Страждаючи від безсоння вкотре, Наталка знову чула несамовитий дитячий плач з сусідської квартири.
“Та що зрештою з цією дитиною!? Невже батьки нічого не можуть із цим зробити!?”
Вона всього тиждень жила в новій квартирі. Сон був тривожним, снилися жахіття, та ще й її жіночий лікар, який байдуже говорив, що Наталка навряд чи зможе мати дітей.
Додатково до всього малюк в сусідській квартирі постійно плакав ночами.
Кажуть, що багато хто на новому місці не може нормально спати, але це вже було занадто. Чоловік, як на зло, поїхав у відрядження, тому й поскаржитися було нікому.
Ця ніч не стала винятком. Через годину безперервного дитячого пхикання терпіння остаточно вичерпалося.
“Може, дитина хвора і потрібна допомога? А раптом над нею знущаються?!” – серце Наташі розривалося від передчуття біди, вона накинула халат і вирушила в сусідню квартиру, але дитячий плач одразу ж припинився.
Однак, бажаний спокійний сон так і не прийшов. Вона проворочалася в ліжку до ранку.
Цього ранку Наталя вирішила з’ясувати, що за дивні сусіди і чому так часто плаче їхня дитина. На сходах вона зустріла сусідку знизу і запитала:
— Добрий день, не підкажете, що у 84 квартирі відбувається…
— Сусідів?! – здивувалася жінка, – Так там давним-давно ніхто не живе.
— Що ви! Там постійно плаче дитина ночами!
Але жінка тільки знизала плечима, і поспішила у своїх справах. Може просто наснилося?
Ну вже ні! Це точно був дитячий плач, реальний.
Через постійне занепокоєння і недосипання Наталя змарніла, зблідла і стала виглядати розгубленою.
Одного дня вона розмірковувала про таємницю цієї дитини, що плаче, і раптом почула різкий стукіт у двері. Від несподіванки Наташа підскочила. За дверима стояла та сама сусідка знизу.
— Добрий день! Ми з вами бачилися нещодавно. Мене звати Єлизавета Яківна, я живу поверхом нижче. Я б хотіла з вами поговорити. Вас же Наталя звати?
Наталка запросила сусідку увійти, подумки лаючи себе, що навіть не спромоглася представитися їй.
— Вибачте мене за розгубленість. Розумієте, переїзд, раптове відрядження чоловіка, якось усе навалилося разом, – знизивши голос і зблідши, вона додала, – ще й цей плач ночами.
Наталя тривожно замовкла, не хотіла, щоб нова знайома визнала її божевільною.
— Знаєте, я хочу розповісти вам одну історію про 84 квартиру. Близько року тому там жила молода пара, і в них був чудовий малюк років п’яти. Вони не дуже ладнали між собою. Стіни в нас тонкі, їхні скандали чули всі сусіди. Якось раз вони сварилися, двері були не замкнені, і малюк вийшов на сходовий майданчик.
Він побіг по сходах, і зачепився за перила. Стрімголов прокотившись два прольоти, дитина сильно вдарилася головою об сходинки.
Це катастрофа, хлопчик майже одразу пішов з життя.
Жах батьків неможливо передати, від цієї трагічної випадковості в шоці був увесь район. – Перевівши трохи подих, сусідка продовжувала, – Вони з’їхали.
Вже не знаю, що там далі з ними сталося. А коли вони сварилися, плач дитини дійсно був довгим і не припинявся годинами. І коли ви вчора заговорили про дитячий плач, я подумала, що ви його чуєте неспроста. Може, Ви зможете якось допомогти нещасній дитячій душі знайти спокій.
Після цієї історії Наталя довго не могла прийти до тями. Укладаючись спати, вона вже чекала, що заплаче дитина. Але цього разу вона почула плач у коридорі. Сниться їй, що сходовому майданчику жінка побачила хлопчика років п’яти, який сидів на сходинках. У його блакитних очах застигли сльози, щоки були вологими і трохи припухлими.
Наталя остовпіла. Не знала, як підійти до привида і що йому сказати
— Тобі не холодно, малюк? – нерішуче запитала вона. Хлопчик не відповідав. – Чому ти плачеш?
Він довго й уважно дивився на неї, а потім перестав плакати і сказав:
— Я не можу заснути без свого зайчика! Він загубився.
Наталя підійшла ближче. Їй було страшно, але вона запитала:
— Хочеш, пошукаємо твого зайчика разом?
Малюк кивнув і понуро, опустивши очі, продовжував:
— Ми його не знайдемо. Мама забрала його із собою.
Десь унизу зашуміла п’яна компанія. Наталя зазирнула вниз, а коли повернулася до дитини, її вже не було.
Чималих зусиль коштувало знайти колишніх мешканців цієї квартири. Слід із рієлторської компанії привів її до приватного будинку в передмісті. Він здавався напівзанедбаним. Але на нитці у дворі сушилася жіноча білизна. Наталя постукала у двері, але відчинили їй не скоро.
