Усе почалося, коли мій син закохався в одну дівчину. Її звали Оля, і я тоді сприйняла подібні зміни у фізіологічному та душевному стані сина досить спокійно. Хлопчику дев’ятнадцять років, має повне право! І навіть коли якось раз, прийшовши з роботи додому трохи раніше, ніж зазвичай, я виявила Олю в ліжку у власного сина, я особливо переживати і засмучуватися через це не стала. Тільки залишившись із сином наодинці, постаралася донести до Олександра всю серйозність наслідків подібного проведення часу і пояснити, наскільки велика відповідальність лежить тепер на ньому. Відтоді в шухляді письмового столу в Сашка завжди розташовувався чималий запас контрацептивів, який я сама і поповнювала в міру необхідності. Син у мене один, і я звикла піклуватися про нього, що б там із ним зараз не відбувалося.
З Олею на тему її взаємин із моїм сином і особливо стосунків у постільному режимі я розмовляти не наважилася. Все ж у дівчинки є своя мама, яка неодмінно пояснить їй, що до чого. Так думала я і майже не хвилювалася з приводу того, що відбувається. А потім на порозі мого будинку з’явилася яскраво нафарбована, з різким запахом парфумів мама Олі і почала кричати на мене.
— Де ваш син? Де цей байстрюк?!
— Чому байстрюк? Саша зʼявився на світ, як і належить, у шлюбі. Це вже потім ми з його батьком розлучилися.
— А ви куди дивитеся? Чому не стежите за своїм сином?
— У якому сенсі не стежу?
— Моя дочка чекає дитину від цього виродка!
— Та перестаньте ви обзиватися! У чому справа? Хто ви?
— А що, у вашого сина кілька подружок?
— Ні. Тільки Оля. І Саша її дуже любить!
— Так любить, що готовий стати батьком?
Я зітхнула на повні груди і запропонувала гості пройти у квартиру, щоб поговорити в спокійнішій обстановці. У скронях стукало, і, мені здавалося, світ навколо став якимось неясним і розпливчастим.
— Повірте, я й сама чимало здивована тим, що ви мені щойно сказали, – насилу промовила я. – Мені здавалося, мій син досить дорослий, і потім ми постійно говорили з ним на цю тему.
— Ви говорили з ним? А що ж тоді дозволяли їм займатися цим самим у вас під носом?
— Ні, що ви?! Оля навіть ніколи не залишалася в нас на ніч, і я лише одного разу застала дітей за цим заняттям. І відразу ж вжила заходів щодо запобігання тому…, ну, тому, що сталося.
— Кошмар якийсь! Моїй доньці ще вчитися і вчитися, а тут таке! Їй рано ставати матір’ю!
— А що сама Оля з цього приводу думає?
— Не знаю, чим вона там думає і чи думає взагалі! Позбавити дитину життя я їй не дозволю, перший раз переривати в жодному разі не можна.
— Так, я згодна з вами. Раз накоїли наші діти справ, то нехай і відповідальність відчують.
Ми з мамою Олі «склали свої образи» під кухонний стіл, що став столом переговорів, і перейшли до наступного етапу, тобто обговорення весілля та інших приємних клопотів. Розлучилися ми майже друзями, і я навіть у душі раділа тому, що скоро стану бабусею. Так, зарано, згодна, але що ж зараз поробиш? Такі речі іноді відбуваються, і не потрібно робити з цього трагедію. Молодість на те й дана, щоб робити помилки, на жаль (а можливо, і на щастя!), мудрість є супутницею тих, хто вже вийшов на фінішну пряму свого життя.
Того ж вечора в нас із сином відбулася серйозна розмова. Таких розмов у нас із Сашком не було з сьомого класу, з того самого випадку, коли моя дитина потягнулася слідом за компанією не надто хороших друзів і ледве не встала на шлях, який веде не в той бік. А саме, Сашко, щоб не здатися білою вороною, спробував запропоновані друзями засоби, що підвищують яскравість сприйняття навколишньої дійсності. Тоді в мене вийшло донести до сина всі «принади» того життя, що йому загрожує в разі, якщо він продовжить займатися цією нісенітницею.
