— Дмитро! Ти ж обіцяв!
Катя знає, мама зараз плакатиме, а тато виправдовуватиметься. Мама казатиме, що Каті вступати, а вони змінюють п’яту школу, що мама втомилася, а тато обіцяв… Потім вони помиряться і мама буде впевнено, без метушні, пакувати речі, командуючи Катею і татом. Катя це все знає. Знає, як мама себе поведе і тато. Катя тихо посміхається і дивиться у вікно.
А що?
Їй подобається ця метушня, переїзд, нове місце, нові люди. Катя зітхає, звісно їй буде шкода і не вистачатиме друзів, яких вона знову залишає тут, але що поробиш… Маму теж можна зрозуміти, вона втомилася мотатися по областям і взагалі, вона хотіла багато дітей, ну не багато, а хоча б двох, а так…
Так у них одна Катя, добре ще, що вона не виросла егоїсткою і взагалі.
Катя знову посміхається і йде тихо перебирати свої речі, їх небагато, за такого життя багато речей і не збереш, зате Катя не страждає на те, щоб обрости мотлохом, з дитинства привчена збиратися швидко, мати все необхідне. Вона татова принцеса, так-так.
Тато її так кличе, а Каті шалено це подобається.
Ну що, Трошка, збираємося на нове місце, тільки тссс, поки це таємниця.
Катя підморгнула смішному зайцю, який із нею від самого малечку, і сіла з хвилюванням за книжку.
У двері постукали.
— Зайдиииии, – проспівала Катя.
— Катрусю, нам потрібно поговорити.
— Так? – Катя ледь стримувала сміх.
— Катрусь, – мама озиралася на батька, який тупцював у дверях, Катя ледве стримувала сміх, ну як діти, їй богу, прийшли удвох повідомити їй, що вони переїжджають учергове, та вона звикла, ну що влаштовувати трагедію.
— Катруся, розумієш, – тато дивиться на неї, і Катя розуміє, щось пішло не за планом.
— Що трапилося? – Катя напружена.
— Нічого, нічого, Катю… тата переводять.
— Ну, і?
— Розумієш, крихітко… ми з татом порадилися і вирішили… це дуже далеко, там… там немає для нас місця, а ми тут, живемо в місті, в хорошому обласному місті, – мама схлипнула і подивилася на тата, той розвів руками.
— Загалом, Катю, – тато не став мовчати, все-таки тато військова людина і Катю привчив говорити чітко і по ділу… — Принцесо, ми з мамою вирішили, що тобі потрібно залишитися тут, щоб довчитися дев’ятий і десятий клас і вступити до інституту.
— Тут? Наодинці?
— Ні звісно, – сказала обурено мама, – до тебе переїде бабуся Наталя.
— Бабуся Наталка?
— Ну так, вона пішла на пенсію і їй нудно там самій, чому б не пожити з улюбленою онукою?
А дідусь? Як він там один?
— Ну дідусь же працює, ще бабуся буде їздити до нього.
Ні, ні, не те щоб Катя не любила бабусю… просто… бабуся Наталя, як каже тато… Комусь мама, а комусь теща, так от, а комусь бабуся.
Бабуся пропрацювала все життя керівником, мала жорсткий і владний характер, на все своя думка і свою точку зору.
Катя, звісно, любила бабусю, але ніколи не жила з нею і розуміла, що їм буде важко ужитися.
— Але… хіба там немає школи?
— Катя є… дуже далеко! – вигукнула мама зі сльозами. І чи ти забула, що ходиш до музичної школи? І тільки перейшла в дев’ятий клас? Куди ми тебе повеземо?
Тато збентежено мовчав.
— Звісно, ми з Трохимом залишимося тут, нам усе подобається, правда, Трошко?
Потім вони сиділи на кухні, пили чай, мама все давала і давала Каті настанови, а Катя… а Катя дуже боялася, але не показувала виду.
Дівчинці належало місяць прожити одній, а потім приїде бабуся Наталя. Мама з татом поїхали через три дні, і Катя залишилася одна. Вони приїжджали і виїжджали з цієї квартири багато разів і ось сталося так, що всі поїхали, а Катя ні. Вона ніби відірвалася від батьків, які завжди були разом. Катя трохи поплакала. Задзвонив телефон, Катя побігла до тумбочки, на якій стояв апарат.
— Алло… алло, матусю, ні не плачу. А ви вже дісталися? Ах, на станції… Ні, у мене все добре…
Катя намагалася не плакати, але вона розуміла… Дитинство закінчилося, ось так… несподівано. Подружки Каті, звісно ж, зраділи, вони щебетали, як же це здорово. Іноді до неї приходила ночувати Оленка, іноді Іринка, загалом самотньою Катя і не була. Так само мами подружок контролювали, щоб Катя не була голодною.
А незабаром приїхала бабуся, вона постаралася зробити життя внучки веселішим, і Катя їй була вдячна за це, дуже вдячна.
Одного разу, коли вже літо пішло на спад, дедалі холодніше було вечорами й темніло раніше, містом плив запах шафранів і чорнобривців, біля будинків яскравим кольором відцвітали Золоті кулі й червоніли жоржини, йшла, трохи затримавшись у подружки, Катруся додому.
