— А нещодавно я ледь не впала: колишня невістка мені написала, з днем народження привітала. Пише: «Ольго Геннадіївно, вибачте за все, дурна була, емоції… Сподіваюся, ми з вами теж зможемо почати все з чистого аркуша»

Минуло вже п’ять років, відколи син Ольги Геннадіївни, Гліб, розійшовся зі своєю дружиною Мариною. Тоді ініціатором розриву стала саме вона: заявила категорично, що з таким «нездарою» їй не по дорозі, та й грюкнула дверима.

— Онучці тоді всього чотири рочки виповнилося, — зітхає Ольга Геннадіївна, пригадуючи той час. — Як же я тоді побивалася, хто б знав… Тим паче, що Марина повелася, м’яко кажучи, негарно. Ой, скільки ж того бруду вилилося — і на сина мого, і на мене. Мовляв, не так виховала, не того навчила.

Жах, що коїлося! Дорікала, що я в їхнє життя лізу. А я ж хіба лізла? Квартиру свою, материну спадщину, їм віддала — живіть, дітки. З онучкою сиділа, летіла на перший поклик, аби допомогти. І все одно хорошою не стала.

— А Гліб же ж як? Теж, мабуть, місця собі не знаходив? — скрушно хитає головою подруга.

— Ще й як! — жінка ледь чутно постукує пальцями по столу. — Марина вибрала найболючіший момент. У сина тоді якраз чорна смуга в житті почалася, все шкереберть пішло. Не те щоб підтримати чоловіка, підставити плече — вона його ще й брудом облила. І свати, дай їм Боже здоров’я, теж доклалися.

Ледь не рвалися в ту мою квартиру шпалери зі стін здирати — бо то ж вони, бачте, перед весіллям купували й наймали знайому клеїти.

Ти подумай тільки: шість років їхня дочка в тій квартирі прожила, а вони — шпалери рахують…

А онучка? Ми ж місяцями дівчинку побачити не могли. То вона хвора, то Марина її кудись повезла. Як згадаю той час — аж мороз поза шкірою. А тепер уяви мій стан, коли син приходить і каже: «Мамо, я забираю Марину з малою до себе. Ми вирішили спробувати ще раз».

— То що, виходить, син її так і не розлюбив?

— Та хто його знає… Може, й любить, а може, то все заради доньки. Але як це, скажи мені, розуміти? Я думала, він нарешті видихнув, нове життя почне, а він знову в те саме болото лізе… Забув, як його принижували, як ноги об нього витирали. П’ять років минуло, Соню!

Де та моя колишня-майбутня невістка була весь цей час? З ким жила? Вона ж тоді на весь світ кричала, що знайде собі кращого без жодних проблем. А тепер, бач, назад. І головне — Маринка не хоче просто жити, вона тягне його до РАЦСу, хоче офіційного шлюбу. Знову.

А починалося все одинадцять років тому.

Гліб одружився з Мариною, молоді й щасливі. Оселилися в тій самій однокімнатній квартирі, що дісталася Ользі Геннадіївні від мами. Невдовзі Бог дав їм дитинку. Наче й любов була, і жили рівно.

Гліб тоді гарно заробляв, кар’єра йшла вгору, Маринка порядкувала вдома, потроху відкладали гроші на власне житло.

Та життя — воно ж смугасте. У чоловіка почалися проблеми: на роботі змінилося керівництво, з новим начальником Гліб спільної мови не знайшов. Якийсь час терпів, бо куди дінешся — дружина в декреті, треба сім’ю годувати. Його почали «засувати», зняли з посади начальника відділу, а він усе мовчав.

Але врешті-решт його таки скоротили. Поки відпрацьовував, Гліб знайшов нове місце, і наче непогане, але тут здоров’я підвело. Ольга Геннадіївна певна: то все від нервів.

Відкрилася виразка, ледве врятували хлопця. Став схожий на тінь, довго оговтувався, сил набирався. І ось тут Марина почала чоловіка гризти. День у день: скільки можна вдома сидіти, що ми їстимемо, ти про сім’ю думаєш чи ні?

