Подейкували, що Світлана, моя однокласниця, зʼявилася у своєї матері на звалищі за містом. Принаймні їхній зовнішній вигляд і спосіб життя наштовхували на думки про щось подібне. Ця жінка вешталася звалищем у пошуках усякого мотлоху, щоб потім продати його на ринку. Я сам не раз бачив її в закутку на базарі де продавали всяку всячину з рук. У неї було своє місце серед таких самих лахмільників, і вона розкладала здобуте барахло поверх розстелених ганчірок: ношені чоботи, дитячі сандалі, емальовані ковші з відбитими боками, дріб’язок з заявкою на раритет, туди ж органічно вписувався змотаний у клубок дріт, коробка іржавих цвяхів і дивом уцілілий флакон потрійного одеколону, рідина якого нагадувала мені баночку з аналізом сечі.
Над усім цим багатством височіла Светки мати – жінка, яку складно забути, а ще складніше уявити, якщо до цього ви ніколи не мали задоволення її споглядати.
Це була туша. У прямому сенсі. Величезна, значна туша з непроникною шкірою бегемота і зростом під метр вісімдесят. Обізвати її товстухою недоречно – це була міць. Сталь. Монумент. Якби їй спало на думку покататися в маршрутці, то своєю кормою вона зайняла б три місця, а сам мікроавтобус переважився б на той бік, де вона надумала присісти. Але на щастя для водіїв маршруток, Світлани матір воліла пересуватися пішки.
Коли вона йшла тротуаром, народ розступався, а потім насолоджувався запахом смітника і того, як може пахнути самка, якщо її не мити місяці два. Саме самка, адже для певних представників чоловічого роду ця жінка мала особливу привабливість, та що вже там, я і сам лише зусиллям волі міг відірвати від неї погляд, але з іншої причини. Річ у тім, що, незважаючи на видатне друге підборіддя, сальне волосся і затрапезний вигляд, вона мала по-королівськи красиві очі. Ці великі мигдалеподібні очі не в’язалися з усім іншим. Вони були розумні й задумливо-сумні, трохи випуклі та важкі, вони були взагалі не звідси, а з якихось інших епох, іноді мені здавалося, що це сама Мадонна дивиться на мене крізь час через Світлани матір. На жаль, це була тільки ілюзія – жінка, як і весь її виводок, була на соціальному дні й виповзати звідти не збиралася – їй там подобалося, ну а її дітям нічого іншого й не залишалося.
Ми жили в одному дворі. Наші будинки стояли паралельно один одному: їх розділяли галявини, трансформаторна будка, спортивний майданчик, на якому переважно вибивали килими, і дитячий майданчик, що зберігся в найкращих традиціях провінційної розрухи. Невідомо, чи бував хто-небудь у квартирі у Світлани, але легенд на цей рахунок теж було складено чимало. Завдяки сусідам, які живуть із ними по одному стояку, стало достеменно відомо, що квартира була двокімнатною, а жило в ній семеро дітей, мати і незліченна кількість вітчимів, які змінювалися один за одним. Кожен другий вітчим, йдучи, залишав їм як подарунок ще одну дитину, і виводок цей був неконтрольований, безпардонний і страшний, як єгипетська сарана.
Якщо вони билися – то на забиття, якщо замислювали щось вкрасти – то все дочиста, якщо вирішили вирвати з корінням дворову гойдалку, залиту ніжками в цемент, то так воно і траплялося. Їх, звісно, ніхто не боявся. Вони були сміттям, непотребом, хитрим, боягузливим і жалюгідним додатком до нашого двору, ми ставилися до них, як до бродячих псів, і взагалі не вважали за людей.
— У них бруду в квартирі по щиколотки, – шепотів народ.
— Вони їдять недогризки зі смітника! Я сам бачив!
— Немає холодильника і пральної машини!
— На підлозі сплять, просто в смітті!
— І Светка одна серед них дівчинка, як не соромно так жити!
Іноді сімейство виповзало зі своєї барлоги повним складом – це було те ще видовище. Светки мати йде грудьми вперед і з напором розсікає повітря. Обидві руки в неї зайняті – на них повисли молодші нащадки. Світлана в оточенні старших братів іде позаду. Уся хода нагадує якийсь загін повернених прямо із середньовіччя.
У школі Светці доводилося несолодко. З нею ніхто не дружив, починаючи з першого класу. Вона завжди була одягнена максимально бідно, від неї виходив запах – не настільки убивчий, як від матері, але тим не менш, – волосся на потилиці було звалене в ковтун і закріплене абияк гумкою, на яку теж було намотано волосся, причому не її власне білясте, а чорне, як у мами. На личко Светка була красивою, напевно, вона була найкрасивішою дівчинкою в класі, але цього ніхто не помічав. Усі бачили в ній безхатька, доньку пияки, виродка людського роду, і не минало дня, щоб хто-небудь їй це не нагадав.
