Ромка, мужик під шістдесят років, жив у невеликому приміському селищі сам у батьківській хаті. Матір і батька він поховав два роки тому, і з дружиною був давно розлучений. Дочка Рита жила в місті своєю сім’єю, і приїжджала провідувати батька у вихідні, і в літню відпустку.
— Одружуйся, тату. Мама поїхала до себе на батьківщину в Естонію. Ми з чоловіком у неї буваємо, але рідше. Далеко… І я сумую. Але вона там добре влаштувалася. Зі своїми батьками, і навіть співмешканця собі знайшла зі свого села.
— Ну, і нехай, – сердито відповідав Роман, – мені-то що від цього? Я хіба її чекаю? Сама захотіла – сама поїхала. Ми вже нічим не пов’язані давно, та й жили нудно, без вогника… Немов удвох лямку тягнули і терпіли одне одного. А навіщо?
Рома дістав свою трубку і дивився у вікно. У сусідів були зміни. Наталя вийшла на пенсію, закінчивши свій трудовий лікарський стаж у міській лікарні, і повернулася до матері в рідну сільську хату.
— Он, і ця, Наталя, – показав Рома доньці на сусідній будинок, – аналогічна ситуація: повернулася додому до пенсії. Усіх, мабуть, на батьківщину тягне, у кого серце не камінь. Або особисте життя не склалося як треба…
— А що в неї – не склалося? – запитала Рита, – начебто симпатична дама, а тим паче лікарка…
Вона розглядала Наталю Миколаївну, яка розвішувала на своєму подвір’ї випрану білизну, ретельно її струшуючи і розтягуючи на мотузці.
— Оце так, – протягнув Рома, – мужик у неї був військовий, давно його вже немає на світі… А їй усього було сорок п’ять. Так і не вийшла вдруге заміж. А жінка видатна… Ти маєш рацію. Вона і в школі була відмінницею, активісткою, і всі її слухалися, навіть боялися. От командувала іншими, а собі життя так і не змогла влаштувати…
— Значить, любила… – сказала Рита, – чоловіка свого.
Рома промовчав. Він не зводив із Наталії очей, поки вона не зникла в будинку. Донька помітила його інтерес і запитала:
— А в тебе з нею в юності нічого не було, га?
— Та Бог із тобою. Я не наважувався й підійти. Куди мені, двієчнику, з такою пані гуляти. Не рівня я їй! – засміявся Рома і махнув рукою, – та в нашому селищі вона ні з ким не гуляла. Навчалася до посиніння у своєму мед інституті, а потім тільки заміж вийшла, як мати її розповідала…
Наталя вже три місяці ретельно відмивала будинок, прала, робила ремонт своїми силами, і влаштовувалася жити тут постійно.
— Не нудно вам тут буде, Наталю Миколаївно? – запитала якось сусідку Рита, вийшовши у двір.
Наталя, яка витрушувала килимки, посміхнулася:
— Нудний день до вечора, кому робити нічого, Ритуля, а в мене тут справ непочатий край. Але мені радісно. Після моєї роботи домашні справи здаються улюбленою грою…
— А ви тата мого залучайте на допомогу! По-сусідськи. Щоб не засиджувався і не нудьгував удома, – порадила Рита, дивлячись на батька, який вийшов до них із дому.
— Та незручно користуватися добротою людини. У нього і своїх справ вистачає напевно… – засоромилася Наталія Миколаївна.
— Нічого, нічого. Я можу допомогти, дочка має рацію, – підтвердив Роман. Рита поїхала в місто, а Роман, як і раніше, щодня з тугою дивився на подвір’я сусідки, і Наталя подобалася йому все більше.
Але вона не кликала сусідів на допомогу, сама вправно справлялася зі справами, а незабаром і подружок із міста почала зустрічати. Жінки разом готували пироги, а потім пили чай і співали пісні в саду.
Щоразу Наталя запрошувала на чай сусідів.
Старенька Ігнатіївна, що жила праворуч, приходила із задоволенням, а от Роман спочатку соромився, особливо коли Наталя шепнула йому, що її подруги всі самотні.
— Мені твоїх подруг не треба, і я не наречений, бачиш що придумала! – розсердився Роман і зовсім перестав приходити на посиденьки.
Якось Наталя сама постукала до нього і поставила на стіл тарілку з гарячими пиріжками.
