– Знаєш що, внучок мій милий! Якщо я вам так заважаю, то тут варіант тільки один. Ні до доньок більше не поїду, ні по друзях, та подругам блукати не стану. І діда ніякого мені не треба шукати. Дивись, що вигадали! Заміж мене видати на старість років!
– Бабусю, ну а я тобі про що давно говорю! Та й мати теж каже! Переходь до будинку людей похилого віку. Будинок на мене перепиши, тобі там кімнатку і дадуть, мати домовиться. І не одна, є з ким поговорити, сусідки під боком, і мені заважати не будеш.
– Нікуди я зі свого будинку не піду. Я тобі так скажу, Сашко. Якщо я тобі заважаю, он поріг на сім доріг. Ти молодий, голова розумна. Іди, шукай квартиру, та живи, як хочеш. Вчитися не захотів-працюй іди. Хоч щодня нових дівок приводь. Я літня людина, мені 65 років через місяць буде, мені спокій, та тиша потрібна.
Досить, поблукала пару років, час і додому повертатися. Не діло це, онучку, коли ви мене з мого ж будинку гоните, та на мою пенсію зі своїми нареченими живете. Не гумова вона в мене, ця пенсія. Тож тиждень тобі терміну. Не знайдеш квартиру – йди до друзів, та до подруг, – сказала бабуся.
– Або до цієї твоєї, як її там, забуваю весь час, щоб сьогодні ж у моєму домі не було. Треба ж, придумали, то нареченого мені на старості років шукають, то в будинок для літніх людей відправити хочуть!
Обурений онук ще щось намагався сказати, але Лідія Павлівна його вже не слухала, мовчки пройшла до своєї кімнати та зачинила за собою двері. Сильно розболілася голова.
Потрібно пігулку випити, але за водою доведеться йти на кухню, а так не хочеться зустрічатися з онуком. Окинувши очима маленьку кімнатку, Ліда побачила пластикову пляшку із залишками мінеральної води. Ну от і добре, от і добре, якраз вистачить на ковток води.
***
Сама від себе Ліда не чекала такої рішучості. Накопичилося обурення, от і висловила все, що накипіло. Довгих два роки мовчала, терпіла, за першим покликом бігла то до однієї доньки, то до другої, а потім так само, за першим натяком, мовляв, чи не загостилися ви, мамо, їхала до себе додому.
А тут онук, дурень 20 років від народження господарює в її будиночку. То одна в нього наречена, кохання всього життя, то інша, а бабуся наче заважає, сопить за стіною, та кашляє, порушує романтичну обстановку.
– Бабусю, ти б у гості хоч до кого з’їздила, ми б з Дариною, Марією, Світланою, Іриною (потрібне підкреслити, дівчата змінюються часто) удвох побули.
І Лідія Павлівна їхала то до сестри двоюрідної, то до куми, то до колишньої колеги, де засиджувалася допізна, щоб не заважати молодим.
Візити ці спочатку були в радість і сестрі, і кумі, і колезі, але потім, коли почали повторюватися кілька разів на тиждень, радість зійшла нанівець, і зрозуміла Ліда, що тяжіють люди її присутністю.
***
У той самий момент, коли вже й у гості з’їздити до пуття було нікуди, народила старша дочка. Життя в мегаполісі, розстрочка на житло, і старша дитина-школяр ніяк не схильні до тривалого перебування в декреті, і допомога бабусі була як ніколи до речі.
Поїхала Лідія Петрівна до доньки. І якщо спочатку усіх все влаштовувало – гарячі вечері, чиста квартира, доглянуті онуки, то через кілька місяців зять Ліди, який до речі сказати був лише на 10 років молодший за свою тещу почав висловлювати невдоволення.
– Лідіє Петрівно! Ви такі сосиски більше не купуйте, ними отруїтися недовго. Та й навіщо сосисками давитися, якщо ви все одно цілий день удома? Вам важко приготувати нормальну їжу? Котлети, наприклад, або відбивні.
– Лідіє Петрівно! Котлети це добре, але вже щось дуже багато грошей ви витрачаєте на побутові речі та продукти! Економніше треба бути!
– Лідіє Петрівно! Я вам що, парнокопитне якесь, траву та овочі жувати? Економія це добре, але м’яса в раціоні обмаль.
І ось так у всьому. Ви мовляв, Лідіє Петрівно, вдома з дітьми сидите, могли б старшу онучку і по навчанню підтягнути, навіщо нам при живій бабусі репетиторів наймати?
А ще діставалося Ліді і за розмови по телефону, мовляв, нічого тут балакниною займатися. Та й старша онука – дівчинка з характером. Хоч і малявка ще, 4-й клас, а гонору! І одягається бабуся не модно, і ганьбить її перед друзями, і вчитися примушує!
І взагалі, бабусю, навіщо ти до нас приїхала? У тебе свій будинок у селі є, туди їдь, та командуй!
Мовчала Ліда, все терпіла, кожному догодити намагалася. Зятю м’ясо купувала зі своєї убогої пенсії, онуці теж грошей на кишенькові витрати додавала, як компенсацію ганьби, і навіть онуку Сашку, який і не вчився до ладу, і не працював, теж залишки пенсії на карту переводила, щоб хоч борг за світло та воду не збирався.
Доньці скаржитися марно. Вона чоловіка цінує, слова проти нього не скаже! Чи дарма такого чоловіка з сім’ї вела, та 2-х дітей на старості років йому народила? Іноді, коли чоловіка вдома не було, скаже так, побіжно, мовляв потерпи, мамо, це для мого блага, і все на цьому.
Коли молодша онука пішла в ясла, сім’я відразу перестала потребувати послуг бабусі. Зять так прямо і сказав:
– Лідія Петрівна, дякую, ви нам більше не потрібні, можете їхати до себе.
