– А маму свою ти на кого залишаєш? Я вже достатньо провозилася з бабусею, тепер твоя черга. Хочеш жити у квартирі, то забирай туди та свою маму

– Мама твоя, отже і тобі жити з нею, – заявила мені донька. – Поки ти в Італії собі жила, я доглядала бабусю, а тепер, коли ти повернулася, це вже твій клопіт.

Додому я приїхала всього два тижні тому. А до того я була в Італії 22 роки. Поїхала я туди від безвиході, але за словами доньки так виглядає, що я туди відпочивати подалася.

Зараз Зоряна, моя донька, злиться на мене через те, що я купила квартиру, і планую в ній сама жити.

Весь цей час, поки я була в Італії, я всі гроші віддавала доньці. Вважала, що так буде правильно, бо нікого ріднішого за неї у мене немає.

Коли я поїхала, Зоряні було всього 17 років, вона залишилася з моєю 60-річною мамою. Мама тоді ще працювала, мала гарний вигляд, тож без проблем погодилася дивитися за внучкою.

Чоловіка у мене не було, вірніше, був, але пішов до іншої жінки з нашого села, чим мене неабияк осоромив.

Відтоді ми з мамою все тягли на собі. А коли я поїхала, то всі домашні справи лягли на маму. Тож ми обидві щиро зраділи, коли в нашій родині з’явився зять.

Зоряна заміж вийшла, і вони з чоловіком стали жити у нас. Зять виявився хорошим господарем, і почав розбудовувати наш будинок за мої гроші.

Дім у нас великий, місця всім вистачає. Там зараз живуть дочка з чоловіком і з двома своїми доньками-підлітками, а також моя мама, якій уже 82 роки.

Я теж вже вирішила закінчувати свою заробітчанську кар’єру, бо 22 роки на чужині – це не мало. Але за цей час я звикла жити сама, тому я вирішила купити для себе квартиру.

Дітей і внуків я люблю, звичайно, але хочу жити окремо. Квартиру я взяла двокімнатну, але велику, покращеного планування. Зробила там гарний ремонт, меблі нові купила – таке все новеньке, гарне, чистеньке.

Про цю квартиру моя донька знала, я нічого від неї не приховувала. І вона мовчала. Та тепер виявилося, що Зоряна була впевнена у тому, що ця квартира її.

Коли ж вона дізналася, що я собі житло в місті купила, то вона мені заявила:

– А маму свою ти на кого залишаєш? Я вже достатньо провозилася з бабусею, тепер твоя черга. Хочеш жити у квартирі, то забирай туди та свою маму.

Я не впевнена, що це хороша ідея, бо мама все життя в селі провела, і йти на старість зі своєї хати нікому не хочеться. До того ж у мами проблеми зі здоров’ям, проблеми із пам’яттю.

Та донька наполягає на тому, що мама має бути біля мене.

– Або забирай її до себе у квартиру, або віддавай цю квартиру нам, а сама живи тут, в селі, – каже Зоряна.

Тут я вже навіть обурилася. Донька, яка всі ці роки жила моїм коштом, тепер мені ще й умови виставляє.

– І дім збудований за мої гроші, і квартира куплена за мої гроші, тому я сама буду вирішувати, де мені жити, – кажу.

В село я не хочу переїжджати, бо останні 22 роки жила в Римі, у великому місті, тож мені буде важко звикати до іншого.

І маму до себе я забрати не можу, бо їй буде дуже некомфортно у квартирі.

Я просто не розумію свою доньку, чому вона так себе поводить? Чого їй так стало на тій квартирі? Жила стільки років в селі, то чого і далі не може?

Бабусю вона не хоче доглядати – а вона вже забула, скільки добра зробила їй моя мама, та вона дітей Зоряни практично виняньчила.

Я ще не переїхала, бо доробляю останні штрихи. А донька ображається, надулася, не говорить зі мною, бо хоче, щоб я в ту квартиру впустила її.

Що робити, я не знаю. Хто з нас правий – я чи донька?

Як би ви на моєму місці зробили, щоб не образилась в першу чергу мама, яку я дуже люблю.