Бабуся вміла і любила готувати просту сільську їжу. Але іноді вона мала бажання приготувати щось цікаве. Парила гарбуз чи калину у великому чавунці або ж у ньому готувала свою улюблену страву — катанка.
Знаєте, що таке “катанка”? Бабуся брала тісто, посипала стіл борошном і катала тісто по столу, доки воно не розпадалося на дрібні горошинки. Потім вона їх обсушувала на деко, обсмажувала на сухій сковороді й варила в курячому бульйоні.
— Не пам’ятаю, чи була там картопля, але швидше за все була. Нещодавно в супермаркеті я побачила у відділі з макаронами пасту і мене накрило: “катанка”! Ледве не розплакалася.
— Я знала, що в хаті буде натоплено. Після їжі я візьму смажене насіння і читатиму чи робитиму уроки, а бабуся — дивитися свої улюблені турецькі серіали. Часто я діставала з шафи всі її хустки й милувалася ними, потім загорталася в них, як індіанка в сарі, і ходила перед дзеркалом.
Хусток у баби Ірини було безліч — вона не виходила з дому з непокритою головою, бо була вірянкою.
Мені дозволялося брати її старовинний Псалтир і читати його, тож досі я досить добре знаю церковнослов’янську. Баба Ірина мене йому спеціально не вчила, просто дала абетку і сказала:
— Хочеш — розбирайся.
Якщо мені треба було в неї переночувати (зламався вдома телевізор, а там нова серія «Секретних матеріалів»!), бабуся застеляла мені диван, а до нього підставляла стільці й на них укладала пухкі сільські подушки.
І років до чотирнадцяти мені не вдавалося переконати бабу Ірину, що я більше не падаю з ліжка уві сні.
Бабуся ніяк не коментувала мої заняття. Не хвилювалася з приводу моїх лінощів або можливих поганих оцінок.
Вона була впевнена, що я вступлю до університету, куди ж я ще подінусь! Баба Ірина не хотіла мені найкращого, вона просто виконувала прості бабусинські обов’язки: погодувати, висушити одяг, простежити, щоб помила руки.
Цікаво, що їй я хотіла допомогти по дому набагато частіше, ніж тим, хто намагався прищепити мені працьовитість.
Іноді я дошкуляла її розпитуванням про юність і дитинство — у неї дуже цікава біографія. Баба Ірина відповідала неохоче, але від мене непросто позбутися.
Іноді вона сама щось мені розповідала, наприклад читала напам’ять улюблені вірші. Деколи до неї в гості заходила її молодша сестра баба Клавдія, і тоді ми грали в карти.
Я обігравала стареньких у «дурня» і раділа, а вони казали:
— Не щастить у картах — пощастить у коханні!
Бабуся була літньою жінкою вже коли я народилася. Померла вона, коли закінчувала першу практику в видавництві.
З того часу мені часто сниться її будинок і вона сама. Білі стіни, старий диван, чорно-білий телевізор, баночка з кмином, товста кішка, в’язані доріжки на підлозі.
Сниться запах цього місця. Сниться жар натопленої печі чи біла смородина у її крихітному садочку. І мені добре у цих снах.
Нещодавно мені вдалося сформулювати, чому я так часто згадую бабу Ірину, яка мене не дуже любила — у її будинку було тепло, затишно, смачно та безпечно. Там можна було відпочити. Не боятися не виправдати надії.
Такі місця сьогодні називають модним словом “сейфспейс”. У кожної дитини повинен бути безпечний простір, де вона може бути самим собою, не побоюючись засудження.
Іноді таким простором є батьківський будинок, іноді будинок бабусі, іноді дружня компанія, іноді гурток або спортивна секція.
І хоча ми невтомно розповідаємо про важливість любові до дитини, часом, щоб вона згадувала вас добрим словом, її не треба цілувати, задаровувати подарунками.
Не треба бажати для нього кращого і бути вимогливим у своєму коханні. А треба просто від дитини відстати.
Дати перепочинок. Годувати. Тому що, зрештою, діти запам’ятають як хороше місце, де їм можна було бути слабкими, дурними, втомленими, лінивими, неспокійними. Недосконалими. Діти.