Щаслива Ліда поїхала додому. Нарешті буде сама собі господаркою. Коли захотіла-лягла, коли захотіла-встала. Та не тут було. У її хатині онук, Сашко, син дочок старший, від якої тільки приїхала, гарненько так влаштувався. Та не один, а з нареченою.
У хатині грязюкою вигрібати треба, і за світло борг, от-от обріжуть електрику, та й воду ніхто не оплачував. Робити нічого, взяла бабуся споживчий кредит, борги погасила.
Зітхнула зі спокійною душею. А тут онук незадоволений. Будиночок маленький, 2 кімнати, та кухня. Жодного особистого життя, коли за стіною бабуся крехтить та кашляє. І знову радість ненавмисна трапилася, молодша дочка народжувати зібралася, приїжджай мовляв мама, допоможи з дитиною.
А куди подітися? Зібралася та поїхала. 3 місяці прожила, коли зрозуміла, що знову зайвою стала. Не почала чекати, коли попросять приміщення звільнити, сама додому поїхала. І знову онук незадоволений.
Так би, може, й терпіла далі Лідія Петрівна всі гоніння, якби не один випадок, який трапився після її приїзду додому. Знову відмила вона свій будинок, боргів правда не накопичилося, сама за все платила вчасно. Знову заважати стала онукові бабуся.
***
– Сашко, я до куми сьогодні в гості поїду, день народження у неї, повернуся пізно. Ви закрийтесь, я через задній вхід зайду щоб вас не будити.
– А що без ночівлі? Будеш тут ночами ходити, гриміти. Залишилася б у неї, погостила кілька днів, ми б від тебе хоч відпочили.
– Та де ж ви втомитися-то від мене встигли? Я тиждень як удома тільки.
– Ну знаєш, тиждень-теж термін. Чи не залишишся ночувати?
– Ні, додому приїду.
Свято було в самому розпалі. Спочатку посиділи в кафе, а потім найближчі поїхали до іменинниці додому. Сиділи, згадували молодість.
Про проблеми намагалися не говорити. Ліда вже збиралася додому, коли іменинниці зателефонували. Зирнувши на Ліду, Катерина вийшла на веранду, щоб поговорити. Незабаром вона повернулася і сказала Ліді, що дзвонила її дочка, Анастасія.
– Настя? Що сталося? А чому вона мені не подзвонила? У них все гаразд? – Ліда взяла телефон у руки, і вже хотіла дзвонити доньці, та Катерина її зупинила.
– Не дзвони, кумо. Все у них добре. Вона просила, щоб я тебе ночувати залишила.
– Ночувати? Для чого це? Я ж Сашку сказала, що додому приїду!
– Та Сашко матері зателефонував, сказав, що вони вдвох побути хочуть, а ти заважаєш їм. Ось вона мені й зателефонувала. Та й справді, залишайся, дай молодим відпочити, заразом і мені розкажеш, що у вас там відбувається.
– Та нічого не відбувається, все добре.
– Знаєш, Лідо, коли все добре, діти чужим людям не дзвонять, та не просять для матері дати притулок. Вона ж мені того тижня дзвонила, питала, чи немає в мене діда якогось на прикметі, щоб з квартирою був. Мовляв Сашку одружуватися пора, а тут ти їм у спину дихаєш. А так знайшла б діда, та до нього з’їхала, оскільки у будинок для людей похилого віку йти не хочеш.
Все Ліда розповіла. І про те, як зі старшою донькою жила, та не догодила, і про те, що молодшій завадила. І про онука нічого не приховала, заважає вона йому життя особисте налагоджувати. Що другий рік ось так живе, ніби і свій дім є, а зайва вона в тому будинку.
– Я ж кума і в своєму будинку не господиня. Сашко, як школу закінчив, до Насті у місто поїхав. А там чоловік її, дід цей, одразу показав, що не потрібний йому Сашко. Ось він і повернувся до мене знову. Вчитися не пішов. Поки в школі навчався, Настя допомагала грошима, а як 18 років виповнилося, так скінчилося задоволення. Ось і сидить на моїй шиї.
Проте не залишилася Ліда у Катерини ночувати, додому поїхала. А як приїхала, то все, що накопичилося, і висловила онуку. Сашко матері поскаржився, що бабуся зішла з розуму, його з хати жене, то Настя зателефонувала, мати відчитати спробувала. Тільки Ліда їй те саме й сказала, що й онукові.
З’їхав Сашко від бабусі, насамкінець сказавши, щоб на його допомогу вона не розраховувала, ноги його в цьому будинку не буде. Залишилася Ліда одна, та тільки на радість їй самота ця, нарешті хоч зітхнути спокійно можна.
Адже все життя підлаштовувалася під усіх. Поки доньки росли та заміж не йшла, проти дівчата були. Як чоловіка поховала, то все одна і тягла на своєму горбі. Хотіла якнайкраще, а вийшло, що нероб виростила.
Не річ це, коли на старості років людину з власного будинку женуть. Що це за життя таке, коли у своєму ж будинку ти зайва?
Сашко одумався, приходив до бабусі вибачення просити. Та Ліда давно вже вибачила. Тільки назад жити не кличе.
– У гості хоч щодня ходи, Сашко, але жити разом ми не будемо. Ти молодий, у тебе дівчата в голові, а мені спокій потрібен.
Доньки теж у гості звуть, з дітьми потрібна допомога. Тільки Ліда не згодна більше їхати нікуди.
– Ось привозіть дітей до мене, з радістю сиджу з ними. Тут і чисте повітря, і мені в своєму будинку спокійніше. Тут я господиня і ніхто мені не указ.
Ліда каже, що далі, то рідніше. І мені здається, що вона має рацію.
