— З сином посварилася знову. І з Оленою. Уявляєш, Валю, у мене спину прихопило, я попросила Дениса мене до ортопеда звозити. Хороший такий ортопед, я зі своїми проблемами після нього, як молоденька. Так от, так мене прихопило, що на транспорті не варіант. Хто мене саджати, та витягувати буде? Я ж ледве повертаюся.
Так от, подзвонила Денису. Кажу, синку, відвези мене до лікаря. Сил немає, так спина болить. А за півгодини Олена телефонує. Кричить, уявляєш, як потерпіла. Ви, каже, Дениса зовсім не шкодуєте. У нього робота важка, два вихідних усього. Він дитини своєї не бачить, а ви зі своїм ортопедом! На таксі, каже, їдьте! І взагалі в нашу сім’ю не втручайтеся! Оце так! уявляєш, Валю?
Я Денису зателефонувала. Кажу – не треба, синку, мене нікуди везти, я на таксі. А він мені – ну їдь на таксі, справа твоя. Ось такий у мене синок і наречена Так, Валечко, не потрібні ми дітям своїм на старості років… – скаржилася сусідка Ірина Володимирівна своїй старовинній приятельці.
— Поскандалили знову, коротше кажучи… – сказала Валечка, підливаючи чай у квітчасті чашки.
— Ага… – зітхнула Ірина Володимирівна…
-Набридло мені, Валечко, зайвою бути, розумієш? І не дзвоню я їм більше. Не заважаю. Згадають про мене – подзвонять, приїдуть. Я, Валечко, квартирантку взяла. – усміхнулася Ірина Володимирівна.
— Квартирантку? – рука Валечки разом із чайником застигла на півдорозі до чайника… — А ну розкажи.
— Та що розповідати. У мене квартира велика, трикімнатна, а пенсія, сама знаєш яка. Так от, мені сусідка допомогла оголошення в інтернет виставити. Щоб кімнату здати. А навіщо мені три кімнати? А так і копійка буде і жити веселіше. Так от, дівчина прийшла, молоденька зовсім. Бліда, тоненька така, як павутинка. Ганнусею звуть. Тож тепер не одна я. Ось такі справи. – відкусила печиво Ірина Володимирівна і подивилася мрійливо у вікно…
— Дівчинка то хоч порядна? Зараз он скільки шахраїв розвелося! – насторожилася Валечка.
— Хороша дівчина. У мене чуття на людей, ти ж знаєш. Вона вчитися приїхала до столиці. З під Житомира. Вчиться і працює офіціанткою. Щоб кінці з кінцями зводити. О як буває. Ні вихідних у дівчини, ні прохідних. А у вільний час ще мені допомагає. Які пироги пече! А вишиває… Ой, задивитися прямо можна…
Перейнялася я до неї, Валечко. Розповісти тобі хочу. Вирішила я квартиру свою їй залишити. Заповіт написати. А що? Синові я не потрібна. Він уже кілька місяців не дзвонить. А це душа мені рідна, Ганнуся. Я вже стара, тиск у мене. Якщо раптом мене Бог забере, то їй усе дістанеться…
— Заповіт? На Ганнусю цю? А Денис знає? – охнула Валечка і мало повз стілець не сіла.
— Ой, а це найцікавіше! Я, коли рішення прийняла, то синові зателефонувала і все сказала. Як заметушилися вони, як забігали. Олена дзвонила тричі! Сама дзвонила! Вибачалася. Мовляв, вибачте, вибачте, Ірино Володимирівно, гормони в мене після появи малюка, ви мене не так зрозуміли. Ви в нас єдина і взагалі ми вас любимо й поважаємо…
— А ти що?
— А я що? Я їм кажу, що я їх теж люблю і поважаю, але рішення вже прийняла і заповіт оформила. Усе, поїзд поїхав…
— Ну ти, подруго, даєш. Здивувала – не те слово. А ти добре подумала, Іро? Усе таки син є син. А як же внучка Сонечка? А ця дівчина, хоч і хороша може, а чужа.
— Добре подумала, Валя, добре. Ти знаєш мене, що я необачних вчинків не роблю. Так от, я не закінчила. Дзвонив брат мій із Рівного. Денис видно наскаржився. До совісті моєї волав. Ганнусю аферисткою називав і говорив, що в мене на старості років дах з’їхав. Я послухала, послухала, та слухавку й поклала. Ось так.
— От так справи… Може, не варто було все так категорично, Ір? Син є син, а раптом щось зі здоров’ям у тебе? Хто за тобою ходитиме? Ганнуся ця хвостом махне, тільки її й бачили.
— Хто за мною ходити буде? Ну точно не Денис і не невістка Оленка! Вже вони скоріше подушкою накриють, щоб скоріше мене здихатися. На Ганнусю в мене надії побільше. Ой, заговорились ми з тобою. Побіжу. Ганнуся має з роботи приїхати. Сьогодні в неї вечір вільний, завтра вихідний. То ми в кіно зібралися. Хочеш із нами? – заметушилася Ірина Володимирівна, збираючись іти.
— Ні, люба, не люблю я кінотеатри. Вже краще вдома на дивані. А ви йдіть, погуляйте. Тобі це на користь піде. – усміхнулася Валечка.
В Ірини Володимирівни з невісткою Оленою відразу якось не склалося. Олена була дівчина тонкої, душевної організації. А якщо простіше сказати, то нервова. І собі на умі. Слово їй не скажи, образиться. Радити нічого не можна – вона все сама знає. Пирогів не передавай – вони це не їдять, шкідливо. Хоча Денис обожнював випічку.
Ірина Володимирівна вже і так, і сяк. Намагалася зайвий раз не турбувати, не нервувати. Якщо дзвонила, то у справі.
Потім онука зʼявилася, Сонечка. Ірина Володимирівна від щирого серця допомогти намагалася. Ненав’язливо й тактовно. Але знову все не так. Олена мати, вона краще знає, що потрібно її дитині. Дійшло до того, що до онуки Ірині Володимирівні мало не записувати доводилося. То вони сплять, то гуляють, то в них масаж. Бабуся в їхній графік не вписувалася. Ірина Володимирівна зітхнула, поплакала трохи, але вирішила невістку більше не турбувати.
Стала із сином спілкуватися, з Денисом. Знову не так. Він весь час зайнятий. То на роботі, то вдома. Вже й допомоги вона ніякої в нього не просила. Все одно неправильно робила. Ось невістка зателефонувала, вилаяла. Сказала, щоб вона в чужу сім’ю не втручалася. Тобто вона чужа? Так виходить?
Подруги обійнялися, побажали одна одній гарного вечора і на тому розлучилися.
Ірина Володимирівна поспішила додому до своєї квартирантки, а подруга Валечка міцно задумалася. Про те, що життя наше штука цікава. Так іноді закрутить, що встигай триматися. І часто виходить, що чужі люди бувають ріднішими й ближчими за сина, наприклад, і онуку. Тільки от питання, чому так виходить. Хто в цьому винен? І чи не помилилася Ірина Володимирівна у своєму рішенні? Хто знаєте, хто знає… Але це вже час покаже. І життя все розставить на свої місця. Як і має бути…
