Зима вона і є зима, все під снігом, хоч зима і настала нещодавно, але мені вже набридло тут у місті, додому хочу. І чого Павло так сполошився і відвіз мене з села у своє місто. Ось і намотую кола навколо дев’ятиповерхівки, – бубонів Іван Єгорович. – Ходиш тут по колу щодня, ні знайомих облич, ні «добридень» тобі, ні «до побачення».
Щодня Іван Єгорович виходив із під’їзду, піднімав голову до неба, дивився, а потім намотував кола навколо будинку, де мешкав його син Павло з дружиною та сином.
Глибокої осені мало не насильно привіз Павло батька в місто. Взимку в селі у своїй хаті складно самому. Дров треба принести, води нагріти, на жаль там немає належних умов. Синові шкода батька і вирішив він полегшити йому життя на зиму, а навесні знову відвезе його в село.
Опирався Іван Єгорович довго, не хотів він у місто, але все-таки син наполіг, зібрав свою невелику валізку батько, сидів на лавці біля будинку, не хотів їхати. Тут підійшла сусідка Віра:
— Єгоровичу, не переживай, догляну я за твоїм будинком і доріжки почистимо з чоловіком від снігу взимку, якщо він буде звичайно. Зима ж три місяці, а там уже й привезе тебе Павло. Що ти кислий такий, маєш навпаки радіти, що син у тебе такий турботливий. Інші он зовсім не дбають про батьків. Радій і їдь! Щойно дорога просохне від весняного бруду, так і приїжджай. Приглянемо за будинком, не чужі люди, стільки років пліч-о-пліч живемо.
Іван Єгорович полаявся в душі:
— І ця туди ж… Як вони не зрозуміють, що мій дім найдорожчий за все мені на світі, все життя моє тут, ох і сумувати буду… – але сів у машину поруч із сином.
Невістка Катерина прийняла добре Івана Єгоровича, нагодувала, чаєм напоїла. Прийшов зі школи онук Артем, зрадів.
— Привіт, діду. Давно не бачилися, ну нарешті ти до нас, а то все ми, та ми до тебе.
Поселили діда з онуком у кімнаті, щоправда Катерина ширму поставила, відокремила їх, а йому все одно.
— Не переживай, батьку, потіснимося трохи – не чужі люди, зате не нудно тобі тут буде з Артемкою. Усього ж зиму пережити, а потім відвезу я тебе назад у твоє село.
Майже щодня Єгорович просив сина:
— Відвези мене назад, ну що я тут вам заважаю під ногами…
— Батьку, ми вже з тобою домовилися, до літа відвезу тебе, а поки відпочивай, – уже трохи з роздратуванням говорив син.
Минуло близько місяця, зима вже вступила у свої права. Дивлячись із вікна з восьмого поверху на місто, Іван Єгорович думав:
— Усе-таки в нас у селі красивіше взимку, біло-чисто, а тут що? Сніг сірий, ну якщо тільки свіжий нападає, та й то недовго білий буде. Скільки ж тут машин, усякого транспорту, як снігу білим залишиться. А людей теж повно, снують туди-сюди як мурахи.
Потроху звик Єгорович, він уже став освоюватися, гуляючи навколо будинку, а потім вирішив розвідати подалі маршрут. Одного разу Артем прийшов зі школи, діда не було вдома. Уже й Павло з дружиною приїхали з роботи, а діда все немає. Запереживали, у сусідів запитали, обійшли квартал кілька разів, уже збиралися лікарні обдзвонювати, але тут він і заявився задоволений.
— Батьку, ну де тебе носить? Ми вже хотіли по лікарнях дзвонити, раптом що з тобою.
— А що зі мною буде? Ось він я, – радісно повідомив Єгорович.
— Дідусю, ти місто не знаєш, де блукав, так і заблукати недовго, – говорив онук. – Якщо тобі куди треба, скажи, я тебе проводжу…
— Я що дитина мала, проводжати мене. Я тут неподалік виявив шаховий клуб, от і забрів туди. А там старих, як я, повно. Сидять і в шахи грають, а хто й у шашки. От і засидівся я там, загрався. А як на годинник на стіні глянув і почав збиратися додому. Зрозумів, що ви загубили мене…
Іноді став ходити туди Єгорович, грав у шахи з такими ж самотніми пенсіонерами. А наступного разу пройшов ще далі й побачив ринок. Зайшов, погуляв і навіть виявив невеличкий антикварний ринок, де продавали старовинні речі та дивацтва. Роздивлявся значки, книжки старовинні, залізяки старі й усякий дріб’язок.
Веселішим стало життя Івана Єгоровича, різноманітнішим. Але все одно сумував за селом, а особливо за домом. Там усе якісь справи, грубку розтопити, дров приготувати, сніг почистити з ґанку і доріжки до хвіртки і до дороги. Сумував за справами, не звик сидіти й нічого не робити, нудно.
Якось вийшов Єгорович з під’їзду, снігу багато навалило, та ще й вітер намів невеликі кучугури, двірничиха Ніна ледве впорається.
— Добридень, Петрівно, тягни ще лопату, допоможу тобі, а що мені робити. Скучив я за справами.
Ніна Петрівна двірничиха знала Єгоровича, він із нею з першої познайомився, часто розмовляли. Вона скаржилася на свого недолугого сина, який ніде не працював, сидів у неї на шиї після розлучення з дружиною. А вона ось пішла в двірники, не вистачає грошей.
Вона, звісно, дуже здивувалася, але лопату принесла і стали удвох прибирати сніг, а потім без кінця дякувала Єгоровичу. Незабаром його вже багато хто знав, з усіма постоїть, поговорить, щоправда зима і багато не пробути на вулиці, але встигав дізнатися новини, а потім розповідав своїм домашнім. А ті дивувалися, звідки це він усе знає про місцеве життя.