Светка була приречена стати знедоленим вигнанцем. Її гумки, необережно залишені на столі, закопували в квіткові горщики, рюкзак її слугував на перервах футбольним м’ячем, на уроках їй стріляли в потилицю слинявими кульками паперу, різко видуваючи їх із розкрученої ручки. Коли чергові роздавали зошити, її зошит незмінно залишався на вчительському столі, тому що ніхто не хотів його торкатися, всі нібито боялися заразитися від неї вірусом. Класна керівниця (вона вела в нас біологію) теж не вирізнялася особливим розумом – іноді на своїх уроках вона викликала Світлану до дошки, але не для того, щоб перевірити знання. Гидливо оглянувши ученицю з ніг до голови, Наталія Андріївна починала соромити Светку і демонструвати її нам як антиприклад.
— Дірку на светрі зашити хоча б можеш? Подивіться, діти, яка в неї сіра шия від бруду! Невже так важко помитися? У вас ванна у квартирі є? А змінне взуття? Туфлі хоча б могла помити? Ти ганьбиш наш клас! В одинадцять років дівчатка вже повинні вміти за собою стежити!
Решта учнів бурхливо підтримували вчителя.
— Волоцюга!
— Смердючка!
— Тупа!
Не обійшлося і без дражнилок.
Ой, дивись, який птах!
Крила всі обдерті,
Брудні туфлі здерті!
— Смердючка, смердючка, во-нюч-ка! Ха-ха-ха!
Образи Светка сприймала з мовчазною приреченістю: ніколи не хамила у відповідь, не штовхалася і не мстилася. На уроках вона поводилася тихіше за мишу і, звісно, завжди сиділа одна. Якщо в класі не вистачало місць, то вимушений сидіти зі Светкою учень відсувався на самий край столу і прокреслював лінію на парті, щоб Светка не сміла її перетинати. Учень сидів із виглядом великого мученика, куксився, витріщав у жаху очі, відвертав від дівчинки обличчя і демонстративно затискав ніс.
Однокласники плескали в долоні. Якщо Светку викликали до дошки, то клас супроводжував її вихід глузуванням, фирканням і принизливими вигуками. Багато вчителів, треба віддати їм належне, намагалися всіляко це присікти і зверталися до Светки підкреслено лагідно, вони соромили нас і лаяли, але Світлана, бачачи, з яким презирством і огидою дивляться на неї однокласники, абсолютно губилася біля дошки, починала заїкатися і молоти повну нісенітницю.
— Так, згадуємо домашнє завдання, – каже географічка, поправляючи окуляри, – Света, знайди мені на карті Карпати.
Очі Свети розбіглися від вигляду карти на дошці. Вона тицьнула навмання.
— Це Монблан, – холодно зауважує вчитель.
Клас вибухає від сміху.
Света метушливо починає тикати в усе підряд. Учитель сипле назвами, далекими від Карпатських гір.
— Та Господи ти Боже мій! Карпенко! Виходь до дошки і покажи нам цю нещасну гору! А ти сідай… – розчаровано каже вона Світлані. – Ставлю два.
Виходи до дошки завжди закінчувалися для Свети провалом, чого не скажеш про письмові роботи. Навчалася вона, як не дивно, цілком непогано, перекочувалася з сімки на вісімку, а двійки, отримані біля дошки, нишком перездавала після уроку.
Я не знущався з неї, але сміявся разом з усіма, піддаючись якимось тваринним інстинктам. Якщо людина слабка, її потрібно клювати. Якщо людина не дає відсічі, її необхідно знищити. Білі ворони не повинні мешкати серед чорних. Діти не хочуть нічого розуміти. Гнати її, гнати! Нехай відлітає! Закони стада безжальні, особливо в дитячому середовищі. Але куди від нас могла полетіти Света? Їй нікуди було летіти.
Починаючи із сьомого класу Светка почала своїми витівками давати ще більше приводів для насмішок. У їдальню вона приходила з пакетиком. Якщо подавали пюре з котлетою, вона з’їдала пюре і половину котлети, а іншу половинку складала в пакет. Були діти, які взагалі не їли котлет або не доїдали. Света нанизувала на виделку їхні недоїдки і теж відправляла в пакетик.
— Погляньте! Збирає недоїдки для своїх братиків! А що, твоя помийна мамка перестала знаходити для вас достатню кількість їжі на звалищі?
— Волоцюга! Фу, не підходь до мене, ти смердиш!
Від неї шарахалися в сторони. Один із задир незмінно починав наспівувати:
Йде волоцюга…
— Та закрий ти рот уже, набрид! – одного разу обірвав я однокласника. У міру дорослішання в моєму сприйнятті світу відбувалися зміни. З’являлося співчуття і участь. Напевно, мозок переформатувався в дорослий.
