А ось я б не відмовилася знайти собі столичного нареченого й залишитися хоч на Новий рік там, — жартувала жінка. — Мені всього-то п’ятдесят сім. — От ти шалена імператриця! — захоплювалася Ірина. — Я на рік молодша, але на особистому житті вже хрест поставила

Коли Олег «ощасливив» дружину новиною про приїзд своєї матері на новорічні свята, Карина навіть не стала вдавати щастя з цього приводу.

— Мишкові ще місяця від народження немає, і в мене сил та часу розважати Валентину Іванівну теж немає, — висловлювала вона. — Ти ж сам чудово знаєш, що малюк неспокійний, режим ще не виробився.

— Узагалі-то, для матері Мишко єдиний онук, і вона хоче його побачити, — невдоволено бурчав чоловік. — Ти вважаєш, що мені треба заборонити матері в гості приїжджати чи на поріг її не пустити?

— Приїхати в гості на один-два дні — це нормально, — відповідала Карина. — А тепер подумай: два тижні свекруха житиме з нами в однокімнатній квартирі, малий постійно плакатиме, ти у свою лікарню на добу підеш, а я повинна буду готувати їжу, розважати свекруху, ще й за дитиною доглядати. Нехай твоя мати приїжджає хоча б улітку, коли Михайлик трохи підросте.

Подружжя того разу сильно посварилося, але в підсумку кожен залишився при своїй думці, ні про що домовитися вони не змогли.

А в цей час у далекому маленькому містечку Валентина пакувала валізу й готувалася до довгоочікуваної поїздки до сина.

Олег був її гордістю, вона з 10-річного віку виховувала сина сама, коли чоловік пішов із сім’ї.

Валентина Іванівна не могла натішитися на свого Олежка: школа із золотою медаллю, столичний медичний інститут із червоним дипломом, робота лікарем у гарній лікарні, а тепер ще й родина з’явилася, синок.

— Добре тобі, із сином побачишся, з онуком познайомишся, — із заздрістю говорила їй сусідка Ірина.

— Онук ще маленький, а син на роботі добами буде, — міркувала Валя, наливаючи гості чай. — Я ще жінка молода, погуляю сама, Київ новорічний подивлюся.

— Ти ще скажи, по дискотеках там рвонеш, — не вгавала більш спокійна Ірина.

— Минулого разу невістка втомилася зі мною по торговельних і розважальних центрах ходити, поки син був на роботі, — розповідала Валентина. — Іноді мені здається, що я більш бойова й прутка, ніж вони. Тепер сама планую містом погуляти, цікаві місця подивитися й обов’язково хочу в театр потрапити.

— Ого, яка програма запланована, — сміялася гостя. — А як же онук?

— Михась ще маленький, йому ніхто не потрібен, окрім матері, — міркувала Валентина. — А ось я б не відмовилася знайти собі столичного нареченого й залишитися хоч на Новий рік там, — жартувала жінка. — Мені всього-то п’ятдесят сім.

— От ти шалена імператриця! — захоплювалася Ірина. — Я на рік молодша, але на особистому житті вже хрест поставила.

— А я не збираюся себе за каструлями ховати, — сміялася Валя. — Планую круто провести новорічні канікули, а потім уже повернуся на роботу в рідний магазин і знову стану за прилавок. А поки що збираюся життю радіти щодня, невідомо, що нас завтра чекає.

Валя тільки нещодавно навчилася ставитися до життя легко й у всьому шукати позитивні моменти.

Усі попередні роки жінка жила під гнітом зради чоловіка, який пішов до іншої жінки.

Ніхто з оточуючих навіть не підозрював, чого Валентині коштувало навчитися ставитися до всього з гумором, а про те, що в неї на душі, досі не знав ніхто.

— Я молода, гарна й прутка, запросто ще можу вийти заміж, — говорила вона місцевим сусідкам, злячи їх такими розмовами до пару з вух.

— Уже син дорослий і онук є, а Валентина все хоче пурхати по життю, як метелик, — міркували вони, невдоволено хитаючи головами.

А Валі було все одно, вона своє виплакала, саме тому вона ховалася за сміхом і показним сарказмом.

Онукові вона дуже раділа, але доки він був маленький, збиралася жити на повну, принаймні, вірила в таку можливість.

— Мамо, може, трохи перенесемо твій візит? — запитав її Олег за два тижні до запланованої поїздки.

— Щось сталося? — занепокоїлася Валентина.

— Вибач, мені, правда, незручно це говорити, але Карина не дуже почувається, Мишко постійно плаче, погано спить, я на роботі весь час, — виправдовувався Олег. — У нас навіть нормально поспілкуватися не вийде.

— Значить, не приїжджати? — відкрито запитала Валентина. — Це, напевно, Карина проти.