— Не сердься, Рома, я так, до речі, тоді про своїх вільних дівчат сказала. Настрій був веселий, от і ляпнула. Розумію тебе. Одній людині набагато краще в такому віці: ні від кого не залежиш, нікому нічого не винен, свобода – роби, що хочеш, або не роби, і ніхто не пиляє, найголовніше… – серйозно сказала Наталя і зітхнула.
Роман подивився на неї з подивом і знизав плечима.
— Не знаю, не знаю… Коли любов є, то і свобода ні до чого… – раптом відповів він.
— Ну, кохання, воно, звісно… Хто ж сперечається? Тільки це по молодості буває. А в нас уже пенсія… – усміхнулася вона, – ми вже вільні птахи.
— Є хто і в роках ще люблять… – теж усміхнувся Роман.
— Ну так, ну так, – засміялася Наталя, – таке кохання в особливих людей. І в книжках. У романах…
Вона встала і пішла до дверей:
— Їж пироги, поки гарячі, романтик…
Наступного дня Роман прийшов віддавати тарілку, а заодно приніс з десяток яєць.
— Ось спасибі. Прийдеться ще щось пекти!
Потім Роман приніс їй відро чорниці з лісу, а ще через день грибів.
— От би й мені з тобою в ліс піти. Давним-давно не була… Візьмеш?
Вони стали ходити до лісу разом, поки була чорниця. Мати Наталі варила варення і раділа, що льох наповнюється заготовками, як у колишні добрі часи.
— От мужик Ромка непоганий. Щоправда, пив деякий час, коли сім’я розвалилася. А потім узяв себе в руки. Працював на двох роботах, поки допомагав Риті, доньці, квартиру купувати. Безмежно любить доньку.
— А все-таки дружина його кинула… За що? – запитала Наталя матір.
— Та хто її знає? Вічно вона була ним незадоволена. То грошей їй мало, то не так на сусідку подивився, ревнувала завжди, то захотіла виїхати з села, а він не підтримав. Так і розладналося в них. У нас її всі звали «пилорама». Напевно, не дарма, – розсміялася Наталчена мама, – а Ромка мужик спокійний, добрий і працьовитий. Таким і не щастить.
Наталя після слів матері стала більш прихильною до сусіда. Їхні стосунки стали дружніми і навіть теплими.
Рома вже мріяв про той час, коли Наталя, можливо, стане йому близькою і рідною…
Але одного разу він не міг повірити своїм очам: до будинку Наталі під’їхала машина таксі, звідти вийшли двоє: чоловік років шістдесяти і старий близько вісімдесяти років, що спирається на паличку і озирається, наче дитина, на високі липи біля її будинку.
— Кого це Бог приніс? – вирвалося в Романа, і він прилип до свого бокового віконця. А Наталя вибігла з хати просто в капцях, домашньому халатику і повисла на шиї в чоловіка, а потім обійняла і старого. Усі троє радісно про щось говорили, знову обіймалися, і витирали очі.
— Та хто ж це? – уже хвилюючись, теж вголос запитував Рома.
А трійця пішла до ґанку і зникла в будинку. Роман не знаходив собі місця. «Ти диви, як вона мужика обіймала. А говорили, що немає в неї нікого… Ну, люди. І сама ж ні слова! «Ми – вільні птахи!», ну, звісно, а так його цілувала… Так тільки коханих цілують…»
Рома ходив по кухні, не знаходячи собі місця. Він не наважувався вийти на вулицю, щоб не показати свого знервованого стану, але заспокоїтися не міг. Нарешті, він одягнув свою синю сорочку, про яку якось Наталя сказала, що дуже сорочка Ромі пасує, і вже збирався вийти з дому, щоб хоч якось довідатися про приїжджих, але у вікно до нього голосно постукали.
— Та хто там ще? – крикнув Роман. І тут же почув голос Наталки, вона забігала до нього на ґанок.
— Рома! Ходімо до нас! Радість-то яка, наші приїхали… як сніг на голову. Думали, що вони пізніше прибудуть, а вони сьогодні…
— Та хто це ваші? – Роман із хвилюванням дивився на сусідку.
— Та братик мамин із сином, із Вітькою. Ти його не пам’ятаєш? Ну, Вітька, приїжджав він, щоправда, рідко, але були вони в нас кілька разів…
— Так, отже, цей Вітька – твій двоюрідний брат? – Рома розсміявся, і відразу як камінь у нього з душі впав.
— Так… Пішли до нас, мати там із братом, дядьком Сашею не можуть наговоритися, а ти хоч стіл допоможеш зібрати… – швидко говорила Наталя.
