— Хоча б стукати навчіться! Ми дорослі люди і маємо повне право робити, що завгодно у своїй кімнаті!
— Який сором! – ахнула пенсіонерка, зрозумівши, що до чого. – Дорослі люди, а потерпіти не можуть! У сусідній кімнаті, при живій матері!
— Та скільки ми вас ще терпіти тут повинні?! Ви мені що обіцяли: з Олени господиню добротну зробите і з’їдете! А що в підсумку? Живете в нас уже рік і все ніяк від дочки відчепитися не можете!
Свою дочку, Олену, Надія Михайлівна була готова носити на руках. Усе життя вона виховувала дівчину одна і страшенно прив’язалася до єдиної рідної душі. Навіть тепер, коли Олена виросла, закінчила виш і вийшла заміж за Олега, Надія Михайлівна не могла відпустити дитятко у «вільне плавання». Надто вже, на її погляд, Оленка в неї була несамостійна.
І це було правдою. Усе життя дівчина жила під одним дахом із матір’ю, сидячи на її шиї, і вочевидь не відмовилася б від такого безтурботного життя й далі. Працювати після отримання диплома вона не пішла, грошей у сім’ю не приносила, зате цілодобово безперервно дивилася улюблені серіали, розмовляла телефоном із подружками.
Та й Надія Михайлівна, що вже казати, активно потурала примхам доньки та її небажанню ставати дорослою, пояснюючи це звичайною материнською любов’ю.
— Сиди, мила, сиди, я сама приберу, – голосила пенсіонерка, носячись навколо дивана, на якому сиділа Олена. Та безтурботно хрустіла печивом, дивлячись телевізор, і раз у раз сипала крихти на підлогу. – Оленка, ну, акуратніше треба бути! Я ж тільки півгодини тому килим вибила, втомилася зовсім.
Знав би Олег про настільки нерозривні стосунки дружини з матір’ю до весілля, можливо, і не одружився б зовсім. Як грім серед ясного неба пролунала для нього звістка, що крім Олени в його квартиру, виявляється, переїде і теща. На логічне запитання «З чого це раптом?» Олег отримав прямолінійну відповідь:
— Як із чого? А хто ж Олені по господарству допомагати буде? Ти чоловік працьовитий, тобі не до цього, а вона ще молода, недосвідчена, одна не впорається! – пояснювала Надія Михайлівна.
— Ось як навчу я її всяких премудростей, як до господарства привчу, так і з’їду від вас. А поки, Олеженька, вибачай: не можу я доньку напризволяще кинути! Не дозволяє материнське серце!
— А чого ж ви її раніше цих ваших премудростей не навчили? – обурювався зять. – Їй двадцять п’ять скоро, а вона, виявляється, ні готувати, ні прати, ні прибирати не вміє!
— Усе Оленка вміє, не наговорюй! Правда, лінується, – зітхала пенсіонерка, але наполягала на своєму. – Але це все з дитинства йде, Олеженько! Оленка ж в мене постійно хворіла свого часу. Ох, скільки я з донькою по лікарнях наїздилася, а скільки по санаторіях! І все за неї робила, аби її, бідну, зайвий раз не напружувати…
— От і ледача зовсім ваша донька! Самі ж бачите: доросла, здорова, як бик, а все на матері їздить! Хіба що вам, Надія Михайлівна, характер проявити, залишити Олену в спокої – нехай навчиться самостійності, врешті-решт!
— Ти, зятю, мені не дорікай! Молодий ще, щоб тещу вчити. Я, між іншим, життя прожила, Оленку самотужки виростила. Ось будуть у тебе свої діти, подивимося, як заспіваєш! Мабуть, ні на крок від себе дочок не відпустиш, слова мої ще згадувати будеш…
Сперечатися з пенсіонеркою було марно, враховуючи, що її підтримувала зледащіла дочка. Олена не заглиблювалася в невдоволення чоловіка і не сприймала його всерйоз. Мовляв, у домі прибрано, вечерю приготовано, що ще потрібно? Яка різниця, хто займається господарством? Головне ж – результат!
Так і продовжувала послужлива Надія Михайлівна працювати у квартирі подружжя весь наступний рік. Перший час заради пристойності вона ще вчила Олену чогось, але дуже скоро кинула. Дівчина багато вередувала і зовсім не бажала працювати.
— Мамо, ну що це за маячня? «Ріж картоплю так, а не ось так, а то вийде несмачно»! От навіщо мені це знати?! – обурювалася Олена, нарізаючи овочі до супу.