— Звісно ні, вона навіть не знає про мій дзвінок, — брехав Олег. — Ти неправильно зрозуміла. Можеш будь-якої миті приїжджати, будемо раді, просто хотів попередити, що зараз у нас така ситуація, щоб ти не ображалася й правильно зрозуміла, якщо ми не зможемо, як слід, тобі час приділити.

Валя все зрозуміла, але розвивати цю тему не стала, сказавши синові, що подумає, як вчинити.

— Я почуваюся останньою сволотою, — злився потім Олег на дружину. — Мати до нас у гості хотіла приїхати вперше за кілька років, подарунки, напевно, вже підготувала, а ми ось такі гостинні.

— І ти вирішив мене зробити винною? — сердилася Карина. — Ну, вибачте великодушно, що новонароджений син постійно плаче й погано спить! Так, я не хочу надриватися, розважаючи свекруху й влаштовуючи їй турне містом!

— Так! Ми найнещасніші батьки у світі, — злився Олег. — Узагалі-то, моя мати сама чудово знає, що таке маленькі діти.

— Добре, нехай їде Валентина Іванівна, — здалася Карина, майже плачучи, настрій якої був остаточно зіпсований. — Інакше ти потім будеш цілий рік мені це згадувати.

— Тоді подзвони їй сьогодні ввечері сама, — сердився Олег. — Я ось теж постійно втомлений після роботи, але на дачі з твоїм батьком паркан зробив на минулих вихідних.

У підсумку молоді батьки знову посварилися, і тільки Мишко, що прокинувся, перервав їхню суперечку.

Кожен залишився при своїй думці, але Карина, заради миру у стосунках із чоловіком, вирішила піти на поступки й поговорити зі свекрухою мирно.

— Добрий вечір, Валентино Іванівно. Це Карина. Як ваші справи? — запитала вона її телефоном.

— Усе нормально, Кариночко, — відповідала свекруха. — З роботи нещодавно прибігла, зараз вечерю готую. А у вас як справи? Як там Мишко?

— Ім’я своє не виправдовує й не спить, попри те, що надворі зима, навіть Санта, напевно, не прийде до нього за таку поведінку, — намагалася жартувати Карина.

— Прийде, — бадьоро відповідала Валентина. — Я подарунки для онука вже підготувала й гарно запакувала, тож чекають свого часу.

«Значить, усе-таки приїде», — промайнуло в голові в Карини.

— Дякую, не варто було так турбуватися, — промовила вона вголос офіційно. — Вам не обов’язково тягти подарунки поїздом і сильно витрачатися, він ще маленький, йому практично нічого не потрібно.

— Ну, витрачатися на онука мені в задоволення, — відповідала Валентина. — А зусилля не знадобляться, я подарунки поштою вишлю, а ви заберете.

— А самі, коли приїдете з онуком познайомитися? — із боязкою надією запитала Карина.

— Ти знаєш, я хотіла до вас на новорічні свята приїхати, як позаторік, але зараз не виходить, — відповідала Валентина. — Моя близька подруга Надя, Олег її знає, дуже кличе до себе, вона цього року овдовіла й дуже не хоче зустрічати Новий рік сама. Так що ви не ображайтеся на мене, обов’язково приїду пізніше.

— Звісно, звісно, — настрій Карини одразу покращився. — Ну, добре вам відсвяткувати! А ми поки що будемо підростати!

Задоволена тим, що свекруха не приїде, Карина квапилася повідомити новину чоловікові.

Водночас вона намагалася продемонструвати щире розчарування, щоб не образити Олега.

Він теж був задоволений, дізнавшись, що в матері все добре й буде компанія на свята, і з дружиною зайвий раз сперечатися не доведеться. Усе вийшло, якнайкраще.

— Ну що, Мурзику, будемо ми з тобою удвох на святкових канікулах гуляти, — говорила Валентина Іванівна улюбленому коту. — Правду знати нікому не обов’язково, це наша з тобою справа, як ми час проводитимемо.

Мурзик задоволено мурчав, притиснувшись до господині, в останні років п’ять він був її єдиним супутником у всіх радощах і прикрощах.

Тільки для оточуючих Валентина здавалася джерелом енергії, позитиву й оптимізму, а правду ділила лише з котом.

Ось так, знаєте, іноді стається: людина, яка здається запеклою оптимісткою, просто вміє гарно приховати свій біль.

А справжня мудрість матері проявилася в тому, щоб не створювати невістці зайвих клопотів у важкий період із немовлям, навіть якщо заради цього довелося вигадати маленьку хитрість. Вона дала молодій родині простір, показавши свою любов не втручанням, а розумінням.

А як ви вважаєте, чи варто в таких випадках говорити близьким усю правду про причини відмови, чи маленька брехня на благо, щоб нікого не образити, теж може бути виправдана?