Зараз же моє завдання було не менш важким і не менш важливим. Дізнавшись про цікавий стан Олі і зміни, що загрожують у зв’язку з цим у його житті, Саша відверто злякався. Син зізнався, що вони з Олею знехтували захистом лише один раз, коли їздили відпочивати на природу в компанії своїх друзів. Пристрасть наздогнала їх просто в лісі під час прогулянки удвох між сосен і беріз, а “засоби безпеки” залишилися лежати десь у дорожньому рюкзаку разом із речами Сашка. Загалом, ставати батьком у такому ранньому віці Саші не хотілося, але я суворо скомандувала синові: «Раз доріс до прогулянок «між сосен и берез», то будь мужиком! І якщо любиш кататися, то люби і санчата возити! Твій промах – твоя відповідальність! А якщо прикинешся боягузливим зайцем, то знай – ти мені не син!». Ну і все в такому роді. Знаю, що я була не зовсім права, але в той момент мені так не хотілося бачити у своєму синові безвідповідального тюхтія! І ще я уявила саму себе на місці Олі. Я теж дізналася, що чекаю Сашка ще до весілля, щоправда, я була вже набагато старша за них обох. Але все одно! Якби мій чоловік відмовився тоді одружитися зі мною, що б зі мною стало?
Загалом, позиція моя була така, що я вважала, якщо дитину Саша й Оля зробили удвох, то й розсьорбувати все це теж мають разом. Мій син, взявши себе в руки, змирився зі своєю долею, молоді планували подати заяви в РАЦС, а я ні-ні та й забігала то в магазин весільних товарів, то у відділи дитячого одягу. Радісно хвилююче почуття поступово витісняло з моїх грудей усі страхи, що виникали з приводу того, що ж чекає попереду мого сина. Сина, який, звісно, сам винен, але все ж таки щодо нього – мого єдиного синочка, у мене були дещо інші плани та мрії.
І ось абсолютно несподівано наші молоді посварилися. І не просто посварилися, а розлучилися, як вони люблять зараз говорити. На запитання, що трапилося, Саша, дивлячись мені просто в очі, сказав:
— Тому що Оля немов бабця, знайшла собі іншого!
— Як це? Вона ж носить твою дитину! Чи тут є якісь варіанти?
— Та ні, дитина моя. У той момент вона з Юрком ще не була знайома.
— То як же тоді?
— Ну як? Каже, що закохалася і нічого не може із собою вдіяти.
— Почекай, дурниця якась. А цей Юрко знає, що Оля в положенні?
— У тому-то й річ, що знає.
— І що? Йому все одно, що в неї буде дитина від іншого?
— Можливо, і не зовсім байдуже, але Юрко теж страшенно закоханий і принаймні зараз вдає з себе героя.
Я обхопила голову руками, намагаючись заглибитися в сенс усього, що відбувається. Посидівши так кілька хвилин, я з надією подивилася на Сашу і запитала:
— Сину, а може це все дія гормонів і скоро Оля схаменеться?
Але Оля так і не схаменулася. Через деякий час вона і цей Юра, який казна-звідки взявся, подали заяву до РАЦСу і стали готуватися до весілля. Я намагалася поговорити з матір’ю Олі, але та заявила, що їй байдуже, хто буде батьком цієї дитини, аби тільки її донька була заміжня на момент її появи. Мій син Сашко теж якось швидко оговтався від подібної зради і зажив своїм звичайним життям, ніби нічого особливого й не сталося. Одна я перебувала в жахливому розладі і все ніяк не могла прийти до тями. Як же так, мою онуку виховуватиме зовсім чужа людина, і ні я, ні мій син не матимемо до цього жодного стосунку? Усе це здавалося мені жахливо неправильним, і я не полишала спроб переконати Олю і змінити таке її безглузде рішення. Однак кожна моя зустріч з колишньою невісткою закінчувалася одним і тим самим, Оля повторювала, що вона більше не кохає мого сина і що її справжнє кохання – той хлопець, який згоден прийняти Олю разом з її дитиною.