Немов полонянка, насильно одягнена в кухонний фартух, вона дивилася на матір із гнівом, немов та була її наглядачем. Ось тільки на ділі Надія Михайлівна вже другу годину намагалася м’яко і терпляче пояснити доньці, як правильно приготувати смачний обід для чоловіка.
— Ти, Оленко, поменше волай і побільше роби! Он, дивись, до чого руками дорозмахувала – половину на підлогу впустила!
Пенсіонерка з гучним цоканням присіла навпочіпки і зібрала з підлоги шматочки нарізаної картоплі. Потім із кректанням піднялася на ноги, скаржачись на хворі коліна, і знову звернулася до доньки.
— Ой, Оленко, терпіння на тебе не напасешся… Принеси хоч ганчірку з ванної, підлогу протри, а то забруднилися ми тут із тобою.
— Ну, мамо! – вигукнула Олена.
— Що, мамо? Тобі й це складно зробити? Мав рацію Олег: зовсім ти у мене зледащіла, дитино! Навіть матері елементарно допомогти не хочеш! Не жалієш мене зовсім…
Вчити Олену готування Надія Михайлівна швидко кинула.
Вона зрозуміла, що куди простіше зробити все самій, ніж приплітати до справи неповоротку доньку, з якою і проблем не оберешся, і нервів ніяких не вистачить. І скільки б Олег не наполягав, що пора перестати йти на поводу у дорослої доньки, слова його раз у раз пролітали повз вуха опікунської матері.
Але чоловік чекав переїзду тещі не тільки через побутові проблеми. Він втомився від постійних втручань Надії Михайлівни в їхнє з Оленою особисте життя. Пенсіонерка абсолютно не соромилася заходити в спальню молодих без стуку і робила це досить часто. Олегу доводилося завжди бути насторожі, і він не міг розслабитися навіть у власному будинку.
— Мамо, припиніть ввалюватися в нашу з Оленою спальню! – одного разу не витримав Олег. – Хоч би стукати навчилися!
— Та хіба ж я без приводу до вас заходжу, Олеженько? У чому річ? – дивувалася пенсіонерка. – Чим це ви там таким займаєтеся, що я вам раптом заважаю?
— Ми дорослі люди і маємо повне право займатися тим, чим хочемо!
— Як вам не соромно! – раптом ахнула жінка, зрозумівши, що до чого. – Дорослі люди, а потерпіти не можуть! У сусідній кімнаті, при живій матері!
— Так а скільки вас ще терпіти?! Ви мені що обіцяли: з Оленки господиню добротну зробити і з’їхати! А що в підсумку? Живете в нас уже рік, а толку – нуль.
— Так, не можу! Тому що вона не чужа мені людина, а рідна душа! – гордо заявила Надія Михайлівна.
— І Олену свою на такого чоловʼягу я залишити не можу! Ти ж її затюкаєш, бідну! Вона в тебе продихнути не зможе! А я, поки жива, доньці завжди допомагатиму, нікому її в образу не дам! Так і знай!
Чергова суперечка між тещею і зятем не принесла жодних результатів – тільки сильніше загострила обстановку в родині. Щоправда, через тиждень Олега відвідала чудова думка. Він вирішив купити тещі путівку в санаторій, щоб відіслати ту подалі і провести весь наступний місяць у тиші та спокої.
— Ви, мамо, зовсім себе не жалієте! Цілими днями по квартирі носитеся, від плити майже не відходите! Втомилися, напевно! – театрально співчував тещі Олег. – Поїдьте ви в санаторій – відпочинете там, розвієтеся! А ми з Оленою якось уже самі впораємося.
— З чого б раптом така турбота? – недовірливо покосилася на зятя пенсіонерка, зігнувши вищипану брову. – Точно впораєтеся самі? Не будеш ти тут Оленку мою в рабстві тримати?
— Киньте, мамо! Ну що ви, справді, дурниці такі говорите? – відмахнувся Олег з усмішкою.
Надія Михайлівна спочатку скептично поставилася до «подарунка» від зятя, але незабаром жінка переконала себе, що в нього тільки благі наміри. Аж надто їй хотілося в санаторій.
Варто було Надії Михайлівні виїхати, як Олег всерйоз взявся за «виховання» дружини сам. Тепер він міг бути наполегливим щодо Олени і претендувати на щось істотніше, ніж переварені пельмені, якими дружина перший час мала намір «відбутися» від прискіпливого чоловіка.
— Ні, люба, так не піде… Ти ж у нас любиш сидіти в телефоні, як я подивлюся? Ось і чудово! – похитав головою Олег і поставив на стіл пакет із продуктами.
— Тепер сідай і шукай в Інтернеті, як приготувати для чоловіка найсмачніший борщ. А як знайдеш – ласкаво прошу до плити! – поблажливо посміхнувся чоловік.