Вона почула брязкіт на гітарі й подумала, що це Вовка, на прізвисько Соловей, знову мучить нещасний інструмент у сусідньому дворі.
Але раптом звук привели до ладу, і він зазвучав зовсім по-іншому: з-під умілих рук випливали красиві звуки, вони складалися в пісню.
У дворову, трошки кострубату, але виконану красивим, хлоп’ячим голосом.
Співає хлопчисько, а Катя прийшла на звук. Катя любить музику, вона не може без неї жити, все дитинство уривками вчиться, але, як кажуть педагоги, у неї талант.
Вона стоїть і заворожено дивиться на хлопчиська, в кепці, з тонкими музичними пальцями і куривом в куточку рота. Хлопчина зробив бій і грюкнув по гітарі, віддав червоному, як рак Солов’ю, інструмент і, піднявши очі, помітив Катю. Катя ніколи не бачила таких очей, вона просто в них потонула. Прокинулася, інакше не скажеш і пішла в бік будинку.
Він наздогнав її.
— Привіт.
— Привіт.
— Меня Богдан звати.
— Меня Катя.
Катя здивувалася, як легко їй було спілкуватися з хлопцем…
Вони пройшли одне коло навколо її будинку, потім ще, ще й ще.
— Катерино, – почула дівчинка голос бабусі, – мені здається, ви вже мусите таки потрапити до під’їзду, сьомий раз повз проходите.
— Ой, мені й справді пора йти.
— Добре, мені теж. Катю, приходь завтра на подвір’я, я теж прийду.
Катя кивнула і побігла додому.
Бабуся, звісно, влаштувала допит із пристрастю, потім притягнула до себе онуку й розсміялася.
— Дівчинка моя, моя маленька онучка, ось і стала вже нареченою.
— Ну бабо…
— Що баба, я бачила, як ви гуляли з цим паном… як ти сказала, його звати?
— Богдан, бабусю.
— Богдааан? Богом даний.
— Що? Бабусю? Що ти сказала? Я не зрозуміла.
— Нічого, дитинко.
Це була найкраща осінь.
Богдан зустрічав Катю зі школи, вони гуляли осіннім парком, базікали, сміялися, жартували…
Іноді, коли бачили якогось хлопчину з гітарою, Богдан просив гітару, йому давали охоче і він співав пісні, класні пісні були в Богдана. Катя не знала, де живе хлопчик і де він навчається, він приходив до них додому, підкорив бабусю! Це було неймовірно, чудово, незвично, але це було так.
А потім… потім Катя дізналася правду. Їй розповіла подружка Оленка.
— Ніякий він не Богдан, його Борис звуть, він із сусідньої вулиці, у нього батьки питущі, їх у дитячий будинок забирали вже.
Сестра і брат у дитбудинку, вони маленькі, а Борьку випустили, бо він уже дорослий, він у інтернаті вчиться…
Катя довго думала над словами Іринки, а потім вирішила поділитися з бабусею, але не так, що це з нею сталося, а ніби з її знайомою дівчинкою, ну як зі знайомою…
Бабуся вислухала, уважно подивилася на внучку.
— І що ж хлопчик хороший?
— Так, бабусю, – вигукнула Катя, а потім уже більш спокійно продовжила, – так, бабусю, дуже хороший.
І що ж твоя подружка? Невже хлопчик винен у тому, що його батьки ведуть аморальний спосіб життя? Невже він скоїв якийсь злочин, потрапивши в дитячий будинок. Твоїй подрузі пощастило, вона зʼявилася в благополучній сім’ї, її люблять батьки і… бабуся.
А цьому хлопчикові… йому не пощастило, але він не вибирав це життя, так вийшло…
— Бабуся, але він же обдурив! – вигукнула Катя.
— Ну що ж… треба розуміти, коли людина бреше, а коли не говорить усю правду. Видно, що твоя подруга ще маленька, надто маленька, їй рано ще… говорити про почуття і зустрічатися з молодими людьми.
Каті здалося, ніби бабуся розсердилася. Її сувора бабуся… Та не може такого бути.
— Бабусю, що ж їй робити?
— Не знаю, якщо хлопчик справді гарний, то… нехай скаже йому, що не готова до жодних стосунків, нехай хлопчик знайде собі нормальну дівчинку, а не… не. Загалом. нехай займеться уроками.
Такі маленькі, а вже… батьки п’ють у нього, все… хрест на хлопчині поставили… Ти треба ж…
— Бабуся, – Катя підійшла до бабусі й обійняла її, – яка ж ти в мене.
— Яка?
— Найкраща на світі, ось яка, я так рада, що ти є в мене.
— Я хочу тобі дещо розповісти.
Одну історію… ти розкажи її своїй подрузі, може це якимось чином підштовхне її до прийняття рішення.
— Добре, бабусю, я тебе слухаю, уважно.
— Отже, в одній сім’ї виховувалася дівчинка зразкова, така… знаєш, панянка.