Мені нічого не залишалося робити, як змиритися з таким станом справ, але несподівано для мене самої, всередині мене виникли найніжніші почуття до дитини, яку носила Оля. Я ніяк не могла впоратися сама з собою і перестати думати про мою онуку. Я купувала одяг для ще не появи малятка і складала його до себе в шафу, я дивилася нескінченні телепередачі, де розповідалося, як доглядати за немовлятами та інше. Це було немов запаморочення, але, мабуть, саме так почуваються новоспечені бабусі. Немов без їхньої участі земля вже не зможе крутитися!
Незабаром Оля вийшла заміж за свого Юру. На щастя, жінка, що носила мою онуку, була доволі не гордою людиною і зрідка погоджувалася на те, щоб поговорити зі мною телефоном. Так я дізналася, що Оля вирушила до лікарні, і страшенно переживала за неї і за дівчинку, всю ніч не зімкнула очей, поки не з’явилася на світ наша Вірочка. Дізнавшись про те, що Олю з донькою виписують, я попросилася прийти в пологовий будинок познайомитися з онукою. Оля не заперечувала. І ось я тримаю її на руках, мою маленьку, крихітну радість! Вона, моя дівчинка, дивиться на мене своїми волошковими очима. Мені здається, що це триває всього одну мить, але крізь всеосяжне щастя, що переповнює мене, пробивається голос матері малятка:
— Любов Валентинівна, віддайте дитину батькові!
Крихітку в мене відібрали майже силоміць і передали в руки високому, наче жердина, Юрі, чоловікові Олі, а зовсім не батькові моєї Вірочки! Після цього випадку Оля майже не дозволяла нам із Вірою бачитися. Мені наші побачення від випадку до випадку вже точно здавалися нестерпно рідкісними. Віра встигала за той час, поки ми з нею не бачилися, дуже вирости, і я більше спостерігала за її віковими змінами на фото, ніж наживо.
Від усього цього я почувалася дуже нещасною і частенько ночами лила сльози в подушку. Мій син тим часом став зустрічатися з іншою дівчиною, і цього разу стосунки в них були цілком серйозними. Саша навіть сам заговорював про весілля, і я бачила, як син дорожить своєю новою обраницею.
Мої подруги і родичі намагалися навіяти мені те, що я поводжуся нерозумно. Навіщо довбатися в зачинені двері, коли незабаром у мене, найімовірніше, з’явиться інший онук чи онука? Але я нічого не хотіла слухати. Я всім серцем любила мою Віру, і ніхто інший мені був не потрібен!
Вірочці виповнився один рік, коли на порозі моєї квартири з’явилася Оля з дитиною на руках.
— Любов Валентинівно, я можу увійти? – боязко запитала вона.
— Звісно, Оленько! Проходьте!
Я так зраділа, побачивши онуку, що й не замислилася про причини, через які Оля вперше сама прийшла до мене. А новини в Олі були найнесподіваніші, такі, що вражають уяву і не піддаються жодним логічним поясненням. Оля повідомила, що знову закохалася і розлучається зі своїм чоловіком! Її новий обранець до чужої дитини ставився не настільки лояльно, як попередній чоловік, і тому Оля вирішила залишити поки що Вірочку зі мною.
— Це ненадовго, Любов Валентинівна, – скоромовкою говорила Оля, – Артем звикне до думки, що в мене є донька, і ми заберемо її, обов’язково заберемо. Ви ж не проти, щоб Віра пожила у вас трохи? Я просила свою маму взяти Віру, але мама не погоджується, каже, вона твоя, сама й виховуй. А ви так любите Віру, як ніхто інший! Що скажете, Любов Валентинівно? Чи зможете ви допомогти мені і залишити у себе Віру, поки я вирішу всі питання?
Що сказати? Та я в той момент була найщасливішою людиною на світі і готова була розцілувати того самого незнайомого мені Артема! Звісно, я й гадки не мала, що буду робити з роботою і що скаже з цього приводу мій син. Але плювати я на все хотіла! Ось вона! Сидить переді мною, засунувши палець у рот, і посміхається мені одними очима! Моя радість, моє маленьке сонечко, моя внучка! І я тепер можу цілувати й обіймати її хоч цілу добу безперервно!