— Інгредієнти в тебе вже є, не дякуй! Я на роботу, повернуся годині о сьомій. І дуже сподіваюся, люба, що чекати на мене будеш не тільки ти, а й каструля ароматного борщу.
Олені довелося не тільки готувати, а й працювати по дому. Насамперед Олег навчив дружину, як правильно прасувати його сорочки. Щоправда, парочку з них довелося викинути, оскільки Олена з необережності пропалила їх наскрізь, але Олег вирішив, що це гідна плата за навичку, якої він все ж навчив дружину.
Весь місяць, поки Надія Михайлівна перебувала на курорті, Олена щодня займалася домашніми справами. Чогось вона дійсно навчилася, нехай і з великими зусиллями і небажанням, а від чогось вперто відвертала ніс.
Наприклад, жінка навідріз відмовлялася мити підлогу, вважаючи, що це занадто принизлива робота для неї. Щоб відмити унітаз, навіть мови йти не могло, оскільки, тільки чуючи про це, Олена була готова зомліти.
Проте, результатами свого «виховання» Олег залишився більш ніж задоволений. Тепер його дружина хоча б трохи нагадувала дружину, а не кімнатну рослину. Щодня він ставив собі подумки запитання: а навіщо він узагалі одружився з нею?
Однак Олена навчилася прати, прасувати і хоч щось готувати. Щоправда, ближче до приїзду матері її терпець увірвався, і вона посварилася з чоловіком, щоб був привід нічого не робити.
— Досить! Мені все це набридло, Олеже! Ти просто Цербер, а не чоловік! – сполошилася Олена, в серцях кинувши фартух у груди чоловіка.
— Забери свою ганчірку, я її більше ні в життя не одягну! І взагалі, тобі треба – ти й займайся всією цією нісенітницею! А мені це все не потрібно! Більше я з тобою не розмовляю! Ще й мамі поскаржуся, так і знай, ось!
Незважаючи на те, що від’їзд тещі приніс значно більше плюсів, ніж мінусів, після сварки з дружиною Олег погодився, що перегнув палицю. Він навіть заздалегідь продумав, що скаже тещі на своє виправдання, коли та дізнається від доньки, що тут відбувалося за її відсутності.
Однак яке ж було здивування обох з подружжя, коли, приїхавши, Надія Михайлівна заявила, що збирає речі й негайно переїжджає.
— Як переїжджаєш, мамо? Куди? – розкрила рота шокована Олена.
— До Антона Павловича, – кокетливо посміхнулася пенсіонерка, збираючи валізи. – Ми з ним у санаторії познайомилися. Прекрасний чоловік, між іншим! Як побачив мене, відразу обімлів – весь місяць мені проходу від залицянь не давав!
— Так ви, мамо, мабуть, і заміж уже зібралися? – усміхнувся Олег, спостерігаючи за зборами пенсіонерки з неприхованим задоволенням.
— А ти зятю, мамою мене не називай! Знаю я, як ти підмазатися хотів, щоб я скоріше з’їхала від вас, – так само єхидно відповіла Надія Михайлівна.
Утім, вона залишалася в піднесеному романтичному настрої. – А про заміжжя ти правильно говориш! Мені Антон Павлович, між іншим, уже й пропозицію зробив!
— Як пропозицію? Мамо, а як же я?! – вигукнула Олена і сплеснула руками. – Хто ж мені по дому допомагати буде?!
— А тобі й не потрібно допомагати, люба, – втрутився Олег, незворушно знизавши плечима. – Ти все вмієш! А трохи що, телефон у тебе є – матері зателефонувала, вона тобі все і розповіла, що та як.
Олена засумувала і перевела погляд на матір, очікуючи, що та вкотре стане на її захист. Ось тільки Надія Михайлівна хитро переглянулася із зятем, а потім кивнула доньці, мовляв, «нічого не поробиш, дитино».
Минув час, життя поступово налагоджувалося. Олег більше не влаштовував для дружини виховних «марафонів», але й не давав їй поблажок. Тепер, із переїздом матері, Олені все ж доводилося займатися побутом – просто не було вибору. І хоча жінка робила це з демонстративним небажанням, Олег визнавав, що зі своїми обов’язками дружина справлялася дуже навіть гідно.
Надія Михайлівна ж нарешті знайшла час для себе коханої. Вона переїхала до нового залицяльника і тепер без кінця вислуховувала компліменти про те, яка вона приголомшлива господиня. І хоча пенсіонерка сумувала за донькою і переживала за її добробут, вона не шкодувала про своє рішення. Зрештою, вона нарешті змогла відпочити і влаштувала особисте життя.