Усе це допомагало йому відволіктися від думок про свій дім, так йому вже хотілося нарубати дров, копати город, але треба чекати. Усьому свій час. Так і минула довга зима, побігли струмки по дорогах. Єгорович уже виходив на балкон роздягненим, припікало іноді сонечко, стояв і думав думу свою, смикав свої сиві вуса. Він завжди так робив, коли ухвалював якесь важливе рішення.
Якось приїхали з роботи Павло з Катериною, діда вдома немає, Артем теж був на тренуванні. Повечеряли, а Єгоровича все немає.
— Знову у свої шашки загрався чи що, – промовила Катерина.
Вона зайшла в кімнату сина й побачила на ліжку діда листок паперу, прочитала:
— Я поїхав додому, не турбуйтеся, дорогу знаю. Потім повідомлю вам.
— Павлику, ти подивися, що дід наш утнув, додому поїхав. Не міг почекати тижні два-три ще. Там і дорога напевно, тільки розтанула, бруду по коліно.
— От упертий, – сказав син, – не дочекається, коли земля просохне… У селі ще напевно сніг лежить, це в місті тане.
Єгорович зважився повернутися додому, вже дуже тягне його свій дім, бадьоро пішов на вокзал, купив квиток і сів на електричку. Потім пересів на автобус, який іде повз їхнє село. Навіть в автобусі побачив своїх односельців, скучив, обіймав їх. Він радів, побачивши рідні обличчя, жартував. А вони говорили і сміялися:
— Дивіться, хто до нас повернувся. Міський кавалер, одягнений модно…
— Так, людоньки, скучив я за селом, за вами і за домом своїм, – відповідав задоволений дід.
Приїхали і вийшовши з автобуса, всі гуртом попрямували в село. Дорога і справді брудна, сніг упереміш із багнюкою, ну та нічого, Єгорович і не звертав на це увагу, він звичний. Зате рідні місця, а яке рідне і свіже повітря, не те що там у місті. Простір та краса, оглядав він свої рідні місця з радістю.
Підійшовши до свого будинку, йому раптом здалося, що у вікні промайнув якийсь силует.
— Хто це? Невже злодії забралися, поки я там у місті відпочивав. Невже посеред білого дня? – собі під ніс бурчав Іван Єгорович.
Підійшов до хати, а замка немає на дверях:
— Ааа, напевно Віра прийшла перевірити хату, ну тоді гаразд, – заспокоївся дід.
Він же сам залишив їй ключі від будинку. Але відчинивши двері до хати, відчув запах звареного супу, і теплом потягнуло, а відчинивши двері з сіней до хати зовсім здивувався. Запах так і витає в хаті, фіранки нові на вікнах, чистота кругом, навіть біла скатертина на столі, а була сірого кольору від бруду, давно не бачила води.
Поставивши валізу, пройшов до кімнати, а там жінка якась до нього спиною протирає на комоді пил. Почула і повернулася:
— Ой, здрастуйте, а ви хто?
— Я господар цього будинку, а от ви хто?
— Вибачте, Іване Єгоровичу, ради Бога вибачте. А я тітка Віри із сусіднього села, – почала було говорити літня жінка, але тут увійшла Віра.
— Добридень, Єгоровичу, з приїздом. Я у вікно побачила, що ти крокуєш з валізою і бігом сюди, щоб порозумітися. Ти не сердься на мене, це я поселила свою тітку Дарину. Будинок у неї згорів у селі, ось і забрала її до себе, дітей в неї немає. Як їй одній із такою бідою впоратися, та ще й зима. А мій дурень часто прикладається до чарки, знаєш же, в такому вигляді нікому не дає спокою. Я звикла, а тітка Дарина боїться його. Ось і поселила я її на час до тебе. Бачиш, який порядок тепер тут у тебе?
Тут вступила в розмову Дарина:
— Ви не хвилюйтеся, я сьогодні ж з’їду, поїду в село, подивлюся, що до чого, може, у сусідів попрошуся пожити. Будинок не весь згорів, можливо можна щось там буде почати лагодити. Давайте на кухню, нагодую вас із дороги, у мене суп свіжий, ще й пиріжки спекла, як знала. Давайте поки що все гаряче.
Іван Єгорович сходив до свого друга, у того телефон є. Уже вечоріє, знав, що Павло додому з роботи повернувся. Зателефонував синові й повідомив:
— Здоров, Павлику, не загубили мене? Я вдома, у мене все добре, тож не приїжджайте поки що, дороги немає, бездоріжжя. Не хвилюйтеся, ось просохне дорога, тоді й приїжджайте.
Минув місяць. Павло з дружиною і сином приїхали до батька в село. Накупили продуктів, дещо з речей. Хотілося їм смачненько нагодувати батька, а то сидить, мабуть, на одній картоплі.
Приїхали, увійшли до хати й остовпіли – порядок, смачно пахне і якась жінка стіл накриває.
— Проходьте, чого стали, – промовив дід. – Мабуть, думали, що я тут нудьгую, та на картоплі сиджу? Давайте до столу, Дарина смачно готує.
— Батьку, це як же розуміти? – здивувався Павло.
— А що тут розуміти? Я ж казав вам, що мені додому треба… Як знав, що додому треба, – і розповів їм про незвичайне знайомство з Дариною.
— Ну ти батьку, молодець. Вітаємо тебе від душі, тепер і ми особливо переживати за тебе не будемо, – сміявся син.
Так і живуть Іван із Дариною душа в душу. Не відпустив Єгорович її в село в її згорілий будинок …
