Мій чоловік зʼявився на світ і виріс у столиці, а я зі Львова. Зустрілися випадково 7 років тому. Чоловік приїхав із приятелем на новорічну екскурсію, а я з подругами в кафе іменини відзначала.
Познайомилися, обмінялися контактами, потім дзвонили один одному, потім у гості одне до одного їздили, 5 років тому одружилися. Я вмовила чоловіка на переїзд до мого міста на превелике незадоволення свекрів.
— Все одно вирішили квартиру орендувати, то чому не в Києві? – образилася мама чоловіка.
Але ми так вирішили і не шкодуємо. Жили ми справді перші 2 роки на орендованій квартирі. Чоловік добре влаштувався працювати, збирали на іпотеку, а потім свекри вирішили по-своєму:
— Набридла ця столиця, – сказала свекруха, – чоловік мене чекав, коли я на пенсію вийду. Усе, свобода. Ми вирішили продавати нашу квартиру, поїдемо в село, решту грошей вам віддамо, обживайтеся.
Будинок за 40 кілометрів від столиці був у свекра, від бездітного брата дістався у спадок. Частина грошей пішла на доробку і пристосування будинку для постійного проживання, решту віддали нам. Без жодних умов. І за це я не можу не бути вдячною батькам чоловіка.
У той самий рік, коли свекри переїжджали, я була в положенні, ми чекали двійню. Тож гроші свекрів, наші накопичення, дещо дали мої батьки і ось – до появи малюка ми стали власниками власної двокімнатної квартири. Кредит є, але він зовсім невеликий, плануємо за найближчі 2 або 3 роки погасити всі борги.
Появі в сімʼї онучок – наших дівчат, свекри зраділи. Приїхати в них вийшло двічі й то на кілька днів: у розпалі було зведення прибудови та прокладання комунікацій для майбутнього санвузла.
— Підростете, – сказала свекруха, – будете до нас за сонцем їздити. Літо в селі – краса. Та ти не думай, у нас село просто зразково-показове. Я ні крапельки не шкодую про переїзд. Квітник розкішний, газон, грядки. Ми з чоловіком, прямо як молоді, вечорами за ручку на річку ходимо.
Я обережно висловилася, мовляв, роки йдуть, як воно буде з грядками років через 10? На що свекруха безтурботно відповіла:
— І не буде грядок – горя мало. Зараз вони для тонусу. Не стане сил – кинемо.
Пенсія у свекрухи пільгова (на шкідливому виробництві працювала), здоров’я не підводить. Свекор рано на пенсію пішов через те, що він військовий. Загалом, ми пораділи за них, вони за нас.
Цієї осені нашим дівчаткам у садок іти. Можна сказати, що я останні місяці в декреті досиджую. І ця ж думка прийшла в голову свекрам.
— Підеш на роботу, – сказали, – чи то дадуть відпустку в один час із чоловіком, чи то ні. Давайте, збирайтеся до нас. Хоч пару тижнів з онуками на дачі побудемо всі разом.
Ми подумали і погодилися. Чоловікові дали відпустку із середини травня. З транспортом зараз просто, 4-5 години на «Інтерсіті» і ми в столиці. На вокзалі нас батько чоловіка зустрів на машині. Приїхали, оцінили старання свекрів. Будинок справді довели до ладу ґрунтовно. Просторий, світлий. Усі зручності.
Свекруха з гордістю показувала мені свій квітник, грядки. Свекор хвалився доріжками в саду і літньою кухнею з мангалом і хитромудрою сарайчиком для дров. Батьки чоловіка дуже зраділи, що ми до них на 3 тижні приїхали. Дівчата з колін бабусі й дідуся не злазили.
— Ну, – запитує чоловік, – а з сусідами які у вас стосунки? Усі приятелі ж у столиці залишилися, тут завели дружбу з кимось.
— Знаєш, – подумавши, сказала свекруха, – ну які в дорослих людей можуть бути друзі? Друзі – це в молодих, а нам дружбу водити ніколи. Та й люди тут…
Мама чоловіка гидливо поморщилася, потім розповіла, що місцеві, які корінні, не добродушні, а приїжджі…
— Всяких повно, – у тон дружині продовжив свекор, – понаїхали всі переважно. Хтось із далеких областей, хтось узагалі з інших країн, а я цього не люблю.