Почервоніла від будь-якого непристойного слова. Відмінниця, читець – вірші зі сцени читала, вся така… повітряна, як бізе… І ось одного разу, зважилася наша панянка закохатися, та так…
Закохуватися це добре, сказали їй, але треба розуміти, хто тобі пара, а хто ні. А закохалася панянка в шибеника, так-так, у справжнього шибеника. Того, хто не проти і в кишеню залізти був, і поцупити, як то кажуть, те, що погано лежить, бувало й таке…
Ну, а що казати, безпритульний хлопчак хлопчисько був, під час тяжких часів всіх втратив, от і… виживав загалом, як міг. І ось розгледіла ж вона в ньому щось. А він, розумієш… адже він теж у неї закохався, надихатися не міг на свою принцесу. Він її так звав, принцеса. Ах, Катю, що тільки батьки не робили, щоб розлучити їх, і відправляли панянку в інше місто, і погрожували йому, все було марно. Вони знову опинялися поруч, розумієш, нічого не можна було зробити. Батько панянки вирішив поговорити з ним по-чоловічому.
Ні, він не погрожував, він просто сказав хлопчику, що якщо він справді кохає дівчинку, то нехай піде, адже він не пара їй, далеко не пара… У неї майбутнє, а в нього ні, у нього не буде нічого хорошого в житті, так сказав батько дівчинки, навіщо ж він тягне в це болото за собою ту, яку, як він каже, любить…
І знаєш хлопчик відступив…
— А дівчинка, бабусю?
— Дівчинка… вона сказала, що ненавидить їх – тата й маму. Це панянка ж, ніжна зефірка.
Батько їй кричав, що коханий відмовився від неї. А вона сказала, що не вірить, сказала, що він не боягуз і може сказати їй в обличчя, якщо батько не заважатиме їхній зустрічі. І він сказав. Тато панянки привіз його, він сказав, що не любить…
А вона… Вона стійко все сприйняла, дивлячись в очі, сказала йому, що він бреше, і… пішла, не дивлячись ні на кого. Знаєш, хлопчисько теж виявився з характером, він кинувся за нею слідом. Вони взялися за руки й побігли, так. Батько ловив її і повертав додому, а вона знову йшла. Хлопчик… хлопчик, цей безпритульний, який не знає, що таке сім’я, він оточив її турботою.
Потім тато дівчинки здався. Мама теж здалася, адже вони могли втратити єдину дочку, назавжди.
Він запитав, ким хоче стати хлопчик у житті?
— Військовим, – сказав хлопчина.
І тато панянки допоміг йому. Поки він навчався, панянка теж здобувала освіту. Ось така історія, Катю, ось така історія.
— А вони… вони де?
— Знову поїхали кудись, дуже далеко, – сердито сказала бабуся, – пора б уже стати розсудливими, тим паче, скільки можна мотатися вже… ні ж… без нього не обійтися…
— А принцеса?
— Та що їй буде, вона ж уже королева, принцеса в нього інша.
— Яка, бабусю?
— Дочка ж …
— Бабусю, це мої мама з татом?
— А хто ще …
Катя поговорила з Богданом…
Та все виявилося правдою, крім історії про ім’я.
— Мамка, коли напідпитку, мене Борькою завжди кличе, а я Богдан. Я відучуся і піду в армію, а потім в інститут вступлю.
Ти ж дочекаєшся мене?
— Дочекаюся.
Чоловік дивиться на афішу.
Він стоїть із красивим букетом квітів.
Гарний, гідний чоловік із красивими квітами, призначеними для красивої жінки.
На афіші його кохана скрипалька, а вдома – вона просто дружина і мама, а він їй грає на гітарі і співає пісні, але це вдома.
А на роботі – він Богдан Всеволодович, а вона відома скрипалька.
— Мамо, коли вже ви перестанете їздити?
— Спитай у свого батька, дитинко! Усі його товариші давно вже сидять на тепленьких місцях, а ми… Так Валера, куди ти преш цю ковдру? Іди геть, я сама зберу…
Катя знає, мамі теж подобається це життя, їй усе подобається, що пов’язано з татом, вони не можуть одне без одного, ні хвилинки не можуть, так було завжди.
Катя потім зрозуміла, чому бабуся розповіла їй історію батьків, вона щось розгледіла тоді в Богдані, і Катя так вдячна бабусі… Але ж за свого бойового характеру, вона могла запросто заборонити Каті зустрічатися з Богданом, пояснивши, що хлопець їй не пара.
Вона стоїть на сцені і бачить у першому ряду усміхненого чоловіка, Катя щаслива…
Богдан теж пам’ятає, як запросила його до себе, поки Катя в школі бабуся Каті, і вони довго розмовляли… ще до того, як подружка повідомила Каті, що Богдан зовсім не той, ким здається.
Не сказав Богдан тоді Каті, що відкинув цю саму подружку…
Катя сама зрозуміла, що з такою подругою їй не по дорозі…
Богдан теж щасливий.
До речі, його батьки також взялися за розум, забрали брата і сестру з дитячого будинку, і життя в них налагодилося…