— Не переживай, Оленько, недовгий час я впораюся, – загадково промовила я, намагаючись, однак, не показати власної радості. Ольга все ж таки мати цієї дитини, і я не хотіла, щоб вона геть розслабилася і забула про доньку в обіймах нового свого коханого.
Провівши Олю до дверей, я застрибала від радості. Потім взяла онуку на руки і почала думати, на який час мені вистачить моїх заощаджень і чи зможу я домовитися з керівництвом про відпустку завдовжки щонайменше півроку, поки не влаштую Віру в ясла?
Те, що я залишила у себе Віру, багато моїх знайомих сприйняли погано, і особливо незадоволений був цим фактом мій син. Щоправда, за місяць до появи в нашому домі Вірочки, мій син з’їхав на орендовану квартиру. Вони з Танею, його новою дівчиною, вирішили пожити разом, щоб перевірити свої почуття. Сашко не те щоб засуджував мене, він і сам добре ставився до Віри, але син вважав, що це неправильно дозволяти матері Віри витворяти подібні фокуси, спихнувши при цьому на мене власну дитину. Безумовно, і Сашко, і всі мої знайомі мали рацію, але що ж я можу вдіяти? Я люблю Віру і не можу дозволити, щоб вона жила разом із мамою-бабцею, яка… А слухайте далі!
Коли Вірі виповнилося два з половиною роки, її мама зустріла Тимура. Потім у неї були Вова, Сергій і Алік. З Аліком Оля прожила найдовше, і від нього в Олі зʼявився син Степан. Але і там щось пішло не так і Оля залишилася одна з дитиною. Мої подруги, сміючись, запитували, чи не планую я взяти до себе і цього хлопчика, але я лише сумно посміхалася у відповідь. Я не засуджувала Олю, борони Боже упаси! Ми доволі часто бачилися з нею, коли Оля приходила провідати Віру, і я розуміла, що жінка змінює чоловіків не навмисне, не з якоюсь вигодою. Просто Оля занадто закохується і не може впоратися сама з собою. Між іншим, мама моєї онуки і сама засмучувалася з цього приводу, плакала у мене на плечі, зустрівши чергового коханого, і називала себе різними нехорошими словами.
До того як в Олі зʼявився син, вона кілька разів намагалася забрати до себе Вірочку. Але Віра вже так звикла до мене, що жити з матір’ю нізащо не хотіла. Тоді ми з Олею разом вирішили не травмувати дитину і залишити все як є. Підросте, нехай сама вирішує, з ким їй жити.
Час минав. Мій син Саша і Таня вже давно були одружені й жили в іншому місті, за двісті кілометрів від нас із Вірою. У них теж були діти, двоє чудових хлопчиків. Звісно, з Вірочкою ми були набагато ближчими, ніж з її рідними братами по батькові, але все одно і моїх онуків я теж завжди дуже любила.
Вірі було одинадцять років, коли її мама Оля знову вийшла заміж. Цього разу я свою колишню невістку зовсім не впізнавала. Оля повністю змінилася, зустрівши свого нового чоловіка Андрія, вона одягалася інакше, її мова стала більш правильною, і, як би це дивно не звучало, Оля, здавалося, стала серйозною. Метелик склав крила і перестав пересуватися зі швидкістю вітру, постійно змінюючи свій напрямок. Як цьому Андрію вдалося так вплинути на неї, чи це просто Оля раптово подорослішала, мені було невтямки. Але тільки мама моєї онуки Віри тепер дедалі частіше заговорювала про те, щоб забрати до себе свою доньку.
— Любов Валентинівна, я так за нею сумую, коли довго не бачу! Віра стала така велика й розважлива, так хочеться, щоб вона постійно була поруч! – повторювала Оля щоразу, коли приходила до нас у гості.
