Мільйон разів вона мріяла, як буде ось так сидіти в плацкартному вагоні, дивитися у вікно. Хотілося скоріше побачити дітей, обійняти їх. Як вони зустрінуть її? Очікування зустрічі часто буває радіснішим за саму зустріч.
Вдалині показалися будинки. Кілька секунд Анастасія вдивлялася, потім схопилася, взяла сумку і пішла в кінець вагона, до виходу. У проході перед тамбуром уже вишикувалася черга з пасажирів.
Анастасія вкотре уявила, як відчинить двері будинку… Віктор має впізнати її, йому чотирнадцять. Може, навіть Любочка згадає. А ось Гриша був занадто малий, коли її забирали…
Рух поїзда сповільнився. Провідниця вийшла зі свого купе і стала пробиратися до дверей, розштовхуючи пасажирів. Нарешті, вагон сіпнувся кілька разів і завмер. Напираючи об’ємними сумками і баулами, штовхаючись, пасажири кинулися до відчинених дверей.
Анастасія ступила на вузьку запльовану платформу і зробила глибокий вдих. Свобода! Разом з іншими пасажирами вона спустилася сходами з платформи на невелику привокзальну площу. Хтось звернув до автобусної зупинки, хтось не хотів чекати і рушив у бік стоянки таксі.
А вона пішла пішки. Хотілося надихатися рідним повітрям, заспокоїтися. Усе, кінець шляху, вона вдома. Вдома! Анастасія посміхнулася і підставила обличчя легкому травневому вітерцю і сонцю.
Нічого не змінилося тут за три роки, немов тільки вчора поїхала. Дорогою до будинку вона не зустріла знайомих і дуже була цьому рада. Коли помітила свій паркан, ноги самі понесли швидше.
Анастасія штовхнула хвіртку й увійшла на подвір’я. Ступила на першу сходинку ґанку й осіла – ноги підігнулися. Вона опустилася на сходинку, поставила поруч сумку.
За дверима почулися часті й квапливі кроки. Вони затихли за спиною Анастасії. Вона повільно повернулася і побачила в дверях засмаглого до чорноти білявого хлопчика.
— Гриша?! – вигукнула вона радісно.
— А ви хто, тітонько? – Гриша з цікавістю розглядав незнайомку.
— Я… А хто ще вдома є? – замість відповіді запитала Анастасія.
— Мама з Любою в магазин пішли. А Вітя…
— Мама? – Анастасія здивовано втупилася на сина.
Хлопчик раптом позадкував і зник у глибині будинку.
«Він мене не пам’ятає, не впізнав», – жахнулася Анастасія.
Незабаром за спиною знову пролунали кроки. Анастасія змусила себе піднятися зі сходинки. І вчасно, бо в дверях з’явився Гриша, а за його спиною стояв Вітя.
— Ось ця тітка, – сказав Гриша і показав ручкою на Анастасію.
А вона не зводила очей зі старшого сина. Він так став схожий на батька, що в неї защеміло серце.
— Здрастуй, синку, – прошепотіла вона.
В очах Віті промайнуло впізнавання, радість і настороженість.
— Мене відпустили. А Гриша сказав, що ваша мама пішла в магазин.
— Це… – Віктор кашлянув, прочищаючи горло, – він так тітку Зіну кличе, – по-чоловічому грубуватим і низьким голосом відповів Вітя.
— А ти? – запитання вирвалося саме собою, швидше, ніж вона встигла подумати.
— Проходьте в будинок, – сказав Віктор, нахилився і легко підняв її сумку.
Гриша зам’явся на мить, а потім побіг за братом.
Анастасія озирнулася. На вулиці нікого не було. Вона піднялася на ґанок і увійшла в темні сіни, звернула ліворуч і ступила у відчинені двері хати.
Тут усе було як раніше: ті самі мостини на підлозі, ті самі фіранки на вікнах, тільки клейонка на столі біля вікна інша, та на стіні над ліжком не було їхньої спільної з Михайлом фотографії в рамочці. Тишу будинку порушувало цокання годинника і дзижчання мухи на вікні.
Віктор подав Анастасії склянку з водою. Вона вдячно посміхнулася йому і стала пити жадібними великими ковтками. Цівка прохолодної води потекла по підборіддю на шию, за комір кофти. Анастасія віддала порожню склянку синові й витерла губи тильним боком руки.