— Профукав одну роботу, тепер іншу, — пиляла дружина. — Лежиш тут, і нічого тебе не хвилює. Тебе тесть із тещею годують, це, по-твоєму, нормально? Доньці в садок ходити ні в чому, моя зарплата хіба гумова? Я жінка, я теж хочу мати людський вигляд! Ти про когось, крім себе, думаєш взагалі? Не чоловік, а розмазня!

Коли Ольга Геннадіївна намагалася заступитися за сина, нагадати, що йому не можна хвилюватися, у відповідь чула різке: «А ви взагалі не лізьте, я зі своїм чоловіком розмовляю!».

Врешті Гліб таки влаштувався на роботу, але платили там копійки. Через два місяці Марина зі скандалом зібрала речі й поїхала до батьків, кинувши наостанок, що він — нікчемний чоловік.

Далі було пекло: розлучення, поділ майна, брудні плітки, гидота в соцмережах, погрози, маніпуляції дитиною. Марина виставляла фото з відпочинку, де в кадрі обов’язково майоріла то чоловіча рука, то чиясь тінь — мовляв, дивись, колишній, як мене тепер балують.

Гліб перебрався до матері. Ту однокімнатну квартирку здали в оренду. Ольга Геннадіївна готувала синові парові котлетки, легенькі супчики, заспокоювала, як могла, відволікала від чорних думок.

І потроху, крок за кроком, життя налагодилося. Через рік після розлучення син знайшов чудову роботу, пішов ріст, зарплата стала солідна.

Підлікувався, зміцнів, плечі розправив. Спочатку машину купив, а згодом — і власну квартиру.

Так, в іпотеку, але ж яку! Простора трикімнатна, з гарним ремонтом, технікою — заходь і живи.

І тут Ольга Геннадіївна помітила дивну річ: онучку їй почали давати з лагідною усмішкою, жодних перешкод. Влітку син возив і матір, і доньку на море.

Звісно, дорослий чоловік давно не звітує за кожен крок, але мати бачила: син повеселішав, очі засяяли. Аж тут — як грім серед ясного неба: Маринка повертається.

— Мам, ну так буває, — виправдовувався Гліб, ховаючи очі. — Наробили дурниць, я теж десь був неправий. Але ж у неї — моя дочка. І так, ми, мабуть, знову розпишемося.

Що могла сказати мати? Що син знову стає на ті самі граблі? Їй же ясно, як білий день, навіщо Гліб раптом знадобився Маринці. Іпотека майже виплачена, зарплата висока, машина під боком.

Але де гарантія, що вона не втече знову, як тільки з’являться перші труднощі? Та й навіщо той розпис? Живіть собі так, чому Марина так наполягає на РАЦСі?

Їй же тридцять вісім, не дівчинка вже, прізвище не міняла ні собі, ні дитині.

— Розумієш, там суто меркантильний інтерес, — ділиться болем Ольга Геннадіївна. — А нещодавно я ледь не впала: колишня невістка мені написала, з днем народження привітала. Пише: «Ольго Геннадіївно, вибачте за все, дурна була, емоції… Сподіваюся, ми з вами теж зможемо почати все з чистого аркуша».

— А ти що?

— А я навіть відповідати не стала. І синові чесно сказала: я, синку, вже стара людина, щоб у такі ігри грати. Другий раз через це проходити не хочу і не прощу. Тільки серце болить, що він цій хитрій лисиці знову повірив. Розумію: донька, почуття… Але ж вона зрадить. Зрадить при першій же біді.

І що тоді?

Часом любов буває сліпою, а батьківське серце — надто зрячим. Залишається лише сподіватися, що цього разу життя розпорядиться інакше, хоча досвід уперто шепоче зворотне.

А як ви гадаєте, чи можна справді склеїти розбиту чашку так, щоб вона тримала тепло, чи тріщина все одно нагадає про себе при першому ж окропі?