А нічого. Житиму. Номер я змінила. Завтра Степан замки в дверях переставить, бо в мами є ключ. Я весь час боюся, що Денис той ключ у неї витягне, а в нас винесе все, до чого руки дотягнуться. Я не буду більше годувати її хворобливу жертовність. Нехай живуть як знають. Так, це мама. Так, боляче. Але мені теж було боляче все життя відчувати себе помилкою, а тепер — просто гаманцем для її улюбленця

— Знаєш, Катрусю, я — нелюба дитина. Це навіть не образа, а просто гірка правда, яку я нарешті прийняла. Точніше, змирилася я давно, а от зараз ніби зовсім від серця відпустило, — тихо каже Аліна подрузі.

Так уже в житті склалося, що батьки її були зовсім юними, коли між ними пробігла та іскра, через яку невдовзі почали чекати на дитину.

На випускний вечір у школі мама вже не пішла — животик був такий, що під сукнею вже не сховаєш. Молодята розписалися, і майже відразу після того з’явилася на світ дівчинка.

Батьки, самі ще діти, просто не знали, що з тією крихіткою робити.

— Треба вчитися, — похмуро відрізала тоді новоспечена теща, і маленьку Аліну ледь не з пелюшок відвезли в село до прабабусі.

Батьки тим часом гризли науку, обживалися в місті, будували своє «доросле» життя і лише зрідка провідували доньку. Забрали її додому, аж коли дівчинці виповнилося шість років.

Мама тоді якраз знову чекала на дитину — братика Дениска. Виявилося, що з дорослою донькою батьки теж не вельми знають, як ладнати, а от Дениско став для них справжнім світлом у віконці, першою омріяною дитиною.

— Батька вже давно немає з нами, але він, кажуть, душі не чув у синові. А я була так… зручною людиною. І нянька, і прибиральниця, тиха дівчинка, яка ніколи нікому не заважала, — з гіркою посмішкою згадує Аліна.

Отак вона й росла — не разом із мамою та братом, а ніби при них. Закінчила школу, вивчилася, пішла на роботу, зустріла свого Степана.

— Степан, — веде далі жінка, — давно вмовляв мене припинити це марне стукання в зачинені двері. Казав: «Немає у вас із тещею душевного зв’язку, Алінко, і вже не буде!» А я все ніяк не могла облишити…

Бо мама ж — це мама. Думала, якщо буду дуже хорошою, дуже правильною, то вона мене нарешті помітить.

Але та сліпа любов Ольги Петрівни до сина вилізла всім боком. Денис ледь школу закінчив, із двох інститутів його поперли. Та то були ще квіточки. Далі з’явилися дружки-пияки, а згодом і щось куди страшніше за чарку.

— Він сам себе в те болото затягнув, — хитає головою Аліна. — Глибоко і, схоже, без вороття. Мама бігає, шукає його по якихось підвалах, останню копійку віддає приватним лікарям на промивання та крапельниці.

Вічно його рятує. Але він же не хлопчик уже, навчився крутити матір’ю як заманеться. Для нього її любов — це просто спосіб витягнути гроші на чергову дурницю.

Нещодавно в Ольги Петрівни був день народження. Аліна зі Степаном зібрали гроші й подарували їй конвертик — на санаторій.

Останні роки через ті вічні нерви здоров’я в жінки зовсім похитнулося: то спина не гнеться, то суглоби крутить.

Два тижні на лікувальних грязях, та ще й подалі від проблемного сина — здавалося, кращого й не придумаєш. Аліна так тішилася, думала, що нарешті догодила матері.

— А сьогодні забігла до неї, щоб обійняти перед дорогою. Вона ж завтра мала їхати. А вона сидить собі перед телевізором, насіння лузає. Ні валізи не видно, ні зібраних речей.

— Мамо, ти чого ще не зібрана? — здивувалася донька.

— Поїздка відмінилася, — відказала мати, навіть не дивлячись на доньку. Мовляв, справа житейська, нічого особливого. — Дениско дуже хворів. Мусила йому допомогти.

— Знаєш, Катю, це було як обухом по голові, — каже Аліна. — Ми ж не багачі, самі кредит за хату тягнемо, дитину ростимо. Для нас ті гроші не на дорозі валялися. А вона їх просто спустила на нього. Знову.

Виявилося, що в брата була чергова криза. Скільки їх уже було — і не злічити.

Але мама забігала, наче це востаннє.

— У звичайну лікарню везти боялася — мовляв, відмітку в картці поставлять, будуть проблеми, — пояснювала Ольга Петрівна. — Мені дали телефон одного приватного спеціаліста…

— От і викликала якогось шарлатана за «санаторні» гроші, — Аліна не приховує розчарування.

— Мамо, та ти ж заледве ходиш!

— Аліно, от підросте твій син, тоді зрозумієш, як воно — дивитися, як дитина мучиться. Я потерплю, нічого. Подумаєш, обійдуся без якогось там санаторію.

Аліні стало до печії прикро. Навіть не за гроші, що відірвали від своєї сім’ї, і не за той натяк, що її власна дитина може піти кривою доріжкою. Найбільше боліло оце «якогось там санаторію».

— Одним словом знецінила всю нашу турботу, — усміхається жінка. — Дрібниця, мовляв! І я тоді зрозуміла: все. Це трясовина, і вона сама обрала в ній тонути. Їй не потрібне здоров’я чи спокій. Їй потрібен цей біль. Це її спосіб відчувати себе потрібною, хай навіть тільки для того, щоб син мав за що купити наступну дозу.

— Мамо, — спалахнула Аліна. — Знаєш що? Більше до мене ні з чим не звертайся. Взагалі. Я більше не допоможу.

— Ну що ж, якщо совісті не маєш, кидай матір саму в біді, — мама втомлено відвернулася до свого серіалу. — Віддам богу душу — тобі ж легше стане.

Степан, коли дружина повернулася додому, все зрозумів без слів. Не дорікав, не сварився, просто обійняв і сказав, що тепер вона нарешті все побачила як є.

— І що ти тепер робитимеш? — питає подруга.

— А нічого. Житиму. Номер я змінила. Завтра Степан замки в дверях переставить, бо в мами є ключ. Я весь час боюся, що Денис той ключ у неї витягне, а в нас винесе все, до чого руки дотягнуться.

Я не буду більше годувати її хворобливу жертовність. Нехай живуть як знають. Так, це мама. Так, боляче.

Але мені теж було боляче все життя відчувати себе помилкою, а тепер — просто гаманцем для її улюбленця.

І якщо вона завтра голодуватиме — це її вибір. Мало б бути соромно, мабуть… Але сорому немає. Тільки порожнеча і злість.

Буває так, що найближчі люди стають найважчою ношею, і вчасно зняти її з плечей — це не зрада, а єдиний спосіб врятувати власну душу.

Чи доводилося вам колись робити такий болючий вибір — рятувати себе чи продовжувати тонути разом із тими, хто не хоче порятунку?