— Як ти могла прийняти рішення за нас двох? – Євген встав і попрямував на кухню, немов не бажаючи продовжувати розмову.
— У сенсі за нас? Ми ж сто разів обговорювали цю тему, Женю, – Світлана не витримала і теж схопилася з дивана.
Вони дивилися фільм, мило обіймалися, сидячи на дивані, але варто було їй сказати, що у них вдома наступного місяця з’явиться дитина, як чоловік вибухнув.
Для Євгена тема дітей завжди була болючою, він намагався її уникати, одразу віджартовувався і сміливо зізнавався, що до дитини не готовий. Йому, двадцятип’ятирічному, ще хотілося свободи, свободи в усьому. Света відразу це не зрозуміла, вона вважала, що за їхнім спільним проживанням у орендованій квартирі стоїть щось більше, ніж просто існування на одній території.
— У сім’ї головний чоловік, він ухвалює рішення. А в нас ти тягнеш ковдру на себе.
— У сім’ї? – Світлана від обурення підняла руки вгору. – Ми навіть не розписані!
— Тебе щось не влаштовує? – запитав Євген, підійшовши до неї занадто близько. Він намагався тиснути, ні, не фізично, але цей погляд зверху. – Тобі потрібен штамп у паспорті?
— А якщо й так! – не витримала Света. – Ми з тобою давно знайомі, уже два роки живемо разом.
— Нічого ж не зміниться. Крім того, що доведеться розщедритися на весілля, – здивовано випалив Євген.
— Можна просто розписатися. Я буду дружиною, а не співмешканкою. Слухай, а якби ми чекали дитину? Ну правда, що б ти зробив? Теж сказав, що вона нам не потрібна?
— Я відповідально ставлюся до цього питання, і в мене не було, і не буде проколів, – чоловік усміхнувся, але усмішка його більше нагадувала єхидство. Він, нарешті, пройшов на кухню.
Світлана не хотіла продовжувати розмову, сваритися не хотіла, але ситуація була нестандартна, тож потрібно було з’ясувати все й одразу. Світлана пройшла за Євгеном на кухню і теж сіла за стіл. Зараз вирішувалася доля не тільки дитини сестри, а й їхніх стосунків загалом.
У Світлани була молодша сестра Марина. Різниця у дівчаток була невелика, всього два з половиною роки. Обидві вступили до інститутів в іншому місті і поїхали вчитися. Коли Світлана отримала диплом і повернулася додому, несподівано повернулася і Марина. Кинула навчання. Це пізніше стало зрозуміло, що вона просто втекла від проблем і повернулася додому в положенні. Про те, що так сталося, сестра Свети не шкодувала, та й батьки підтримали. Хто батько дитини, Марина мовчала, навіть ділитися секретом ні з сестрою, ні з матір’ю не стала. Немає його і не потрібно.
Женя зі Світланою зустрілися на одній зі співбесід. Довго сиділи в одній черзі, розговорилися, виявилося, що в молодих людей багато спільного. А після співбесіди Євген чекав на Світлану біля входу. Так і почалося їхнє знайомство.
У двокімнатній квартирі було тісно. Мати з батьком, Марина з сином, тому Света з Женею вирішили орендувати квартиру, але з весіллям не поспішали. Точніше Женя не робив пропозиції. Час минав. Уже й синові Марини виповнився рік.
А потім серйозно захворіла мати, стала лежачою, і батькові доводилося розриватися між роботою і доглядом за дружиною. До того моменту, як Марина була в декретній відпустці, сім’я справлялася, Єгор вже став ходити до дитячого садка, та й Света часто допомагала грошима і по дому. Але біда не приходить одна.
Марина захворіла. Усе почалося зі звичайної застуди. Марина тільки-тільки вийшла на роботу з декретної відпустки і через місяць серйозно захворіла. До застуди приєднався кашель, а коли висока температура перестала збиватися препаратами, довелося звернутися до швидкої.
А тепер, коли вдома перебувала лежача мати, дитина сестри, яка теж потребувала догляду, у Свети просто не було вибору.
—Ми домовилися з нашою тіткою Танею, вона на час лікарняного Марини буде за матір’ю доглядати, а Єгорку я візьму до нас. Тут і до дитячого садка ближче, і мені якраз дорогою на роботу. Мій начальник увійшов у становище, і тепер я працюватиму з восьмої до п’ятої.
