— А образив ти мене за те, що я борщ недосолила! Так ось, знаєш, дорогий, сільничка на столі стояла! Не переламався б, сам собі досолив! Так ні, тобі ж треба було злість зігнати, ну, чи, не знаю, як це в тебе називається! А рушником, до того ж мокрим, та нижче спини! Це не лише боляче, а й принизливо

— Андрій каже, що правильно вихована дружина до відповідних правоохоронних організацій заяв не пише! Тонька його жодної не написала! І ти не напишеш! — Мишко підібрав одну з футболок. — А ось за цей вибрик ти будеш покарана!

— Даремно ти Андрія слухаєш, ой, даремно! — мовила Надя. — Я ж не Тоня!

— Інших футболок у домі немає, можеш не шукати! — посміхнулася Надя.

— Це що? А це? — Мишко виймав по одній зі шафи, розгортав, дивився на надписи і кидав собі під ноги:

«Він кричить на свою дружину!»; «Він ображає свою дружину!»; «Він дошкуляє своїй дружині!» — останню футболку він просто розірвав на дві частини: — Це ти наді мною знущаєшся!

— Ти можеш, в принципі, порвати всі футболки, — зауважила Надя.

— Я ж недавно купував нові футболки! — вигукнув Мишко.

— Ти не купував, ти мені наказав! — сказала Надя. — А я, заради коханого чоловіка, зробила принти! — і Надя широко посміхнулася.

— Тобто, нормальних футболок у домі немає? — запитав Михайло.

— Це нормальні футболки! Чудова якість, стовідсоткова бавовна! — Надя продовжила усміхатися.

— …! — вилаявся Мишко. — Сорочку одягну!

— Михайле, у нас у домі лише одна сорочка, і та з весілля! — усміхнулася Надя. — І в неї ти не влізеш, навіть якщо дуже сильно захочеш!

— А інші сорочки? — насупився чоловік.

— Ти їх принципово шість років не носиш, бо тобі комір шию натирає! — відповіла Надя.

— А, ну, так, — Мишко задумався й опустив погляд на купу зім’ятих біля ніг футболок. — Надю, що це, заради Бога, означає? — тимчасова розгубленість змінилася колишньою люттю.

— Те й означає, — Надя знизала плечима. — Лише факти, і нічого більше! Нехай люди бачать, з ким мають справу!

— Ти взагалі уявляєш, що скажуть люди, коли мене в цьому побачать? — він сердито штовхнув футболки, що валялися на підлозі.

— Вони скажуть, що ти відверта людина, яка свої вади виставляє на загальний огляд, — спокійно промовила Надя. — А що вони скажуть особисто тобі, ти мені потім розповіси!

— Та мене ж жінки просто на вулиці рознесуть у пух і прах! — вигукнув Мишко.

— А ти ще скажи, що ти цього не заслужив! — вигукнула Надя.

— Так, де? — прокричав Михайло.

Надя нахилилася й вибрала ту, на якій було написано: «Він кричить на дружину!»

— Ось! Ілюстрація твоєї теперішньої поведінки! — вона розгорнула так, щоб Мишкові було видно. — Чи я помиляюся? — Надя задумалася: — Треба буде замовити футболку з написом, що ти не кричиш, а горланиш! Так буде правильніше!

— Та-ак! — Михайло шумно видихнув. — А коли я тебе ображав?

— А рушником? — запитала Надя. — А! Було! А в мене тоді синці тиждень сходили! А за що покарав, пам’ятаєш?

— Та, коли це було, — кривлячись, промовив Мишко.

— Я тобі можу точну дату назвати, і час, аж до хвилини! — відповіла Надя. — А образив ти мене за те, що я борщ недосолила! Так ось, знаєш, дорогий, сільничка на столі стояла! Не переламався б, сам собі досолив! Так ні, тобі ж треба було злість зігнати, ну, чи, не знаю, як це в тебе називається! А рушником, до того ж мокрим, та нижче спини! Це не лише боляче, а й принизливо!

— Ти куштувати повинна те, чим чоловіка годуєш! — пробурчав Мишко.

