Ліля на думку матері засиділася в дівках. Жінка раз у раз спонукала доньку завести кавалера, і бути більш поступливою та м’якою.
— Ти зі своїм характером точно одна залишишся, – казала мати, – хоч би дослухалася, не перечила ні мені, ні хлопцям, будь ти розумнішою. Твої однокласниці вже дітей няньчать, а хто й двох, а ти все одна.
— Досить мені дорікати, мамо. Я й сама не рада, що так виходить. Річ не в характері, просто я не подобаюся нікому. Ось і все. Є гарні дівчата. Є симпатичні. А я, значить, ні те й ні інше… – прямо відповіла Ліля, смикнувши плечем.
— Ну, що ти так про себе, донечко, – серце матері стиснулося, – не будь вродливою, а будь щасливою, адже так кажуть, і не дарма. Зачекай. Озирнися. Може, твій суджений-ряджений десь поруч ходить, а ти цього не розумієш. Чекаєш принца заїжджого, а може, зі своїх хлопців, наших, селищних, хтось неодружений залишився…
— Та я не сліпа. Усіх знаю, – відповіла Ліля, – залишився. Звичайно. Один Сашко Клюєв. Ти його прекрасно знаєш. Його ще в школі за повненьку фігуру хлопці дражнили «Сашок-мішок». Він і характером такий самий.
— Який це? – здивувалася мати, – начебто нормальний хлопець.
— Та ні риба, ні м’ясо. Слова від нього не дочекаєшся. Мовчить, як риба. І що не зробить, то виходить нескладно. Ось мій наречений залишився… – засміялася Ліля.
— А ти даремно смієшся. Із таких, непогані чоловіки виходять. Людина сором’язлива, і це вже добре. А як до нього з теплом і з душею, так він і буде щасливий і все-таки в сім’ї мужик. Діточки зʼявляться. Чим погано? А на красеня тільки жінки задивляються. Одні нерви й ревнощі. Такого тобі теж не треба.
— Та красень мені й не світить. До чого ти про це? – Ліля з досадою махнула рукою, – уже тепер хоч би кого… справді, треба вже дитину… А то потім пізно буде…
Ліля була високою, худорлявою, через що й не мала успіху серед чоловічої статі. Однак саме Сашко-мішок, про якого з глузуванням розповіла матері Ліля, при зустрічі безглуздо усміхався дівчині, не зводячи з неї очей, і було зрозуміло, що вона йому подобається.
— Привіт, Саня, – завжди віталася першою Ліля, тому що Сашко, дивлячись на неї, втрачав дар мови.
— Привіт, ти сьогодні така… не одразу й упізнав, – тільки й міг сказати він свою вічну фразу.
— Гаразд, пішли, проведеш мене з сумками, а то набрала, та важкувато нести, – зітхнувши, кивнула Ліля.
Сашко зрадів і підхопив сумки. Вони йшли від магазину не поспішаючи. Говорила Ліля, згадуючи школу, запитуючи Сашка про його роботу на пилорамі, про його батьків.
— Ти привіт матері передавай і бабусі Лізі. Пам’ятаю, як вони тебе з першого класу зустрічали, а мене пиріжками пригощали… Хороші у вас у родині жінки. Та й батько не п’є, – усміхаючись, говорила Ліля.
— Так і я не п’ю, ніколи не балувався. Віриш? І зараз матері всю получку приношу. А вона тільки й мріє мене одружити… – Сашко почервонів і відвів очі.
Вони присіли на лавочку біля будинку.
— Так і одружився б. Чи мало дівчат хороших? Давно б діти були… – сказала Ліля, поправляючи чубок і хитро дивлячись на хлопця.
Сашко засопів, совався на лавці, а потім випалив:
— Так мені й не всі подобаються.
— Он воно як! – засміялася Ліля, – йому не подобаються!
— Тобто, не так. Я хотів сказати, що мені не всі підходять.