— Спасибі, – голос Анастасії пролунав приглушено і незнайомо. – А ти не впізнаєш мене? – запитала вона молодшого сина, який із відкритим ротом розглядав її. – Відвикли ви від мене. Я розумію. Зіна, напевно, теж постаралася, усякого наговорила про мене, – з жалем промовила Анастасія.
За вікном промайнула верхівка голови, і незабаром у сінях почулися кроки й жіночий голос.
— Чого двері навстіж? Мух нагоните… – голос завмер на порозі.
Зіна, сестра Михайла, здивовано втупилася на Анастасію.
— Мамо? Мамо! – з-за її спини вибігла худенька довгонога Люба і кинулася до Анастасії, обхопила руками, притулилася.
— Звільнилася, значить, – невдоволено сказала Зіна. – Чого з’явилася? Чого тут забула? – різко запитала вона.
Анастасія відчула, як напружилася донька, але Люба не відсторонилася, не розтиснула рук, продовжувала обіймати її.
— Я за дітьми скучила. Якщо в чому була винна, за те відсиділа, – сказала Анастасія.
— А вони не сумували за матір’ю яка забрала в людини життя, – у відповідь вколола Зіна.
Вона завжди була гостра на язик, завжди недолюблювала красиву Анастасію.
— Неправда! – вигукнула Люба і зупинилася, наштовхнувшись на суворий погляд Зіни.
— Дай мені побути з дітьми трохи. Я так довго мріяла про це. А потім я піду. Будь ласка. – Анастасія притиснула міцніше до себе Любу, з очей її ринули сльози.
І Зіна здригнулася.
— Ну гаразд, дивись, коли скучила. За погляд грошей не візьму. Їм теж дісталося. Тільки ледачий не тикав у них пальцем, не обзивав дітьми вбивці. Їдь, бога ради, не псуй їм життя. Тільки все заспокоїлося, а тут ти. Люба, підемо зі мною, допоможи стіл зібрати. А ти… – Зіна подивилася на Анастасію. – У грубці вода є гаряча. Віть, принеси з колодязя води. У сінях таз стоїть, мило, мочалка. Сполоснися, а то пахне від тебе… – це Зіна сказала вже Анастасії.
Люба знехотя відірвалася від матері й зазирнула їй в обличчя. Анастасія підбадьорливо посміхнулася доньці, і та втекла за тіткою на кухню. Вітя взяв відра і пішов по воду. У кімнаті залишилися тільки вони з Гришею.
— Ви наша мама? – запитав молодший син. – Ти у в’язниці сиділа?
— Так, – хрипло відповіла Анастасія.
— Гришо, йди сюди, – покликала Зіна.
Син утік. Анастасія залишилася сама. Вона опустилася на край ліжка. Очима бачила все, розумом розуміла, а не вірила, що все залишилося позаду, що вона вдома, господинею якого тепер стала сестра чоловіка.
При тьмяному світлі з маленького віконця Анастасія квапливо роздяглася і стала митися, намагаючись менше лити води на підлогу. По щоках бігли сльози блаженства й туги.
Коли вона, пахнучи квітковим милом, з мокрим волоссям, увійшла в хату, всі вже сиділи за столом, у центрі якого стояла велика сковорода з тушкованою картоплею.
Анастасія ніяково сіла на вільний стілець, відчуваючи на собі погляди.
— Їжте, – сказала Зіна, перша зачерпнула ложкою зі сковорідки і поклала картоплю собі на тарілку.
У в’язниці давали тоненькі скибочки хліба, а тут на тарілці лежали товсті шматки. Анастасія взяла один шматок і понюхала. Удома навіть хліб пах по-особливому. Діти їли, стукаючи ложками по тарілках. Анастасії цей стукіт нагадав тюремну їдальню. Їсти розхотілося.
— Що, шматок у горло не лізе? – зло запитала Зіна.
— Ні, просто не хочу.
Після вечері Люба мила посуд, а Анастасія витирала. Потім вона згадала, що привезла дітям подарунки, стала діставати з сумки пакети і роздавати. Діти перестали соромитися, розповідали про школу, перебиваючи одне одного. Лід між ними почав танути, але тут до кімнати увійшла Зіна.
— У хаті ніде тебе покласти. Я тобі на сіннику постелила. Ночі вже теплі, – сказала вона. – Візьми з собою подушку і ковдру.
Вони ще трохи посиділи всі разом, але з приходом Зіни розмова не клеїлася. Анастасія пішла на сінник. Спати не хотілося, але вона лягла на стару ватяну ковдру і закинула руки за голову.