Я помітила, що і Віра стала тягнутися до матері. Дівчинка дорослішала, і їй було набагато цікавіше обговорювати з Олею якихось сучасних співаків, про яких я навіть не чула, ніж читати зі мною книжки або ходити в художню галерею. Спочатку я цього не розуміла, і мені було страшенно прикро від того, що Віра весь час базікає по телефону зі своєю матір’ю. До того ж, я намагалася особливо не роздумувати над можливими змінами в нашому житті.
До того, як я випадково почула ту розмову, мені здавалося, онука сама не бажає нічого змінювати і навіть не думає про те, щоб перебратися і жити з матір’ю та її новим чоловіком. Оля того дня прийшла до нас у гості разом зі своїм маленьким сином Степаном, і я вирішила приготувати для них усіх млинці. Поки я поралася на кухні, діти й Оля сиділи в кімнаті Вірочки, і звідти долинав їхній сміх. Я в душі раділа тому, що їм так весело, і навіть щаслива наспівувала собі під ніс. Добре, коли все добре і нема чого накручувати себе всілякими дурницями, онука зі мною, а те, що Віра так чудово ладнає зі своєю мамою, це якраз навпаки непогано. Бабуся це одне, а мати є мати, і від цього нікуди не дінешся. Діти готові пробачити своїм мамам усе на світі, аби тільки можна було ось так сміятися разом із мамою і базікати з нею про всяку нісенітницю.
Перша партія млинців була готова, і я вирішила побалувати дітлахів і віднести частування їм прямо в кімнату, щоб їм усім було ще веселіше. Нехай і забруднять усе навколо, нічого, потім приберу. Двері в кімнату були прочинені, і я почула, як Віра сказала, звертаючись до матері:
— Мамо, я не знаю, як залишити бабусю одну, засмутиться вона сильно.
— Але сама ти цього хочеш, хочеш жити з нами, зі Степаном?
— Найбільше на світі, мамусю! Тільки бабусю шкода!
Віра й Оля замовкли, а я, завмерши в коридорі ще на кілька секунд, натягнула на обличчя посмішку й увійшла до них у кімнату з тацею в руках.
Що мені робити в цій ситуації, я не знала. Онука хоче жити зі своєю мамою, але як буде в цій сім’ї моїй Вірочці? Сама вона, звісно, цього не розуміє, мала ще, щоб замислюватися про нелегку долю не рідних дітей, якими вони обидва зі Степаном припадають на нового чоловіка їхньої матері, Андрія. Мені ж не можна було не думати про це. І хоча серце моє розривалося від болю щоразу, коли я думала про те, що мені доведеться жити самій без Вірочки, я намагалася не жаліти саму себе, а дбати тільки про благополуччя дитини.
Для початку мені здалося доречним іноді відправляти Віру до матері, щоб зрозуміти, наскільки їй там буде комфортно. Перший раз, провівши в Олі та її чоловіка всі вихідні, Вірочка повернулася, перебуваючи в повному захваті. Вона не замовкаючи, розповідала мені про те, як весело провела час, і про те, який дядько Андрій добрий. Після наступного разу, побувавши в гостях у своєї мами, Віра приїхала ще більш радісною. Тільки цього разу її радість була з відтінком смутку, і внучка зізналася, що їй зовсім не хотілося їхати від них.
Я довго наважувалася на це, але, врешті-решт, змусила себе і попросила Олю взяти до себе Вірочку на цілих три тижні. Мені давно пропонували путівку в санаторій, але я не могла дозволити собі такий тривалий відпочинок, доки Віра була суто під моєю опікою. Я і зараз нізащо б не залишила онуку, але тепер ситуація змінилася. Зараз Вірі була потрібна не я, а її мама і братик. І навіть цей добрий дядько Андрій, готовий стати її вітчимом, наставником і, схоже, другом.
Не приховую, я й сама, познайомившись із чоловіком Олі Андрієм, була про нього досить високої думки. Якби він закохався не в нашого метелика, а в когось іншого, я однозначно сказала б цій жінці: «Бережи його, як зіницю ока, лицарі та принци на землі всі перевелися, а тобі схоже дістався раритетний екземпляр!». Ось тільки у випадку з Олею, яка все життя пурхала з однієї гілки на іншу, мені здавалося, це була б марна порада. І цей факт найбільше турбував мене, особливо коли я розмірковувала над тим, чи можна матері Віри довірити її ж власну дитину.
