У житті кожного з нас трапляються неймовірні історії, часом курйозні, але які цілком можуть стати і доленосними.
Ви вірите в долю? А в любов з першого слова? Насилу? Ось і Ірина мало покладалася на ці загальноприйняті фрази і поняття. І тільки його величність випадок допоміг їй позбутися скептицизму.
Кажуть, що багато дівчат мріють знайти собі чоловіка, схожого на свого батька. Це по Фрейду. Ірина свого тата просто обожнювала. Він був не такий, як у її подружок. Особливий. Вона це точно знала. Інакше і не могло бути.
— Дівчинко моя, давай вже прокидайся.
Крізь дрімоту Іринка слухала ласкавий, буркотливий голос батька. Саме він будив її вранці в школу. Природно, вставати не хотілося, тим більше поруч мугикаючи, потягувався улюблений кіт Василь. Але в кухні вже заклично щось шкворчало, це батько готував сніданок. У родині Свіркіних мамою був тато. Завжди турботливий, згладжує всі конфліктні ситуації, він був уособленням справжнього чоловіка.
Дитячі роки пролетіли непомітно, ось уже і випускний бал. Ірина пам’ятає цей день до найдрібніших подробиць. Радісна і ошатна, вона вже під ранок повернулася додому. Якось незвично тихо зустріла її домашня атмосфера. Чогось не вистачало. Це Іра зрозуміла відразу, якимось сьомим почуттям. “Я вдома, тато, мамо», – за звичкою вигукнула вона і прямо попрямувала в кухню. Саме там вона могла застати батька в таку ранню годину. «Татко..”І здивувалася, побачивши замість тата маму, зазвичай вона так рано не вставала, та й вигляд у неї був якийсь замучений.
— Мамо, де тато? Щось сталося?
— Сталося, – крізь сльози прошепотіла мама. Його більше немає…
— Як немає, де він? Ти про що?
— Та не лякайся ти так, він живий. Просто вже не з нами, він пішов
І продовжуючи схлипувати, мати незв’язно пояснила відхід батька.
— Це не правда. Так як він міг, мамо? Адже вчора все ще було добре
— Ось … зміг…
З тих пір, як батько пішов до іншої жінки, Іра не хотіла його бачити і чути. Вона викреслила його зі своєї пам’яті, серця, яке дуже нудьгувало і рвалося до рідної людини. Але як він міг зрадити її і матір, в голові не вкладалося.
З тих пір чимало води витекло. Мати Ірини звикла до думки, що батько знайшов собі жінку, мабуть не було в їхній родині душевного тепла, раз полюбив іншу. А може бути і не любив її зовсім, просто молодість і гормони. Важко і боляче було перший час. Але і воно лікує.
Ірина поїхала вступати в інше місто, та так там і прижилася. Дні змінювали один одного. Дуже довго Іринка противилася зустрічі з батьком, адже тільки зовсім недавно на телефонні дзвінки його стала відповідати. І все ж їм довелося побачитися.
За столиком в кафе сидів солідний чоловік. Його сірий погляд пом’якшився і став пронизливо синім, коли побачив свою дочку. “Який він у мене ще красивий, – у мене… подумалося їй… та у мене. Як би то не було, це був все той же, її рідний батько, хоч вже начебто і чужий. Ні, він мій”, – миготіли одні за іншими сумніви. І як маленька дівчинка Іра ледь не розплакалася.
Вони сиділи в майже спорожнілому кафе, їм було про що говорити. І нехай бесіда не відразу заладилася, Ірина змогла перемогти в собі гординю і злість.
— Дівчинка моя рідна, скільки ж ми не бачилися? Цілу вічність! Прости мене, якщо зможеш, ти вже доросла, повинна мене зрозуміти. Хоча ні, немає мені прощення, я такий же віслюк, як всі.
— Ну що ти тато, ти мій, ти особливий. Я багато думала, чому ти нас кинув.
— Та не кидав я тебе, не кидав.
— Знаю, все розумію, ти не міг вчинити інакше, як всі. Ти ж чесний, татко. Не зміг би ти жити на два будинки.
Ірина усвідомлювала, що в душі давно пробачила батька. Адже сама вже пізнала життя, де всяке буває. Одного тільки не могла пробачити людям: обману. Вона особливо гостро його відчувала, тому може досі жила одна. І все ж вірила в краще.
Але поки найкращим в її житті була робота. Це була звичайна п’ятниця, нічим не примітна, як втім, і всі попередні в Ірини житті. Хоча, чого гріха таїти, кінець робочого, такого напруженого тижня, і передчуття вихідних, на які всі без винятку покладають великі надії, радував і Іру.