— Як хвацько ти все спланувала.
— Що спланувала, Женю? Ти ж знав, що сестра в лікарні, що за дитиною сестри нікому доглядати.
— А ти тут до чого? У дитини є мати, батько, зрештою, чому вони не вирішують ці питання? Ти можеш, як і раніше, ходити і допомагати родині, я ж не проти.
— Я не знаю, хто батько Єгора, тому виходжу з цієї ситуації так.
Євген не хотів заглиблюватися в усі ці складнощі, йому просто хотілося нічого не змінювати і жити як раніше. Він останнім часом часто вказував Світлані, що вона багато часу проводить у матері. А тепер ще й чужа дитина.
— Усе, підемо спати, – закінчив розмову Євген і закрився у ванній кімнаті.
Пелена, така щільна і яскрава, раптом спала з її очей. Світлана вперше за весь цей час відчула, що не може погодитися і зробити так, як хоче він.
Як спати, як можна спати, бути таким спокійним? Не переживати за близьку людину, у якої складнощі з хворими родичами.
Света встала, пройшла в кімнату і, взявши велику сумку, склала туди деякі свої речі. Уже в передпокої Женя запитав її:
— А ти куди на ніч дивлячись?
— Я до батьків, буду сьогодні ночувати в них, мені потрібно все обміркувати.
— Так-так. Згоден. Тобі потрібно обміркувати свою поведінку. Але знай, завтра ти повинна повернутися додому, приготувати вечерю і ночувати вдома. Якщо ти не повернешся… Я піду.
— Що? – не повірила вона.
— Так, я піду. Тобі доведеться вибрати.
— Як я можу вибрати між коханою людиною і дитиною сестри?
— Але мене ти поставила перед цим вибором.
— Але це ж ненадовго! Сестра одужає і все буде як раніше.
Світлана стояла в розгубленості біля дверей із сумкою в руках. Але Женя лише знизав плечима і пішов у кімнату.
Світлані нічого було більше чекати, вона вискочила з під’їзду і дістала телефон, потрібно було викликати таксі. Дощ, осінній і холодний часом зривався з неба. Він теж обурювався, хотів розлютитися і вилити все на землю, але щось, як і Світлану, його стримувало.
Її худенька фігурка на вітрі довго стояла біля під’їзду. Таксі все ніяк не могло доїхати. Ці хвилини здалися Світлані вічністю, але вже тоді вона зробила свій вибір.
Цієї ж ночі сестрі стало гірше, вона стала задихатися, і її перевели в реанімацію. Батько поїхав у лікарню одразу ж, щойно дізнався погану новину, а Світлана залишилася вдома. Як вчасно, немов відчувала, знала. Тут вона потрібна, тут її місце.
Женя не зателефонував ні наступного дня, ні потім. Света опинилася в їхній орендованій квартирі тільки під кінець тижня. Стіни тиснули, і колись милий інтер’єр раптом викликав огиду. Євгена не було вдома. Світлана пройшла на кухню і побачила записку на столі: «Я пішов. Оренда оплачена до кінця місяця».
Утім, на інше Світлана й не розраховувала. Вона сіла на стілець і набрала телефон господині, щоб повідомити, що скоро з’їде. Тиша у квартирі вражала. Зазвичай було шумно: робили ремонт сусіди знизу, у квартирі згори вічно стрибали й бігали маленькі діти, сусід за стінкою голосно дивився телевізор. А сьогодні тиша. Незатишна і насторожуюча. Світлана підійшла до вікна, щоб закрити його шторою, і завмерла. Сніг. Він великими пластівцями валив із неба. Часом підривався вгору і не падав, немов знав – як тільки він впаде на землю, то відразу розтане. Він такий білий, беззахисний як Світлана…
Телефон завібрував, і Світлана відволіклася, дзвонив батько.
— Марина…. Марина… немає її більше, – сяк-так видавив із себе тато.
Світлана відчула, як ноги перестали слухатися.
* * *
— Єгоре, Єгорко, – покликала Світлана племінника, – збирайся швидше. Катерино Андріївно, я Єгора раніше заберу, не будемо чекати вечері.
— Добре, – кивнула вихователька.