Тим часом звістка про те, що вона проведе цілих три тижні разом зі своєю мамою, привела Віру в повний захват. А я зайвий раз переконалася, що не можна бути такою егоїсткою і вважати себе такою, що все знає і відає все наперед. Хто знає, як складеться наше подальше життя? Зрештою, ніхто не зможе завадити мені забрати онуку назад, якщо її мати полетить далі в пошуках нової квіткової клумби.
Я залишила Віру під опікою її матері і вирушила відпочивати. Ну як відпочивати? Весь мій так званий відпочинок зводився до того, що я відвідувала всі пропоновані в цьому закладі процедури і з пісним обличчям спостерігала за тим, як веселяться інші. А ще я крадькома плакала, уявляючи, як там зараз без мене моя дівчинка. Мені не хотілося ні з ким розмовляти і тим паче пояснювати причину моєї печалі. У кращому разі люди почали б пліткувати й обговорювати моє життя і життя моєї онуки, а мені це точно не було потрібно.
Тому, коли в мене над вухом пролунав гучний голос, що звертався до мене, я поморщилася і знехотя підняла голову, подивившись на чоловіка, який запрошував мене танцювати! Танцювати! Ну про які танці може йти мова, коли в моїх очах накопичилося стільки невиплаканих сліз? Я і в танцювальний зал прийшла не з власної волі, сусідка по кімнаті наполягла на цьому, а я погодилася тільки в надії втекти звідси за будь-якої зручної нагоди.
— Савченко? Це ти чи в мене старечі галюцинації?
Я мимоволі пирснула, почувши слова громадянина, який намагається ангажувати мене на танець.
— Точно! Савченко! А я все думаю, кого мені нагадує ця сумна жінка! Ти в курсі, що тебе тут так прозвали?
— Як? – продовжуючи посміхатися на весь рот, запитала я.
Переді мною стояв мій однокласник Георгій Кашуба. Точніше, те, що від нього залишилося. У школі Георгій був таким пухляком, що займав одразу два стільці, а зараз він виглядав цілком струнким, хіба що живіт трохи випирав уперед.
— Савченко, ти що тут робиш, узагалі? – поставив безглузде запитання мій колишній однокласник.
— Намагаюся пережити цей вечір, як бачиш.
— Що таке? Тобі танці не подобаються? А раніше ти першою заводилою була! Пам’ятаю, як у восьмому класі ти боролася з Ларискою Корякіною за найкраще місце на танцмайданчику, що знаходилося біля сцени.
— Кашуба, перестань мене смішити, будь ласка! – ледве стримуючи посмішку, промовила я.
Тільки-но Георгій з’явився з нізвідки, я не переставала посміхатися, а це було дещо недоречно в моїй ситуації.
— Ще чого! Я розсмішив сумну жінку! Та мені належить нагорода за таке!
— Ну що ти заладив про сумну жінку?! Нічого я не сумна, просто…, просто…
Я замовкла, не в силах пояснити причини власного смутку. Не переповідати ж насправді однокласнику все те, що відбувається зараз у моєму житті?
Георгій, немов і сам здогадавшись, що я не хочу говорити про власні переживання, завдяки яким оточуючі так дивно прозвали мене, змінив тему і заговорив про радощі перебування в цьому санаторії. Ми дуже мило поговорили з ним того вечора і навіть цілих два рази потанцювали під пісні нашої молодості. Загалом, я пішла з танців, що щовечора прикрашали дозвілля відпочивальників, тільки опівночі, наче Попелюшка, пославшись на те, що мені, мовляв, «пора».
Дивно, але в товаристві Георгія Кашуби я зовсім забувала сумувати і думати про онуку. Точніше, думати про Вірочку і розповідати своєму колишньому однокласнику всілякі історії, пов’язані з нею, мені було приємно, а смуток у цей час ніби йшов кудись на задній план. Решту часу відпочинку Георгій ходив за мною, немов хвостик, та, власне, я й сама була не проти нашого спілкування. Кашуба уже десять років як був вдівцем, у нього було дві дорослі доньки і два маленькі онуки. Тож нам було про що поговорити.