Втім, особливих планів у неї не було. Як зазвичай в суботу намічалася генеральне прибирання, може бути і якась готування. Правда, годувати їй було ні для кого, а у самої апетиту останнім часом не спостерігалося. Та це й на краще. Попереду літо, треба бути у формі. У формі? А для кого намагатися виглядати привабливіше, ніж є?
Іринка розуміла, що хандра погана супутниця, але саме вона і переслідувала її останнім часом. А ось супутника життя поблизу не спостерігалося. Хоча, напевно, давно пора подумати і про особисте життя. Але робота з’їдала весь вільний час, так що на всякі дурниці розмінюватися Ірі не хотілося. Вона давно зрозуміла, що полюбила самотність. Воно накладало особливий відбиток, наповнюючи душу тихим спокоєм. Любила бродити одна по вечірніх вулицях, занурившись в свої, відомі тільки їй мрії.
І все ж пора було б подумати і про сім’ю. Залишившись без батьківського піклування, Ірина звикла розраховувати тільки на свої сили. Ну а закохуватися було не в її правилах. Та й в кого? Романи звичайно в її житті траплялися. Як же без них? Адже монахинею Іра себе не вважала. Але якось швидко нові знайомі набридали, та якщо чесно, було їх не так вже й багато. На питання подружок, коли ж вони погуляють на її весіллі, Ірина лише відмахувалася: «мій наречений ще не виріс, або нехай нагуляється вдосталь, потім може і на мене увагу зверне». І все ж іноді Іринка всерйоз замислювалася над своєю долею. Чому так все складалося в її житті, і чому досі вона не змогла створити сім’ю?
Так ось, відкинувши геть сумні думки, в цей суботній ранок Ірина все ж перебувала в піднесеному настрої. Їй хотілося жити і не просто жити, а творити. Вона була творчою особистістю, від батька перейнявши прагнення до прекрасного і вмінню своїми руками створювати воістину унікальні шедеври з будь-якого підручного матеріалу. І коли свої ідеї вичерпувалися – Інтернет на допомогу. А там на його просторах яких тільки умільців вона не знаходила. Тому сьогодні Іра вирішила весь день присвятити своїй улюбленій справі. І нехай весь світ почекає.
— Ну кому це ще я знадобилася,-роздратовано подумала Іринка, та ще в самий невідповідний момент, коли всі руки забруднені пап’є-маше.
Телефон наполегливо дзвонив і Ірі довелося його взяти. Незнайомий чоловік весело привітався і поцікавився її життям.
— Вибачте, я вас не знаю. Ви помилилися номером.
— Але ж ти Ірина?
— Так, але ви то хто такий і що вам від мене треба, – здивовано запитала вона, досадуючи, що клейка маса для виробів може прийти в непридатність.
— Ти тільки не відключай телефон. Вислухай мене, згадай і прости.
Що я повинна згадати і кого за що пробачити? Але все ж якась невідома сила змушувала Іру слухати марення незнайомця, явно адресований не їй.
— Пам’ятаєш, ми зустрічалися з тобою влітку. Того вечора ми пили з тобою ігристе, був дощ, і я залишився у тебе до ранку, і ти дала мені свою парасольку. Знаєш, вона досі у мене. Чому не заніс, чому не віддав. Так, мила, я хотів, скільки разів намагався, але сама розумієш, справи. Ось і зараз життя занесло мене так далеко від тебе. Чому не дзвонив? Не буду брехати, не хочу бути як всі, прости. А хочеш я розповім тобі все своє життя з того самого моменту, коли розкрив парасольку, несучи з собою твоє тепло?
Ірина ще раз хотіла сказати, що молодий чоловік помилився номером телефону. Адже нікому ніколи вона не віддавала свою парасольку. Вона це пам’ятала точно. Також як і те, які зустрічі відбувалися у неї в житті. Так вона сама могла б розповісти цьому незнайомцеві з приємним голосом про своє життя. Але навіщо? Та й його доля навряд чи її цікавила. Але чи то жіноча цікавість взяла верх, чи то невідомо звідки навалилася самотність напало на неї і Іринка, вже забувши про своє залишене заняття, влаштувавшись зручніше в кріслі, вирішила вислухати весь монолог Костянтина, так принаймні він представився.
Молода людина, а може бути і не зовсім молодий, Ірина ж його не бачила, хоча Костя пропонував поговорити по вацапу, ще довго розповідав їй про своє життя і почуття, поки не розрядився її телефон.
— Ну нарешті, полегшено видихнула Іра, коли зв’язок перервався.
І не тому, що розповідь співрозмовника була нецікавою, просто треба було розуміти, що гра і так затягнулася, і пора було припиняти цю непотрібну розмову. Але все ж Костя був у чомусь правий, і Ірині подобався його підхід до життя. Шкода, що все це до самої Ірі не мало ніякого відношення. Дурість, та й годі. Пора займатися справою.