Вони поквапилися до Наталченої хати, де вже господарювала на кухні Ігнатіївна.
— Ось, вирішили наші мама та її брат зустрітися. А то вже у віці. І далеко живуть. У різних областях… – розповідала Наталя.
— Правильно, – говорив дід Сашко, – не хочу помирати, поки не побачу своєї сестрички… І так уже багато років не бачилися, і Вітя теж давно не був. Ось так, постаріли, сиві… Але дуже, дуже радий…
Люди похилого віку розглядали старі фотографії в альбомі, згадували юність, усіх рідних, і частенько витирали сльози.
Віктор захотів пройтися селом і посидіти біля річки. Отримавши снасті від Романа, він накопав черв’яків і пішов. А Наталя та Ігнатіївна готували на завтра мʼясне та салати, пироги, щоб скликати й інших сусідів, хто пам’ятає ще сім’ю Наталі…
Роман чистив овочі, виймав із льоху банки, і слухав розмови старих. Наталя зітхала, дивлячись на людей похилого віку, і посміхалася тепло і сумно.
Через кілька днів гості поїхали. Роман і Наталка проводжали їх до міста. А коли повернулися додому, то сіли вечеряти удвох, мама Наталії вже спала.
— Скільки ж ми в ці дні згадали про наше минуле життя, – сказала Наталя, – я навіть не думала, що стільки вони пам’ятають. І як зворушливо, що вони зустрілися! Брат і сестра. Та й ми з Вітею теж майже забули одне одного… Роки летять!
— Правильно. А я радий, що в цих спогадах ми з тобою – разом! Школа, дитинство, ігри, юність… адже поруч були! – в останні слова Роман вклав особливий сенс.
— Звісно. А багатьох уже й немає, особливо старих, та й наших однолітків… Як сумно, – зітхнула Наталя.
— І все ж як добре, що ти повернулася, і ми знову разом, – знову наголосив Роман, – я й не думав, що ти знову станеш моєю сусідкою… спасибі тобі за це…
Він встав, щоб іти, а Наталя сказала:
— Я проводжу тебе. І спасибі тобі величезне, що допоміг мені. І був із нами всі ці дні…
— Це вам спасибі. Зігріли. Моїх старих уже немає. А так їх не вистачає… – прошепотів Роман.
— Так, сім’я без людей похилого віку, немов дерево без коріння… – відповіла Наталя.
Вони вийшли на вулицю і сіли на ґаночок, як у юності. Було тепло. Серпневий вечір, що переходить у ніч, шепотів цикадами щось ніжне, чуттєве і просте.
Наталі й Роману не хотілося прощатися. Він так і сказав:
— Не хочу йти. Будинок – порожній. А тут – ти… Така… – він обійняв її за плечі.
— Що ти… Ромко… ми ж вільні птахи… – але Наталя не намагалася відхилитися, а поклала йому голову на плече.
Роман відчув себе раптом молодим хлопцем, і став цілувати руки своєї сусідки з ніжністю сімнадцятирічного юнака…
Перед ранком Наталя проводила свого нічного гостя додому, цілуючи й шепочучи, щоб не почула ненароком мати присутність сусіда.
Але мама на сніданку, бачачи рум’янець на щоках доньки, що не минає, та її розсіяний погляд, усміхалася.
— А що Рома не йде до сніданку? – запитала вона, – я вже звикла до нього за цей тиждень.
— Так він у себе поїсть, а ми знову з тобою будемо вдвох, матусю, – відповіла Наталя, – у нас стільки справ… купа справ…
Вона зітхнула і подивилася у віконце.
— Спасибі, дорога моя дівчинко. Дуже смачні сирники, не гірші за мої, – сказала мама, – я піду в саду посиджу, на квіти подивлюся. А ти все-таки клич Рому поїсти, поки сирники теплі. І ще одне до тебе прохання…
— Що таке, мамо?
— Послухай мене, стару. Не ховай себе завчасно. Ти ще не стара жінка. Чуєш? Жінка.
Мати пішла в сад, а Наталя, посміхнувшись, поклала кілька сирників на блюдечко й понесла до сусіда.
Роман спав у кімнаті. Наталя, поставивши блюдце на стіл, обережно підійшла до його ліжка і тихенько лягла поруч.
— Наталко? – Роман усміхнувся крізь сон, повернувся до неї й обійняв свою вже рідну жінку…
В шістдесят життя тільки починається!