— До бабусі лікар має прийти, треба встигнути до цього часу, давай дві зупинки автобусом проїдемо? – пояснювала племіннику Світлана.
— Добре, – погодився хлопчик.
— Света, дивись, там маленькі коні, зовсім маленькі, – тикав пальцем у вікно Єгорка.
— Це поні. Цирк приїхав. Якщо хочеш, сходимо.
— Так, звісно. Свето, будь-ласка, будь-ласка, – хлопчик склав свої долоньки перед собою і став дивитися на неї з благанням.
— Сходимо, – кивнула вона йому.
— Сплачуємо за проїзд, – кондукторка встала перед жінкою і дитиною, які сиділи на сидінні.
Світлана почала шукати в сумці дрібні гроші, але потім згадала, що це не та сумка. Сумку з гаманцем і телефоном вона залишила в офісі.
— Вибачте, я не зможу оплатити проїзд, а хлопчикові безкоштовно. Я сумку іншу взяла просто…
— Ну почалося. Знаєте скільки вас таких забудькуватих щодня їздить…
— Не лайтесь, – пролунав чоловічий голос позаду. Я оплачу.
— Ой, дякую, чоловіче, – Світлана закрутилася на місці.
— Не варто. Не хвилюйтеся.
— Тримайте, – кондукторка простягнула чоловікові квиток, але він попросив віддати його жінці.
— Я вже виходжу, віддайте їм.
Света й не встигла роздивитися цього молодого чоловіка з рюкзаком. Він вийшов на зупинці і став оглядатися. «Явно не місцевий», – подумала Світлана.
— Нам виходити, Єгоре, йдемо, – схаменулася вона.
Лікар уже мив руки, коли Світлана з племінником прийшли додому. Тітка Таня провела лікаря в кімнату до матері Світлани і теж там залишилася. Матері не ставало краще, але й гірше не було. Це обнадіювало, давало надію.
Єгорка теж прийшов і сів поруч із бабусею на диван. А коли Тетяна і Света вийшли проводжати лікаря, Єгор тихо запитав у бабусі:
— Ба, а коли в мене будуть свої гроші?
— Гроші? – здивувалася бабуся.
— Так, – підтвердив онук.
— А навіщо тобі гроші?
— Якщо у Свети не буде грошей, щоб купити квиток в автобусі, я хочу за неї розплатитися, як той дядько.
— Вам хтось купив квиток?
— Так, сьогодні, якийсь незнайомий дядько.
— Це хороший вчинок! Ти сказав йому спасибі?
— Ні, Света сказала.
— Намагайся теж завжди дякувати людям за такі вчинки. Добре. Візьми на підвіконні маленький гаманець, там дрібні гроші. Це тобі.
— Дякую, бабусю, – онук дістав гаманець і чмокнув жінку в щоку.
Світлана зачинила двері за лікарем і вирушила на кухню разом із тіткою, як у двері подзвонили.
— Хто? – запитав Єгор, який крутився поруч.
У відповідь пролунав чоловічий голос, але це був не дідусь.
Світлана відчинила двері. Перед нею стояв той самий чоловік із рюкзаком, що відплатив за її проїзд. Принаймні, їй так здалося. Обличчя його вона тоді в автобусі погано розгледіла.
— Доброго дня. А Марина Стрельникова тут живе… жила?
Світлана здивовано подивилася на чоловіка, потім на Єгорку. Чоловік теж не зводив погляду з хлопчика.
— Ви Борис? – здивовано вимовила Світлана.
У Єгора був той самий красивий мигдалеподібний розріз і синій колір очей, що й у чоловіка, який стояв перед нею. Усе, що знала про батька хлопчика сестра, це ім’я.
— Так, – усміхнувся чоловік.
— Проходьте.
Історія знайомства і розставання Бориса і Марини були надто буденними і типовими, але не менш трагічними. Познайомилися в університеті, закохалися, зустрічалися. Через запальність характеру Марина сильно ревнувала Бориса, а коли несподівано побачила, як він обіймає іншу дівчину, коли їх фотографували, вирішила, що він обдурив її. Гормони взяли гору. Більше нічого чути і бачити Марина не хотіла. За класикою жанру.
— І тут мені її знайомі кажуть, що нещодавно був похорон Марини, залишилася у неї дитина. Хлопчик. І за термінами все збігається. Я не знав. – Борис відвів погляд.
