуватістю. Я не знав кому вірити: їй чи собі?
Після їжі мене почало хилити в сон, встав я рано. Заметіль продовжувала завивати за вікном. Я ліг поруч із Надею і намагався придумати спосіб як відкрити кляті двері авто. Я заснув, але через якийсь час мене розбудила Надя, точніше голос її. Вона встала і розмовляла з господинею.
— Скажіть, а ви, бува, не знаєте, чи є тут в окрузі цілителі або хтось на кшталт того?
«Вирішила здалеку підійти» – подумав я в напівдрімоті. – «Хитро».
— Та де вже, дитино, всі перевелися.
Надя зітхнула.
— А ти як почуваєшся? Краще вже? Бачу, щічки порожевіли.
— Так, знаєте, голова перестала боліти.
— А знаєш що? Ти допоможи мені поки що, а я подумаю, може й згадаю кого. Бачиш ікону в кутку? Зніми її, будь ласка, і обітри від пилу, я тобі ганчірочку дам. А я подумаю…
Вони так довго возилися, що я знову заснув. І наснилося мені, що на іконі тій Миколай Чудотворець, а ми якось завжди були далекі від церкви. І я дивлюся на цю ікону очима Наді і молюся від серця, щоб він зцілив мене, тобто її, не заради себе, але заради чоловіка і сина, що вона не може піти і залишити їх одних, що вона любить нас понад усе на світі..
Мене розштовхала баба Тося. З подивом я виявив, що вже обід. У вікна світило сонце, а дружини й сина не було поруч.
— Вони гуляти вийшли. Одягайся, тобі теж корисно.
Я й зрозуміти нічого не встиг спросоння, як баба Тося виштовхала мене на веранду. У мене мало щелепа не відвалилася, коли я побачив те, що було за склом.
Ви не повірите. Літо. За вікнами було літо.
Я штовхнув двері і вийшов на ґанок… Тепло, пташки цвірінькають, куйовдяться кури і десь вдалині чути запеклий крик качки, наче сміх: «ха-ха-ха». Я здивовано озирався навкруги і розумів, що знаходжуся аж ніяк не на подвір’ї баби Тосі… Це був двір мого дитинства. Хтось вклав гроші мені в долоню і голос мами (мами!) сказав:
— З’їзди на велосипеді за хлібом.
Таке було тисячу разів у моєму дитинстві…
Я пішов до хвіртки. Там мій велосипед, притулений до огорожі для квітів. За хвірткою – яблуня, обліплена плодами. Дорогою гнали корів, а я боявся корів, одного разу одна корова за мною погналася. Я вирішив перечекати і заворожено дивився на вулицю. Це що – сон?
Я ж і не пам’ятав деталей! А тут усе рівно так само, як було! Корови пройшли, але одна зупинилася перед моєю хвірткою і стала їсти яблука, що лежали на землі. Вийшов сусід. Він знав, що я боюся корів, тому наказав своїй вівчарці «взяти його», але з ділянки не випустив. Псина залилася гучним гавкотом.
— Не треба, нехай не гавкає, корова сама піде! – сказав я.
— Взагалі то це не корова, а бик, – відповів сусід, – сучасні діти в анатомії повний нуль, таку тварину обізвати коровою…
Тут я зрозумів, що й справді став дитиною в коротких шортиках і шкіряних сандаликах. Сусід чомусь образився і пішов, залишивши собаку гавкати, а я вирішив заповнити свою прогалину в анатомії і підійшов ближче до паркану. У цей момент з’явилося теля. Воно зайшло в невеликий глухий кут перед моєю хвірткою і замичало від страху, його лякав собака. Бик подивився на теля, на яблука, потім на невгамовного пса. Кинувши їжу, бик підійшов до хвіртки сусіда й уперся копитами в землю, став у позу, ніби він тримає рогами хвіртку, хоча насправді він навіть не торкався цієї хвіртки. Собака просто оскаженіла, захлинаючись гавкотом, а теля зрозуміло, що більше боятися нема чого: воно пройшло за спиною в бика, жваво вилетіло на головну вулицю і промурмотіло, що воно в безпеці. До нього тут же підлетіли інші телята і вся компанія помчала вперед, а бик повернувся доїдати яблука. Я дивився на бика і перебував у шоці.
По-перше, я згадав цей епізод із дитинства, а по-друге, спливли в пам’яті й висновки про нього. Не дарма греки зображували Зевса биком – розумною, мужньою, сильною і турботливою твариною. Він допоміг теляті не словом, а ділом. Він міг би зробити так само, як мені сотні разів говорили собачники, коли я приходив до них у гості. Замість того, щоб притримати скаженого пса, вони говорили: «не бійся, він не кусається». І я йшов подвір’ям, переборюючи свої побоювання, а собаки кидалися на мене, бо відчували мій страх. І я виріс і став таким самим, як ті собачники – замість того, щоб підтримати справою хвору дружину, я просто кажу «не бійся, у тебе все вийде» і не роблю нічого, щоб їй допомогти.
Адже я міг би і сам займатися такими речами, як вибивання квоти, пошук медичних центрів, переговори з лікарями, вибір найуспішнішого лікування та інше інше інше… А я просто чекав, коли її не стане. Я був гіршим за цих собачників, а вже до благородного бика мені було далеко, як до зірок.
З роздумів мене вирвала старенька. Баба Тося підійшла до бика і погладила його, потім подивилася на мене і сказала: «Ну, чого стоїш? Дій! Бовдур…»
— Юро, Юро, Господи, ну ти й спиш!
Я розплющив очі й різко підірвався. Я дивився на дружину, бабу Тосю і сина, наче мене ошпарили окропом. Баба Тося давилася посмішкою. Що це було? Так я спав? Як виразно!
— Погода втихомирилася, – сказала Надя, – і ти не повіриш – Степан збігав до машини, вона відчинилася! Ось ключі!
Від душі подякувавши бабусі за гостинність, ми вийшли і попрямували занесеною снігом стежкою до машини. Я очистив лобове скло, вирулив з узбіччя і ми поїхали далі. Я подивився на будинок баби Тосі й різко дав по гальмах. На місці будинку були… руїни. Обвалений дах, зарослий деревами двір, зірвані віконниці…
— Надю, подивися на будинок!
— Це як узагалі… – здивувалася і Надя.
Ми проїхали трохи далі. Можливо, переплутали будинок? Але ні, інших схожих не було й близько. Я поморщився в забобонному жаху.
Незабаром Наді зробили повторну операцію. Ніяких квот ми чекати не стали. Я взяв кредит, та й співробітники з родичами добре допомогли, я не посоромився просити. Я супроводжував її всюди, вирішував сам усі питання… Я так був перед нею винен. І Надя одужала. П’ять років у ремісії. Невідомо, хто нам допоміг: ті ікони, яким вона молилася, чи примарна баба Тося, яка повернулася на півдня з того світу, щоб промити мені мізки, чи Наді просто не вистачало сил, щоб упоратися з цим самотужки… Напевно, все разом.