— А те, що я тоді на дієті сиділа, нічого не означає? Мені тоді взагалі нічого такого не можна було! — вигукнула Надя. — І дієта не для стрункої фігури, а тому, що шлунок мене послав після твого шашлику!

— Нормальний був шашлик! — ображено промовив Михайло.

— Ага! Тільки ти вугіллям обійшовся, а в мене виразка відкрилася! — Надя перевела подих. — А ти мене рушником! Рідну дружину! Це, між іншим, неприпустимо!

— Це виховний захід! — вигукнув Мишко. — Дружина має знати своє місце! Так Андрій каже, а він знає на цьому собаку з’їв! Тонька в нього шовкова ходить!

— Михайле, ти б у нього чогось хорошого повчився! А не дружину гнобити!

— Надю, у домі має бути лад! — впевнено промовив Мишко. — І завдання чоловіка цей лад забезпечити! А досягається лад у домі насамперед вихованням дружини! Дружина повинна знати свої обов’язки! І знати має, що за невиконання обов’язків буде покараною!

— Мишко, а ти знаєш, що це називається аб’юз? — запитала Надя. — І законом це не заохочується! Стаття навіть є за домашнє знущання!

— Андрій каже, що правильно вихована дружина до поліції заяв не пише! Тонька його жодної не написала! І ти не напишеш! — Мишко підібрав одну з футболок. — А ось за цей прикол ти будеш покарана!

— Даремно ти Андрія слухаєш, ой, даремно! — сказала Надя. — Я ж не Тоня!

— Нічого, зараз отримаєш, краще за ту Тоню! — Мишко загрозливо пішов на дружину.

— Тобто, натяку з футболками ти не зрозумів? — вирішила Надя уточнити, зробивши крок назад.

— Зараз ти в мене все зрозумієш, раз розумна така! — Михайло оскалився.

Надя флегматично дістала з кишені халата електрошокер і відблиснула розрядом. Мишко завмер.

Коли вибирати не доводиться, доводиться товаришувати з тими сусідами, які є.

Надя з Мишком довгі чотирнадцять років жили мрією про власне житло.

Кредит на житло, їм зарубала зіпсована в юності кредитна історія. На телефонах погоріли — що той, що інша.

Треба було до батьків іти по допомогу та гроші, але розуму не вистачило. А вистачило ховатися та ховатися від працівників банку, які вимагали платити за кредитами.

Коли батьки дізналися, то кредити погасили, але й самим діточкам всипали по перше число.

Це історія минула, і урок з неї був винесений.

А відгукнувся він, коли молода сім’я вирішила житлом обзавестися. Банки пропонували лише кредити під грабіжницькі відсотки з усіма видами страхування. Але сума і відсотки були настільки захмарними, що Мишко з Надею вирішили збирати.

Добре збирати, коли сидиш на шиї батьків. А коли самі?

Та ще й на орендованому житлі? А коли через два роки після весілля донька народилася? А ще через чотири роки ще одна?

Надя з Михайлом постійно запускали руку в скарбничку, щоб закрити нагальні дірки. А квартира все лишалася нездійсненною мрією. Чотирнадцять років!

Це довгий термін. А якщо стільки чекали, то брати треба гарну квартиру і в гарному будинку!

Вибирали довго, шукали старанно. А ще прискіпувалися до планування, інфраструктури та метражу.

— Ми за свої гроші хочемо мати одразу нормальне житло! І щоб будинок був не панельний, і щоб кімнати великі, і щоб у коридорі можна було встановити гардеробну шафу, як окрему кімнату!

І ванна має бути містка! А кухня, щоб у футбол грати можна було!

— Запити у вас! — вигукували друзі. — Ви так квартиру шукатимете, доки на пенсію не підете!

— Навколо міста що не день, закладаються нові райони та житлові комплекси! Хто шукає, той знайде, що хоче! І ми знайдемо! — впевнено заявляв Мишко, а Надя його в цьому прагненні повністю підтримувала.

До речі, сім’я в них була хороша.

Порівняно дружна та неконфліктна. На стосунках, звичайно, давалася взнаки економія через те, що збирали. Та й побутові скандальчики траплялися.