Ліля знову розсміялася. Сашко, майже багряний, знову виправився:
— Точніше, я не всім підходжу. Ось як…
— Ось це в яблучко! – перестала сміятися Ліля, – одразу б так і сказав. Хлопець винувато мовчав. Лілі стало шкода його.
— Ти не переживай. Усе буде в тебе добре. Ось і мені так само мати каже. І я вірю… – вона зітхнула. Саша відразу заспокоївся і подивився на неї з ніжністю:
— Ти ось мені підходиш, тільки я боюся, що ти не станеш зі мною зустрічатися…
— Так? – Ліля зробила здивоване обличчя, – а чому ти так вирішив? За мене…
— А що, стала би? – піднісся духом Сашко.
— А чому б і ні? – усміхнулася Ліля, – не такий уже ти й страшний, сірий вовк…
— Ти не подумай, Лілю, я ж із найсерйознішими намірами… – одразу навпростець заявив Сашко, чим здивував Лілю і вона, похитавши головою, відповіла:
— А ти не поспішай. Погуляємо, а там подивимося…
Через два місяці в селі зіграли весілля. Пара була цікава. Висока худенька наречена і повненький сором’язливий хлопець, навіть трохи нижчий зростом за свою обраницю.
За три місяці Ліля зрозуміла, що чекає дитину, про що радісно й розповіла першим чоловікові та матері. Жили вони з Сашком спокійно, рівно, тихо. Можна було подумати, що подружжя у шлюбі кілька десятиліть, а в них тільки перший рік спільного життя.
— Це добре, що ви такі, – раділа мати Лілі, – чи це не щастя? Будуєте своє гніздо, ось і дитинка скоро буде. А це – величезна радість.
В сімʼї зʼявилася донька Марина. Крихітка була вся в матір, Сашко шалено любив доньку, і був увесь час поруч із нею, коли повертався з роботи додому. Ліля з посмішкою спостерігала, як великий чоловʼяга – її чоловік, повзає навкарачки, граючи з донькою, виконуючи всі вимоги гри.
— Аж надто ти їй потураєш, – сміялася вона, – а що далі буде?
Поява малятка скріпила почуття Лілі та Сашка. Дружина почала тепліше ставитися до свого чоловіка, а Саша, відчуваючи це, робив усе для сім’ї, що міг. Працював, у вихідні часто брав підробіток, а ще встигав допомогти вдома дружині, і пограти з донькою.
Ліля була чистюлею. За що її дуже поважала свекруха.
— Треба ж! І миє, і миє… – розповідала мати Сашка всім сусідам, – вже яка я охайна, але у Лілі – як в аптеці!
— Так і добре, от тільки не дозволяє вона доньці цуценя завести через свою охайність. А донька хоче, просить. Їй уже чотири роки, і вона все чекає, коли мама дозволить песика до хати, – говорив Сашко матері.
Одного разу Мариночка тяжко захворіла. Лікарі визначили запалення легенів, і Ліля лежала з нею в лікарні майже три тижні. Саша постійно відвідував дружину, передавав домашнє харчування, фрукти, купував нові іграшки.
— Син божеволіє. Заспокой ти його якось, – просила Лілю свекруха, – а то він місця собі не знаходить, так хвилюється за доньку. Адже курс лікування триває, лікарі поруч, Мариночка одужує, уже грається, і у вікно махає нам.
Ліля вмовляла Сашка не переживати так сильно. Діти всі хворіють. Але Сашко навіть схуд за цей місяць. А коли дружину з донькою виписали додому, Ліля здивувалася. Повернувшись, вона побачила ідеальну чистоту, порядок і повний холодильник свіжих продуктів.
Вона обійняла Сашка і прошепотіла йому на вухо:
— Дякую, ти такий молодець. Ідеальний чоловік і батько…
— Ти давай відпочивай. Я з нею побуду. Взяв на роботі три дні відгулів, щоб із вами поруч побути, а то скучив… – Саша поцілував Лілю і взяв на руки доньку.