За маленьким круглим віконцем під дахом темніло небо. З хати раз у раз до неї долітали голоси. Зіна про щось сперечалася з дітьми. Позначилися дорога, втома, хвилювання, і непомітно для себе вона заснула. Розбудив її шерех. Анастасія різко сіла, вдивляючись у густу темряву.
— Це я, мамо, – почувся зовсім близько басок Віті. – Можна до тебе?
— Звичайно. Залазь під ковдру. – Анастасія посунулася, звільняючи місце для сина.
Якийсь час вони лежали мовчки.
— Тобі страшно було? – порушив мовчання Вітя.
— Ти про в’язницю? Страшно. Дуже. – Анастасія зітхнула і повернулася до сина.
— Я все пам’ятаю. – У темряві блиснули його очі. – Тітка Зіна каже, що ти забрала життя у батька. А я пам’ятаю, як він бив тебе. Я тоді дуже злякався. – Вітя замовк.
— Я його дуже любила. Ще зі школи. Усі дівчата за ним бігали, а він на мене поглядав. Ти на батька в тому віці дуже схожий, – тихо почала розповідати Анастасія.
— Після школи його забрали в армію. Він усе просив мене дочекатися його. Казав, що повернеться, і ми одружимося. Коли він поїхав, я дізналася, що чекаю дитину. Ох і кричали мати з батьком! Скільки всього пережити довелося, не хочу розповідати. Я чекала Михайлика, любила дуже. У листі все йому розповіла.
Коли він повернувся, ми розписалися. Спочатку жили добре. Потім хтось наговорив йому, що ти не його син. Ось тут він і почав пити. А коли сильно напивався, руки розпускав. На ранок вибачення просив, у ногах валявся.
Через два роки у нас Любочка зʼявилась. А ще через рік він побив мене так, що мій організм викинув дитину. Три роки дітей у нас не виходило, думала, не буде більше. А потім зʼявився Гриша.
Я терпіла знущання. Коли не пив, нормальною людиною був. А куди підеш? Матері вже немає, батько один залишився, його теж не кинеш. Так і жили. Ти підростав і ставав на батька схожим. Але батько ваш вже не міг зупинитися.
Того вечора він сильно п’яним додому прийшов. Ви вже спали. Став до мене прив’язуватися, ображати. Я хотіла піти, перечекати в сараї, поки засне. А він так ударив мене кулаком у спину, що все повітря з мене вибив. Я впала на підлогу. І тоді він почав бити мене ногами. Вас боялася розбудити, намагалася не кричати. Затисну рот кулаком і терплю.
А потім побачила ніж на підлозі. Видно впустила, коли падала. Схопила я його, думала, його це втихомирить. Яке там. Він ще сильніше розлютився, став його в мене забирати. Не втримався на ногах і впав. Прямо грудьми на лезо. Я не відразу зрозуміла, що сталося. Ледве скинула його з себе. Дивлюся, а в його грудях ніж стирчить, і я вся в крові. Тут і зрозуміла, що сталося. Потім сусіди прибігли…
— Це я їх покликав. Злякався, що батько вб’є тебе, – прошепотів Вітя.
— Ти? А я все думала, звідки дізналися. Стільки разів чоловік бив мене, ніхто пальцем не поворухнув. А тут…
— Вибач, – голос Віті здригнувся.
— Я думала, помилують мене, адже випадково все сталося. Не хотіла я чоловіка вбивати. Сусіди бачили мої синці, знали, що майже щодня бив мене. А на суді ніхто не заступився, промовчали. – Анастасія закашлялася, затиснувши рот куточком ковдри.
— Якщо й винна, то відсиділа своє. Там не санаторій. Тільки й вижила, думаючи про вас. – Анастасія помовчала. — А батько ваш став іншим, він уже не був схожий на того, кого я зі школи любила.
— А що тепер? – запитав Вітя?
— Не знаю. У місто я не поїду. Із довідкою про судимість на роботу не візьмуть. Поїду в таке ж селище, як наше. Там люди до всього звичні. Я писати вам буду.
— Ні. Тітка Зіна сказала, що ти нас забула. Я не вірив їй, мам.
—Дякую, синку. Я писати буду тобі на пошту, а конверти підписуватиму Зоріною Ольгою. Запам’ятав? Так мою маму звали. Ти іноді заходь на пошту і питай про листи. Це щоб Зіна не відбирала. А як влаштуюся, я обов’язково приїду за вами.
— А ти не можеш залишитися?