На порозі стояла молода жінка з хворобливим обличчям і порожніми очима. Вона навіть не особливо дивилася на гостю:
— Вам чого? – тихо й сухо запитала господиня.
Наталя боязко привіталася, не знаючи, як почати розмову. Вона подумала, яке пекло за цей рік прожила нещасна жінка, і завмерла в нерішучості.
— Що, адресою помилилася?
— Ні, здається, я до вас. – Наталя нервово замовкла, відчула, як спітніли її долоні й підступив клубок до горла. – Я живу зараз у тому будинку, де Ви жили рік тому.
Тиху жінку немов підмінили, пам’ять боляче вдарила по пораненому серцю матері.
— Ви з опіки? Журналістка? Рієлтор? Ви хто взагалі? Що вам тут потрібно? – На обличчі жінки відбився гнів, в очах виступили сльози. – Скільки можна мене мучити?! Пішла геть звідси!
Жінка спробувала зачинити двері, але Наталка різко поставила ногу в отвір і сказала:
— Послухайте, я прийшла від вашого сина. Розумію, що Вам боляче, але йому теж погано зараз, він плаче, – Наталя побачила на обличчі жінки гримасу розпачу і злоби.
— Не смійте. Не смійте згадувати мого хлопчика
— Не буду. Вибачте. – Тихо, але рішуче сказала Наталя. – Тільки поверніть йому зайчика, він не може без нього заснути, – вона видихнула, прибрала ногу і заплющила очі рукою, розуміючи, наскільки маячнею здавалися з боку її слова.
Жінка завмерла. Вона довго на неї дивилася заціпенілими очима, а потім ледь чутно сказала: “Забирайтеся”, – і зачинила двері.
Та затримуватися особливо й не хотілося, Наталя майже тікала від цього будинку.
Цього дня в неї було ще багато справ, тому вона щосили намагалася бути бадьорою. Вона сходила на три співбесіди в надії отримати роботу в новому місті. Додому повернулася тільки надвечір, вичавлена як лимон.
Яке ж було її здивування, коли на сходах, саме там, де вона сиділа вчора у сні з малям, Наталя побачила цю жінку, яка прогнала її зі свого порога.
— Тут це сталося. – З тихим трепетом сказала нещасна мати.
Вона тримала в руці плюшевого блакитного зайчика з картатими вухами і блискітками в очах. Ця мила іграшка вибивалася з мороку того, що відбувається.
— Павлик завжди брав його спати із собою, – сказала вона з тремтінням у голосі й розридалася. – Це я, я одна в усьому винна.
Наталя обійняла маму, яка плакала, за плечі, гладила її по голові й відчувала, як поступово вона заспокоювалася.
— Ну ось, а вже думала, що сліз більше не залишилося, – з гіркою усмішкою сказала жінка. – Раніше я часто бачила його уві сні, живого і щасливого, а тепер уже не бачу снів, здається, що саме життя перетворилося на страшний сон.
Наталі було нічого сказати нещасній, вона боялася поранити її ще сильніше.
— Ви вибачте за сьогоднішній ранок. Ось. – Поклавши зайчика на підвіконня, сказала жінка. – Я залишу його тут. – Вона заплющила очі й підібгала губи. – Якщо ви будете говорити з Павликом, передайте, що мама любить його і завжди любитиме.
Різким рухом вона розвернулася і майже втекла з місця трагедії. Наталя підійшла до підвіконня й погладила зайчика і нарешті пішла додому.
Настала ніч, сон прийшов не відразу. Дитячих схлипувань не було, але вона вирішила вийти на майданчик. Раптом малюк чекає її там?
Хлопчик сидів на підвіконні й грався зі своїм плюшевим зайчиком. Із трепетом і ніжністю Наталя підійшла до нього і сказала:
— Знаєш, малятко, мама сказала, що любить тебе і завжди любитиме.
— Я знаю, – він, усміхаючись, дивився на Наталю.
— А хочеш, я буду приходити і гратися з тобою?
— Ні, я більше не прийду. Але ти можеш погратися з моїм зайчиком.
— Дякую, але дорослі не грають в іграшки, залиш його собі.
— Я не можу взяти його з собою. Хм, – намагаючись виглядати дорослим, хмикнула дитина. – Тоді подаруй його своєму синові.
— У мене немає дітей і, напевно, вже не буде, – розгублено відповіла Наташа.
— Це неправда, – весело запротестував хлопчик. – Адже він уже є.
Малюк грайливо засміявся і зник, залишивши Наталю із зайчиком у руках і здивуванням в очах. Вона стояла на сходовому майданчику, обіймала м’якого зайчика. Вона плакала і не могла зрозуміти, що саме стало причиною сліз. Чи то пережите потрясіння, чи то знайомство з розлукою родини з дитиною, чи то ніжність до цього малюка.
Через тиждень вона дізналася, що справді чекає на дитину.
А у вас були колись ось такі містичні сни?