Марина була ще слабенькою, блідою і теж схудла. Саша поклав її в ліжко і приніс улюблені книжки доньки. Він читав їй, і скоро дівчинка заснула – був вечір. На вулиці міцнішав мороз, дими від печей будинків здіймалися стовпами вгору до ясного неба, і було так тихо, що чути було тільки цокання посуду на кухні та шепіт Лілі й Саші.
На ранок Маринка прокинулася від сонячних променів. Поруч стояв батько, і посміхаючись, простягав їй щось у руці.
— Дивись, це пташка-синичка, – сказав Сашко, показуючи доньці малесеньку пташку.
— Звідки ти її взяв? – ззаду підійшла Ліля.
— У нашої Муськи забрав. Ця стерва не тільки мишей ловить, а й до птахів добралася. Вони з голоду крихти біля курячого сараю збирали, то приловчилася Муська їх зловити… – Сашко гладив синицю, не випускаючи з кулака.
Марина теж погладила пташку одним пальцем як батько. Її очі із захопленням дивилися на синицю.
— Що ми з нею будемо робити? Вона житиме в нас? – запитала донька.
— Ні, вона не зможе жити в нас. Їй потрібне небо. До своїх полетить. Слава Богу, що кішка тільки погралася з нею, але не пошкодила. Ми їй випустимо. Ти її випустиш сама, – батько погладив доньку і переклав птаха в маленький кулачок дівчинки.
Вони підійшли до віконця і відчинили кватирку. Марина піднесла птаха до рами і розкрила долоню. Синиця тут же випурхнула на вулицю. Ліля швидко дбайливо закрила вікно.
— І що тепер ми будемо робити? – запитала Марина.
— Сьогодні треба обов’язково наповнити годівниці. А то я зовсім забув про це, поки ви хворіли. І нові повісимо на горобину біля нашого вікна, – сказав Сашко, – з кімнати нам видно буде, як птахи обідають.
— Здорово! – захлопала в долоні дівчинка, – а коли ви мені цуценя купите, тату?
— Почекай. Обов’язково купимо.
Після обіду, коли Марину вклали спати, Ліля запитала чоловіка:
— Ну, і навіщо ти їй обіцяєш цуценя? Не можна кидати слова на вітер… Це ж дитина і вона всьому вірить.
Саша взяв дружину за руки і твердо сказав:
— Я принесу їй цуценя. У неї скоро буде собака. Раз я обіцяв, то повинен виконати.
Ліля вже набрала повітря в легені, і хотіла щось заперечити, але Саша поцілував її в губи, не давши нічого сказати. А сам додав:
— Я – чоловік і батько. Сказав – і зробив. І нічого, що вдома буде не так чисто. Зате щастя стане більше. Розумієш, що важливо?
— Розумію… – усміхнулася Ліля, – гаразд, що вже з вами робити…
За два дні Сашко приніс доньці невеличке цуценя. Довгі вуха з хвилястою шерстю і цятки на носі собаки привели дівчинку в захват. Вона не відходила від Ремки, гладила його, а цуценя на знак подяки лизало їй руки.
Ліля й сама не могла намилуватися грою доньки з собакою. Марина слухалася батьків беззаперечно. Добре їла за обідом, виходила з цуценям у двір погуляти. І в будинку раз у раз чувся щасливий сміх дівчинки.
Увечері, лягаючи спати, Ліля обійняла чоловіка і прошепотіла йому:
— Коханий… Ти в мене най-най гарніший на всьому білому світі. І я тебе обожнюю. І я щаслива.
Саша помовчав, обійняв дружину і поцілував:
— І я тебе завжди любив, і ти про це знала…
Марина спала. Світло місяця висвітлювало на кухні мостинки, дрова для печі, принесені з вечора, щоб зігрілися до ранку. І на підстилці біля дверей спав Рем, такий довгоочікуваний маленький друг – велика складова щастя дитини.