До того моменту, коли настав час повертатися додому, Георгій вже знав усю мою історію і на прощання сказав мені такі слова:
— Любо, ти все робиш правильно! Нехай твоя внучка поживе з матір’ю, раз вона сама цього хоче. А ти будеш виконувати роль страхувальної плотини, і якщо щось піде не так, ти завжди будеш поруч.
— Спасибі, друже, мені було приємно побачитися з тобою! – з посмішкою промовила я і поцілувала колишнього однокласника в щоку.
Повернувшись додому, я, нарешті, наважилася відверто поговорити з онукою про все, що мене турбувало. Цього разу Віра сама зізналася мені й повідала про те, що мріє жити з мамою, але боїться сказати мені про це, бо не знає, як я сприйму таке її бажання. Тоді я постаралася заспокоїти внучку, сказавши їй такі слова:
— Вірочко, у цьому немає нічого такого, та й я в тебе велика дівчинка, впораюся без тебе. Те, що ти будеш жити з мамою, скоріше правильніше, ніж те, як було до цього. І потім, ти ж не в іншу країну переїдеш, а всього лише в іншу частину міста. Будемо частіше ходити одне до одного в гості. А якщо ти коли-небудь захочеш знову жити зі мною, я завжди буду тобі рада. Домовилися?
Внучка кинулася мені на шию і прошепотіла:
— Ти в мене найулюбленіша бабуся! Ти знаєш про це?
—А то! Це тому, що я тебе люблю! І дуже сильно!
Так я відпустила свою маленьку дівчинку в інше життя, те, що на цей момент було для неї бажаним. І я жодного разу не пошкодувала про таке рішення. Оля та Андрій ось уже десять років щасливо живуть разом. У них зʼявилася спільна дочка Христина, але і після цього Андрій не перестав добре ставитися до дітей своєї дружини. Моя Вірочка жодного разу не поскаржилася мені на те, що в її сім’ї їй живеться погано, навіть у підлітковому віці між нею та її батьками все було гладко. Віра просто обожнює своїх молодших брата і сестру, а коли Христинка була маленькою, наша Віра просто обожнювала її і постійно няньчилася з нею.
Щодо мене, то я навіть не встигла відчути своєї самотності, коли Віра переїхала до матері. Буквально відразу після мого повернення із санаторію мій колишній однокласник Георгій почав завалювати мене повідомленнями. Цікавився моїми справами і моїм настроєм, тим, як живе моя онука і всім, всім. Я навіть іноді втомлювалася відповідати на його довжелезні послання, але щоразу листування з ним змушувало мене посміхатися. А потім Кашуба несподівано приїхав у гості…
***
Уявляєте, через місяць моя онука Віра виходить заміж! Заміж! І я була б страшенно рада цьому факту, якби не одна обставина. Ось уже десять років, як мій колишній однокласник, що впав мені на голову в момент мого відчаю, намагається зробити мене своєю дружиною. А цього разу в нього з’явилася спільниця в особі моєї онуки, якій чомусь спало на думку, що буде набагато веселіше відзначити два весілля в один день. Я, чесне слово, скільки могла, протистояла їм обом. Навіть намагалася шукати допомоги і співчуття у свого сина і матері Віри Ольги. Але всі немов змовилися проти мене! А я не розумію, ну яка з мене наречена? Я вже кілька років як отримую пенсію від держави і, судячи з усього, в найближчі рік-два стану прабабусею! Тільки ці мої доводи нікого не цікавлять, і ось у моїй шафі вже висить ніжно-блакитна сукня, яка, як сказала моя онука, пасує до моїх очей. Дивлячись на цю сукню, я хвилююся так, що в мене трясуться коліна! Бабуся й онука, два весілля в один день! Працівники РАЦСу, я впевнена, дуже повеселяться! Але відступати вже пізно, та й чи потрібно? Можу я відчути себе щасливою?! Нехай навіть під сміх оточуючих, до яких мені, по суті, немає жодного діла.
Гірко, так гірко! У добрий час!