Але так, щоб із биттям посуду — ніколи не було. Тому й змогли, нарешті, знайти квартиру мрії, що жили на одній хвилі та дихали одним повітрям.

Квартира знайшлася в новому і, на жаль, перспективному районі. Чому, на жаль? А тому, що в цьому районі все було в перспективі!

Будинки були, тут претензій немає. А більше, по суті, не було нічого! І лише один номер громадського транспорту, якого, зазвичай, не дочекаєшся.

Дитячі садки, школи, магазини, поліклініки, установи та заклади — все це було в перспективі.

Був, щоправда, один магазин, так званий, крокової доступності. Тільки до нього потрібно було крокувати бездоріжжям пару кілометрів. Тому що був він у тій частині села, яку ще не знесли й не забудували.

Але Мишко з Надією та їхніми двома доньками вірили й чекали, що скоро їхній район розквітне!

Будинок, у якому Михайло з Надею знайшли квартиру мрії, мав дещо своєрідну архітектуру. Два під’їзди три поверхи, ще два під’їзди — чотири поверхи, і один, центральний, цілих п’ять.

Так у під’їзді, де оселилися наші герої, із шістнадцяти квартир були заселені лише три. На першому поверсі — мила бабуся, і на поверсі з Мишком та Надією сім’я у квартирі навпроти. І все!

Так і сусідні під’їзди не могли похвалитися багатолюдністю. У першому під’їзді взагалі ніхто не жив.

— Дивно, а де люди? — запитав Михайло.

— Нічого дивного, — відповіла Надя. — Район лише будується. Якщо хтось і купив квартиру, то поки ремонт, поки оздоблення. Та й чекають, коли хоч якісь належні умови відбудують.

— Не знаю, може, ти не помітила, але деякі квартири опломбовані судом! Чи це теж звичайна історія?

Свідком цієї розмови біля під’їзду став їхній новий сусід Андрій.

— А ви на дошку оголошень подивіться! Тільки одне й висить!

Надя підійшла й зачитала вголос:

— «Досвідчений адвокат допоможе вам розділити при розлученні кредитну квартиру!»

— Ще питання є? — запитав Андрій.

— Так, і багато, — закивав Мишко.

— Усе просто, — Андрій посміхнувся. — Молоді беруть іпотеку на квартиру. В’їжджають. Намагаються жити. А тут же жодних умов! Сваряться. А потім розлучення й починають ділити квартиру, що в іпотеку взяли! Квартири з пломбами — це ті, що зараз по судах на шматки рвуть!

Так, в принципі, знайомство із сусідами й відбулося. І дружба з цього почалася. А ось із бабусею подружитися не вийшло. У бабусі Зої був характер і цим все сказано.

Вона постійно сиділа біля під’їзду на лавочці й чатувала на когось із сусідів. А дочекавшись, обкладала всім, що їй на думку спадало.

При ній доводилося дітям вуха закривати, щоб потім у куток не ставити, якщо вони повторять хоч слово.

Дружба з Андрієм та Тонею зав’язалася не одразу. Починалося все з банального:

— Ви в магазин? Захопіть нам кіло цукру! А то заради цукру пертися в таку далечінь!

— Може, ще чого треба?

— Ну, солі й борошна, якщо не важко!

Ось так, один одного виручаючи, сім’ї почали зближуватися. А зблизившись, зрозуміли, наскільки вони різні.

Якщо Надя з Мишком жили у двадцять першому столітті з його рівноправністю та взаємною повагою, то Андрій із Тонею застрягли у столітті позаминулому.

У них панував неприхований патріархат із домобудівними замашками. Тобто Андрій — цар і Бог, а якщо Тоня не згодна, то отримувала прочухана.

Якось Надя запитала в Тоні, чи задоволена вона таким станом справ, а та, скоса дивлячись на двері до іншої кімнати, де чоловіки обговорювали щось дуже важливе, відповіла так:

— Андрій не завжди буває правий, як і не правий, але я точно знаю, що в нас усе тримається на його плечах, і він за все відповідає!