Непомітно пролетіли вихідні дні. Костянтин більше не дзвонив. Точно, помилився номером. Самій же Ірині не хотілося йому передзвонювати, якщо була б потрібна, сам і подзвонив. Здавалося б пора забути цей безглуздий дзвінок і настільки непотрібну їй розмову. Хоча чого гріха таїти, подумки все частіше Іринка поверталася в той день і ось і сьогодні зайшовши в магазин, мимоволі звернула увагу на яскраву парасольку, яка виблискувала за вітриною.
Вона зайшла в магазин, взяла, покрутила її в руках і навіть навіщось купила. Не було у неї раніше такої звички тягатися з парасольками. А тут виходить, добре, що купила, як раз став накрапувати дощ. Вона вже підходила до свого під’їзду, як прямо перед нею невідомо звідки виросла фігура чоловіка.
— Ну добридень, рідна.
— Татку, ти звідки тут?
— Та ось, проїздом, вирішив тебе відвідати.
— Як добре, що ти приїхав, мені так без тебе самотньо.
Іринка притулилася до мокрого плеча батька, і їй стало нескінченно затишно і тепло.
На наступний день, коли батько поїхав, Іра знову засумувала. Може виною був цей нескінченний дощ. Але одне гріло її: слова батька, що він дуже хотів би бачити дочку частіше і навіть запросив в гості.
— Досить вже злитися на мене, пора миритися. Прийми, будь ласка мій вибір, моє життя. Не сторонись батька. Я завжди любив і люблю тебе, ти ж моя дочка.
Так, вона його дочка. Доросла, все розуміє, але в душі все ще та наївна дитина, яка вважає себе покинутою, і якій так потрібна ласка і турбота. І тому, відкинувши свою гордість, Іра, в один з вихідних днів, вирушила за заповітною адресою. Він же все ще її татко. “Я тільки подивлюся, як він живе і все, вмовляла вона сама себе. Це ж не зрада по відношенню до мами”, – міркувала Ірина в автобусі.
Але чим ближче була відстань до наміченої мети, тим хвилююче ставало на серце. Нове місце проживання батька було недалеко і від її міста, тому на дорогу пішло всього якихось три години. “Мені давно пора було змінити обстановку, розвіятися. Та й просто відпочити”, – заспокоювала себе Іра, під’їжджаючи до будинку батька.
— А ось і Іринка, – проходь.
— Познайомся, це Ольга, моя дружина.
Іра глянула на красиву моложаву жінку і все відразу зрозуміла. Цей теплий погляд і пронизлива блакитність очей, як і у батька. Треба ж, до чого вони схожі, немов брат і сестра. І посмішка така щира і довірлива. Так ось чому він пішов з сім’ї. За такими очима будь-хто б пішов на край світу.
Але що це я? Адже я повинна злитися, а не захоплюватися цією чужою мені тіткою. А як же мама? Але Іра вже пройшла в кімнату і знову здивувалася: як же тут затишно і чисто. І вона відразу ж відчула себе спокійно і затишно. Та що ж це зі мною? Так не можна.
Тим часом за смачним обідом і невимушеною розмовою, всі сумніви і гноблення совісті були вмить забуті. Ольга виявилася цікавим співрозмовником і якимось чином швидко завоювала симпатію Ірини. На прощання, дружина батька попросила Іру частіше приїжджати до них.
І все б здавалося, прозаїчно було б у цій історії, якби не один момент. Але саме з таких моментів і складається життя. Ірина їхала додому і в голові прокручувала події минулого дня. Адже він був не зовсім звичайний. І запізнілий гість, якого чекала родина батька, син Ольги. І голос Його був так знайомий Ірині. І ім’я, і взагалі. Костя з цікавістю дивився на дівчину, йому теж здавалося, то вони чимось були пов’язані. Але чим?
— Іро, ми раніше з тобою не спілкувалися?
— Ні, я бачу тебе в перший раз.
— Дивно, мені так знайомий твій голос.
— Але я ж дочка свого батька, може тому?
Ірина жартувала, але десь глибоко у свідомості відчувалася тотальність події. Невже це той самий Костянтин? Ірині незручно було ставити подібні питання молодій людині. Краще зробити вигляд, що нічого не було. Та й той дзвінок з літа до нього ніяк не міг ставитися. Не бувають такі збіги. А тим часом, якщо людям судилося бути разом, рано чи пізно вони зустрінуться. І навіть якщо Костянтин виявиться не тим, ким вона його собі уявляла, яка різниця? Адже він вже давно оселився в її думках і серці. Але це буде вже зовсім інша історія. І справа тут зовсім не в парасольці, а може бути і в ній.
Чи хтось зможе розібрати ці мінливості долі…