— У Марини була пневмонія. Ми пізно звернулися до лікарів. Знаєте, Борисе, а вона про вас нічого не розповідала. Ми ж нічого не знали і зараз не знаємо, – Света подивилася в бік кімнати. Усі присутні на кухні зрозуміли, що йдеться про Єгора.
— Батько ж є в нього.
— Є, ніхто не сперечається. Якщо ви доведете своє батьківство офіційно, у нас є папери на усиновлення.
— Я не проти, нехай хлопчик звикне. Відразу я його забирати не буду.
— Забирати? – Світлана помітно зблідла.
— Так. Я ж маю право.
— Ось, – Єгорка кинув на стіл монетки і вони покотилися в різні боки.
— Я звідси нікуди не поїду. А це ваші гроші за квиток.
— Ти все чув? – винувато запитала Світлана.
— Звичайно. Я радий, що ти мій тато, але…
— Не варто поспішати з ухваленням рішення, я орендував квартиру недалеко. Хочеш, підемо дивитися на поні?
Поні Єгорці сподобалися. І він дуже хотів поглянути на них хоча б ще раз. Він подивився на Світлану і важко зітхнув.
— Ми можемо сходити разом. Ти, я і Борис.
— Так! – хлопчик підняв догори руки.
* * *
Шість місяців минули непомітно. Світлана, Борис і Єгорка так і ходили всюди разом.
— Світлано, – повертаючись із прогулянки з парку, зупинив її Боря, щойно хлопчик трохи пішов уперед. – Я б хотів запросити тебе одну, без Єгора…
— Без Єгора? – здивувалася вона і повернулася до нього.
— Так, – зам’явся Борис, але зібравшись, додав, – на побачення.
Боря сильно відрізнявся від тих чоловіків, з якими раніше доводилося зустрічатися Світлані. Було в ньому щось добре, ніжне, але тільки до неї і до сина. З ними він змінювався. Немов оберігав і хотів захистити завжди і всюди.
— Добре. Згодна, – посміхнулася вона йому і сміливо подивилася в його сині очі.
* * *
—Тату, якщо що, одразу дзвони. Не треба думати, що обійдеться.
— Та не хвилюйся ти, відпочивай спокійно, ми впораємося, правда ж, Єгорко?
— Звісно.
Света поправила локони і пройшлася долонями по сукні. Руки виявилися вологими, добре, що на темній тканині цього не було видно.
— Хвилюєшся? – раптом запитав батько.
— Трохи чомусь.
— Може, тому що Борис тобі подобається?
Дверний дзвінок несподівано пролунав квартирою. Невпевнено й коротко. Борис дзвонив інакше, але батько був упевнений, що це він і одразу відчинив двері. Перед ним із величезним букетом червоних троянд стояв… Євген.
— Доброго дня. А Світлана вдома?
Світлана зробила крок у бік коридору і не повірила своїм очам.
— Женя?
— Здрастуй, Света. – Він спробував зробити крок уперед, але батько перегородив йому шлях.
— Що ти хотів? – Світлана вийшла до нього сама.
— Я не можу тебе забути. Давай почнемо все спочатку. Стань моєю дружиною, – Євген став на одне коліно і простягнув коробочку через поріг.
Света мало не подавилася повітрям.
— Ось це так.
— Так? – повторив зраділий Женя.
— Ні, – замотала головою Світлана. – Ні і ні. З тобою все скінчено, все в минулому, Женя.
Света набрала номер Борі й запитала, де він.
— Їдеш? Тоді не відпускай таксі, я виходжу.
Вона взулася, взяла куртку і пройшла повз Женю. Не озирнувшись. Бо зробила свій вибір давно. І ніколи в житті більше про це не пошкодувала.
* **
– Я каблучки понесу, можна ж? – запитав Єгор, стоячи в залі районного РАЦСу поруч із дідусем. Вони обидва були в класичних костюмах. Батько в темно-синьому, Єгор у синьому, під колір очей.
– Каблучки подає он та жінка з татом, але думаю, ми зможемо з нею домовитися, – усміхнувся батько Свєти.
– Тато так і світиться.
– Ага. А ти-то щасливий Єгор?
– Дуже. Вони класні.
– Це точно. І я схвалюю їхній вибір.
