П’ять із половиною років тому мій чоловік став власником половини чотирикімнатної квартири. У нього батьки розлучилися, квартиру по суду поділили, батько свою половину подарував Михайлу. І це був не царський подарунок, а майже “геморой”.
У нас була іпотека на квартиру в новобудові, ще ми знімали квартиру. Фінансове навантаження було велике: 26 тисяч на місяць іпотека і 15 тисяч однокімнатна квартира разом із комунальними платежами. На життя і продукти у нас залишалося всього 15 тисяч на двох.
Після того як батьки Михайла розлучилися, батько поїхав жити до своєї мами. У квартирі залишилися свекруха та сестра мого чоловіка. Вона старша за Михайла і є йому сестрою тільки по матері. У сестри є дитина, ця дитина теж проживає у квартирі.
Свекруха нам зателефонувала, щойно дізналася про дарчу. Дуже злилася. Вона розраховувала, що квартиру ніхто ділити не буде, все їй залишиться. На її думку, батько Михайла мав піти тільки із зубною щіткою в руках. І якщо спочатку, під час шлюборозлучного процесу, ворогом був батько Михайла, то після дарчої та відмови Михайла подарувати половину нерухомості матері, і сам Михайлик став ворогом номер один.
Як водиться, ворогом Михайло став не за своїм бажанням. Це ж я його нацькувала, ночами проїдала мозок, проти рідної матері налаштовувала. От мене б не було, Михась б сто відсотків одразу зробив би матусі подарунок у вигляді квадратних метрів. Це все свекрухина маячня, але вона була саме такої думки.
Свекруха зажадала, щоб Михайло оплачував платіжки за свою власність, це тоді було близько 2 тисяч, якщо без лічильників. Тільки вона ще на воду, газ і світло губу розкатала, захотіла жити з донькою й онуком, усім користуватися, а оплачувати тільки половину.
Тобто з 15 наших тисяч на життя ми мали оплачувати чужу воду. Михась відмовився. Сказав матері, що згоден платити за утримання житла й опалення, а все інше з них. І попередив, що якщо вони відмовляться, то ми з ним переїдемо туди жити.
У квартирі 4 кімнати, але вони маленькі. Якщо зайти в квартиру, то прямо буде кухня, праворуч – роздільний санвузол і комора, ліворуч від дверей коридор, з коридору вхід в ізольовану кімнату і в прохідну, і вже з прохідної можна потрапити в дві маленькі кімнати.
Так от, сестра надіслала фото металевих дверей, які вони поставили на три кімнати. Ізольовані залишили нам, мовляв заїжджайте і живіть, раз такі безсовісні, платити ні за що не хочете.
— От тобі не все одно? – запитав Михась, коли я йому сказала, що не горю бажанням жити з його матір’ю. – Бачиш, як вони постаралися? Уявімо, що кімнату знімаємо. Зате гроші економити будемо. Наш будинок здадуть в експлуатацію, переїдемо. Жити нормально будемо, я матері обіцянку дам, що коли ми зʼїдемо у свою квартиру, вона отримає дарчу. Розміняти все одно не зможу, совість не дозволить. Нехай мама володіє і радіє.
Зустріли нас холодно, але коли чоловік розжував подальшу долю квартири, то свекруха і сестра заспокоїлися. І ми навіть жили цілком мирно. Двері вони не прибрали, але так було навіть зручніше: ми їм не заважали, вони нам не заважали.
Комуналку поділили: з нас 40 відсотків, з них – 60. Мова про роздільне харчування теж завели ці дві панянки. Не хотілося їм нас годувати. У мене ж руки з дупи ростуть, готувати не вмію, як вони казали. От і не хотіли Михася смаколиками й делікатесами годувати, щоб він зрозумів, з ким одружився.
Графік прибирання склали, всі його завжди дотримувалися. Із доступом у ванну кімнату теж проблем не виникало: ми з чоловіком лягали спати набагато пізніше, ніж інші мешканці квартири, і вранці прокидалися теж пізніше, коли їх уже не було.
Два роки ми прожили під одним дахом. Наш будинок здали, ми перебралися у власне житло, справили новосілля. Свекруха взяла вихідний, вони пішли до нотаріуса, щоб уже вирішити питання з квартирою.
Дарча була написана, свекруха світилася від щастя. Зізналася, що думала про те, як син може її кинути. Але зраділа, що цього не сталося.
Хомут із шиї Михайло скинув. Батько його зрозумів, сам свого часу позбувся проблем із колишньою дружиною шляхом дарування майна. Свекруха і сестра затіяли ремонт, демонтували свої металеві двері, стали облаштовувати дитячу в нашій колишній кімнаті.
Грім грянув через півроку після дарчої. Якась розумна людина повідомила свекрусі, що завдяки одному пункту договору дарування (що після відходу з життя обдаровуваного може відбутися скасування дарування і майно повернеться у власність дарувальника) її все-таки кинули.
Свекруха запланувала, що після того як її не стане, квартира залишиться тільки доньці, але не тут-то було. Їй повідомили, що навіть у разі продажу цієї квартири за життя власниці, Михайло все зможе стягнути своє майно назад.
Я це так зрозуміла, вибачте, не розбираюся. Я б узагалі в ці справи не лізла, якби свекруха нам не почала заважати жити. Вона примчала і вимагала скасування цього пункту. Михайло, почувши про плани матері на квартиру (що він залишиться з носом), матір виставив.
Третій рік свекруха поливає нас брудом. Ми її онука хочемо на вулиці залишити, її дочку на теплотрасу відправити. Вона нам жити не заважала, поки ми нібито в неї на шиї сиділи, а Михайло їй так за добро відплатив. Я – свиня, яка за весь час спільного проживання жодного разу в руки ганчірку не взяла. Михась – каблук.
А він, до речі, навіть номер телефону поміняв, щоб мати і сестра його не діставали. Чоловік остаточно в матері розчарувався. Їй би жити і радіти, що ніхто до них більше жити не прийде, що квартира тепер тільки їй належить. Але ж ні, кричить на всіх кутах, як її син кинув. Про доньку думає, а Михась так, дрібниця якась.
Батько чоловіка посміхається. Йому добре, свого часу позбувся “геморою”. Шкодує, що сам не додумався так колишню дружину потролити зі скасуванням дарчої після її кончини. У його договорі такого пункту не було, а то ситуація була б ще заплутанішою.
Михайло шкодує, що прийняв подарунок батька. Розміняти квартиру він би не зміг: у разі розміну максимум, що світило свекрусі, сестрі та її дитині, це однокімнатна квартира. Так би він із ними не вчинив. Продати половину чужим людям теж не зміг би: не така він людина, щоб прирікати нехай навіть таких матір і сестру на життя з чужими людьми. Відмовився б матері дарувати, і що? Висіла б ця половина просто так, тільки гроші б із нас дерли за комунальні, та рідня нерви б тріпала. Зараз тріпає, але в разі, якби Михайло не подарував матері половину квартири, вони були б у мільйон разів більшими.
На мій погляд, мій чоловік знайшов найадекватніший вихід із ситуації: припинив спілкування. А що там свекруха зі спадщиною каламутить, це її проблеми.
Цікава думка спільноти.