Чоловік розповідав, що і в Києві його батьки жили досить відлюдно. Коли батько служив, то спілкувалися з кількома офіцерськими сім’ями, інколи передзвонювалися з кількома родичами і все. Ні галасливих гостей, ні якихось велелюдних свят чоловік у дитинстві та юності не пам’ятає.
У мене в батьків зовсім інший уклад. Мама і тато викладачі в інституті. Я все життя виросла серед їхніх колег і студентів. То мамині, то татові колишні учні мало не щотижня наїжджали в гості. Приїжджали з усіх кінців країни.
З нашої квартири постійно линули гуркіт реготу, музика. Із задоволенням батьки приймали в себе і родичів із дітьми, у мене було веселе дитинство і дуже дружня атмосфера в родині.
Здивувалася я, що люди майже 3 роки живуть у невеликому селі, а дружніх зв’язків ні з ким не завели, ну та годі. Перші кілька днів ми чинно сиділи за столом то в хаті, то в саду, смажили шашлики, чоловік із батьком ходив рибу ловити на річці. А день на 5-й сталося в нас затишшя.
Увечері, коли свекруха щось робила у своїй кімнаті, а свекор із чоловіком знову на риболовлю пішли, я дівчат одягла і пішла з ним гуляти за хвіртку. За годину мої доньки весело грали в пісочниці з дітьми сусідів-вірмен. Ще за півгодини до нас приєдналися кілька мам із малюками майже такого ж віку.
Ми з жінками перезнайомилися, встигли обговорити дітей, чоловіків, ціни, зовнішньополітичну обстановку, пісні, моду і рецепти. “Прокинулася” я години за 3, мене окликнула з-за паркану свекруха. Підійти до нас вона категорично відмовилася, але кликала нас наполегливо додому.
Довелося прощатися з новими знайомими, ледь дівчаток заспокоїла, їм іти не хотілося. Відчитувати мене мама чоловіка почала ще дорогою додому. Спочатку зловісним пошепки, а потім, коли ми до хати увійшли, то на повний голос.
— Ти з глузду з’їхала? З ким ти тут вирішила дружбу водити? Із цими?
— А в чому справа? – я навіть не зрозуміла спочатку, хто з моїх нових знайомих так не сподобався свекрусі. Виявилося – всі.
Одні були не тієї національності, другі – з глухої місцевості, треті – місцеві, доньки й онуки потомствених пияк (на думку свекрухи). Мама чоловіка навіть висловила припущення, що в них і воші можуть бути. І вишенька на торті:
— Ви до нас приїхали, то куди ти пішла? У дворі все є, гойдалки, пісочниця, іграшки, чого тобі не вистачало? Спілкування? З ким тут спілкуватися? Одні недолугі!
Свекор, який був уже вдома, урочисто кивав словам дружини, зрідка вставляючи якісь репліки на підтримку дружини. Так неприємно стало. Ніколи не думала, що мої свекри такі зарозумільці. І, головне, з чого? Що їм дає право так ставитися до оточуючих?
— Можна подумати, – кажу чоловікові, – що вони блакитної крові. За їхньою логікою, я за тебе заміж у житті не повинна була виходити, навіть сісти поруч із тобою для мене вже мезальянс. Я ж із професорської сім’ї, а ти син військового й оператора якогось верстата? Кругом нормальні люди, у нас лише разом гралися діти, що за трагедія? Звідкіля в голові такі установки?
Чоловік зі мною погодився, але попросив не засмучувати батьків, вони ж зробили для нас чимало. Засмучувати не стала. Відбула решту 2 тижні, як на каторзі. Строго в огорожі, хоча дівчата і канючили вийти за хвіртку, але тут вже свекруха з нас очей не спускала, весь час поруч крутилася. Напевно, щоб не втекли, не нудьгували.
Ми поїхали. Сваритися зі свекрами я не вважала за потрібне, але й відпочивати до них так надовго більше не поїду. Я пам’ятаю їхнє добро, але спілкуватися мені з ними неприємно. Всі ми люди, і ніколи і ні при яких умовах не можна ставити себе вище іншої людини, ти не знаєш як буде завтра, я так вважаю.