— Але ти не справляєш враження дурної жінки, яка спокійно мириться з пригніченням у родині, — заперечила Надя.

— Знаєш, я звикла так, як є. Ми давно вже одружені. Я знаю, як не доводити його до болю, а в іншому — він чудовий чоловік і батько.

— Ну, як знаєш, — знизала плечима Надя, і тему залишила.

Надя залишила, а ось Мишко, познайомившись із поглядами на сімейні стосунки в Андрія з Тонею, вирішив, що й йому не завадило б додати в їхнє з Надею життя трохи авторитаризму.

Він став давати розпорядження та вказівки, а не просити й пропонувати.

Став покрикувати на дружину та звинувачувати її в тому, в чому вона, по суті, була не винна. Будувати з себе став найголовнішого. А одного разу навіть спричинив їй сильний біль мокрим рушником.

Це було і боляче, і принизливо. А ще Наді категорично не подобалися тенденції.

Вона чудово розуміла, звідки ноги ростуть. Але вона не Тоня, вона до цього не звикла, і звикати не збирається!

По секрету поділилася з Тонею, що збирається чоловіка перевиховувати. І розповіла як. А ще запропонувала й самій Тоні здобути собі крапельку свободи.

— А з відповідальністю, що ти отримаєш разом із правом голосу та дії, ти впораєшся! Якщо що, до мене по пораду приходь! Сусіди ми чи не сусіди?

Тоня погодилася. Якщо чесно, то чоловік-тиран їй уже остогид.

Футболки для Мишка були лише натяком. Тоня теж замовила комплект. Але тільки щоб розлютити, а потім одразу приступила до другої частини виховної програми.

Надя ж дала можливість чоловікові одуматися. А оскільки він не зволив цього зробити, перейшла до самооборони.

— Гей, ти чого? — Мишко одним стрибком опинився в протилежному кутку кімнати. — Що це ти задумала?

— А це, мій дорогий, ти будеш отримувати щоразу, коли вирішиш застосувати силові методи виховання у будь-якій формі: рукою, рушником чи ще чимось! — відповіла Надя, ще раз давши розряд.

У кімнаті відчутно запахло озоном.

Мишко косився на блакитну дугу розряду.

— І це, командувати переставай, — додала Надя. — Пам’ятай, хто в цьому домі їжу готує! З одного наказу чи грубого слова засядеш у кабінеті для роздумів на добу! Потім ти про цю кімнату пару діб мріятимеш! А далі, як душі моїй завгодно буде! А за ввічливі слова з тобою нічого не трапиться!

Мишко мовчав. Тиша давила на вуха. І тільки тому із сусідньої квартири вони почули:

— Ах, ти ж, … — і тиша.

— А це що? — запитав Михайло, вказуючи на стіну, де жили сусіди.

— Ти думав, я лише з наслідком боротися буду? — запитала Надя з усмішкою. — Там Тоня причину усуває! Андрій, мабуть, виявився надто глухим до слів своєї дружини!

Ось зараз він ґрунтовно обмірковує свою поведінку, пускаючи слину на підлогу. Хочеш спробувати повторити долю вчителя з виховання дружини? — запитала Надя й дала ще один розряд.

Другого уроку Мишкові не знадобилося, але Надя ще пів року тягала з собою електрошокер, щоб чоловік не забував, який він хороший чоловік, який свою дружину нізащо не образить! Ні ділом, ні словом, ні в думках.

А Андрій пройшов усю програму перевиховання.

Але й він, врешті-решт, зрозумів, що будь-яка образа тягне за собою відповідь. А ввічливість і обхідливість — лише любов і ласку! Аб’юзом по аб’юзу!

Підсумок від редакції:

Ця історія-притча про те, як важливо вчасно усвідомити свої кордони й не дозволяти чужим, застарілим «правилам» втручатися у ваше життя.

Іноді, щоб встановити у стосунках рівновагу, потрібна шокова терапія — якщо не для тіла, то для свідомості. Повага — це не те, що отримують наказом, а те, що заслуговують на ввічливість.

А ви згодні, що самоповага — найкращий інструмент у «перевихованні» чоловіків, які загралися у царів?