— Та ти чого? Це ж Светка!
У класі мене поважали. Я був високим, займався баскетболом, був капітаном команди. Міг наваляти будь-кому. Дівчата мене любили.
— А нічого! Порозумнішати вже час. Вона вас не чіпає, от і не лізьте.
— Заступатися будеш за смердючку? Закохався чи що? – наважився запитати один шпендрик, боягузливий Михайло Ковш.
— Що ти сказав? – перепитав я і почав загрозливо розминати кулаки.
— Нічого.
— Ото ж бо.
До кінця року Светка продовжувала збирати сосиски і котлети, а однокласники не втомлювалися вигадувати нові образливі прозвища. Я не брав участі. І не заступався. Зрозумійте, я не хотів ганьбитися, не хотів бути не таким, як усі. На останніх двох уроках Світланені котлети пахли з рюкзака на весь клас, і за це її ненавиділи ще сильніше.
Одного разу моє тренування після уроків скасували і я на самоті вирушив додому. Попереду, кроків за тридцять від мене, пливла доріжкою Света. Вона саме що пливла, до того дрібними і невпевненими були її кроки. Два перпендикулярні один одному будинки були з’єднані аркою. Арка відкривала вхід у наш двір. Света не пішла через арку. Вона пішла в зарості за будинком, де пишним цвітом розпустилися абрикоси і вишні. Я зупинився біля арки. Світлана зникла за густими гілками дерев. Вона йшла в кінець довгого п’ятиповерхового будинку. Я став крастися за нею.
— Зараз, зараз, мої пухнастики, почекайте трошки, дайте хоч розгорну! – почув я її ласкавий голос, очевидно, звернений до тварини. Я причаївся за деревом позаду неї. Светку обступили штук п’ять котів і два кошенята. Вони неспокійно заюлили навколо Свети і нявкали.
— Такі голодні, так? Мої ж ви солодкі, такі ви хороші, ну такі хороші! Ой!
Один кіт стрибнув до Свети на коліна і вона не втримала рівноваги, сіла на землю.
— Завалив ти мене, пустун, ха-ха, ось я тобі, ось… – почала вона його гладити. – Хі-хі-хі! Гарний ти мій, як хвостик трясеться від голоду, давайте ж я вас нагодую, злізай з мене, злізай, Мусику.
Светка розв’язала пакет із недоїденими котлетами і вивалила вміст на асфальтовану, порослу мохом доріжку під будинком. Коти накинулися на частування. Так ось для чого вона йшла на всі ці додаткові приниження і жертви! Присягаюся, в той момент моє серце стиснулося до болю в грудях. Якою ж нікчемою відчув я себе. Якими нікчемами постали переді мною всі однокласники! Я непомітно пішов.
Коли наступного дня Світлана зайшла в клас на перший урок, то спочатку здивовано застигла. За її партою сидів я. Спочатку хлопці думали, що я затіяв якийсь жарт, тому в нетерпінні потирали руки. Але я сказав:
— Привіт, Свето. Сідай зі мною. Ти ж не проти, якщо ми тепер будемо сидіти разом?
Вона почервоніла до кінчиків вух і боязко присіла поруч, почала розкладати навчальне приладдя.
— Пс! Соколов! Олексію! – шепнув мені дружбан. – Ти не захворів? Навіщо сів із цією смердючкою?
— Я здоровий. І Світлана здорова. Це ви тут усі хворі, – відповів я, підвищуючи голос із кожною літерою. – І якщо ще хоч раз… Хоч одна свиня… Хоч пальцем її… Або криве слово скаже… Мізки вишибу. Усі зрозуміли?!
Бачили б ви їхні обличчя! У них щелепи відвалилися!
Я став заступатися за неї і проводжав додому. Ми подружилися. Виявилося, що вона була дуже начитаною дівчинкою і нам було про що поговорити. І, до речі, від неї зовсім не смерділо, ба більше, моя мама подарувала їй свої старі парфуми, і Света запахла, як троянда. І одяг на ній був хоч і бідний, але чистий – Света сама прала його руками. А у восьмому класі вона взагалі почала одягатися як усі, бо влітку влаштувалася підробляти в аптечну мережу, мила там підлогу з шостої до сьомої тридцятої ранку. Незабаром від неї відстала вся школа. Вона залишилася білою вороною, яку ніхто більше не чіпав. Після уроків ми з нею разом підгодовували котів…
Вона пішла після дев’ятого. Закінчила школу на відмінно. Навчалася в нашому технікумі, а потім вступила до столичного вишу. Вона стала старшим науковим співробітником фізфаку, кафедра молекулярної фізики. Її нічого не пов’язує з матір’ю і братами – всі вони скотилися, спилися або загинули. А я ж, думаючи про Світлану, завжди згадую ту дівчинку, яка підгодовувала бродячих котів половинками шкільних котлет.