— Ти ж бачиш, Зіна не пробачила мене. Вона тут господиня. Залишуся, якщо щось трапиться, на мене звалить. А я не хочу більше до в’язниці.
Вони розмовляли довго. Вітя заснув, а Анастасія все лежала з розплющеними очима і дивилася на небо, що світлішало в маленькому віконці.
Коли проспівали перші півні, злізла з сінника. Зіна вже щось куховарила на кухні. Анастасія вмилася, випила молока з хлібом. Потім підійшла до ліжка, на якому спали Гриша з Любою. Гриша розкидався зіркою. Анастасія вкрила його ковдрою. Люба спала, відвернувшись до стінки. Так захотілося обійняти й поцілувати їх, що ледве стрималася.
— Поквапся. За годину потяг буде. Наступні на нашій станції не зупиняються, – поквапила її Зіна.
Анастасія подякувала їй, що дозволила побачитися з дітьми, взяла майже порожню сумку і вийшла з дому, обережно прикривши за собою двері.
Вона квапливо йшла на станцію, тьожачись від ранкового холоду.
— Я повернуся. Я обов’язково повернуся. Це мої діти. Не мають права не дати їх мені, – усю дорогу в такт крокам повторювала вона вголос, як мантру.
На станції взяла в касі квиток і почала чекати поїзда. Коли потяг зупинився біля платформи, Анастасія підійшла до провідниці.
Та взяла квиток, із цікавістю прочитала довідку про звільнення. Анастасія вже взялася за поручень, як ззаду пролунав хриплуватий крик:
— Мамо!
Анастасія різко обернулася і побачила Вітю, який біг до неї.
— Мам, ось гроші. Ти не думай, я заробив у майстерні у дядька Петра, – Вітя простягнув їй кілька зім’ятих купюр.
— Що ти, синку. У мене є. – Але вона побачила, як змінилося обличчя сина, і сунула гроші собі в кишеню.
Потім обійняла Вітю, притулилася до нього.
— Ти такий дорослий. – Вона ледве стримала сльози.
Серце розривалося на частини від ніжності до нього, від страху за нього.
— Посадка закінчується, пройдіть у вагон, – гукнула її провідниця.
— Усе, синку, пора. Я люблю тебе і всіх вас. Я обов’язково повернуся за вами. Пам’ятай про листи. – Анастасія чмокнула сина в засмаглу щоку і швидко піднялася у вагон.
Провідниця почала зачиняти двері. І тут Вітя застрибнув у тамбур.
— Куди? Злізай зараз же! – Провідниця почала виштовхувати його на платформу.
— Ви що робите? Він же дитина! – Анастасія вчепилася в сина.
Тут вагон сіпнувся, і поїзд почав набирати швидкість. Крізь стукіт коліс Анастасія не могла розібрати, що кричала провідниця.
— У мене є гроші, ось, візьміть. – Анастасія стала пхати їй купюри, що кілька хвилин тому дав Вітя.
— Не треба. На наступній станції краще візьміть квиток. Пройдіть у вагон, – змилостивилася провідниця.
— Спасибі, – подякувала Анастасія, і перша пішла проходом між полицями.
Вони сіли на вільну нижню полицю і знову обійнялися.
— Навіщо? Зіна в поліцію заявить, нас шукатимуть, скажуть, що я вкрала тебе. Тільки гірше буде, – вилаяла Анастасія сина.
— Не скажуть. Я попередив тітку Зіну, що з тобою поїду.
— Як? – ахнула Анастасія.
— Вона сказала, що я весь у тебе. Зі мною одні проблеми. – Віктор хмикнув.
Вони сиділи і дивилися у вікно, за яким миготіли дерева і поля.
— Я багато чого вже вмію робити. Можу машини ремонтувати. Я документи із собою взяв. Не бійся. Влаштуємося, заберемо Гришку з Любою.
— Милий ти мій. – Анастасія погладила сина по світлому волоссю. Потім поклала голову йому на плече.
Що на них чекає попереду – матір, яка звільнилася з в’язниці, і чотирнадцятирічного сина, який утік від тітки? Хто знає.
Хочеться вірити, що в них усе вийде. Адже найстрашніше залишилося позаду. Більше не треба боятися, здригатися від звуку засувів, що відчиняються, від кроків, що наближаються, у напруженій тиші камери вночі.
А решту Анастасія витримає. Ще молода, сильна і здорова, в образу себе більше не дасть і за сина постоїть.
Все буде добре, якщо поруч Вітя, який повірив їй.
