— А потім пішли постійні прохання: купи те, відвези туди, треба зробити це, зводити тітку до зубного, мовляв, відпросися, це ж рідня. І сестру дружини з матір’ю треба зводити до лікаря, теща ж сама не впорається. І племінницю дружини з танців зустріти — погода погана, — посміхається Світлана Миколаївна. — А після прохань уже наказовим тоном почалося, та ще й із вироком: «Швидше треба, треба було ще вчора, а тебе не докличешся»

— Самі вони його й довели до такого, — каже подрузі Світлана Миколаївна. — Скільки на його шиї їхали? Надірвався чоловік, і все тут. Але тепер вся ця команда хоче, щоб зять тестя замінив!

— О як, самим, значить, ніяк? Одного заїздили, нового дайте на розтерзання? І як син? Що думає з цього приводу?

— А ніяк. Учора, після істерики Насті, дверима грюкнув і до мене зайшов. Години три просидів, ми говорили… Сказав, що він і Настю поставив до відома: не збирається бути підпіркою її численним родичам. Якщо її не влаштовує, то вони просто розлучаться. Шкода, звичайно, син любить свою доньку, але аліменти платити й на вихідних із дитиною зустрічатися — це краще, ніж… як покійний сват.

— Ну так, квартира його, він взагалі ніяк не постраждає. А Настя думає головою, куди вона піде з дитиною? Як я зрозуміла, там одні нахлібники й абсолютно не пристосовані до життя люди, — каже подруга. — У них із твоїм сином своя окрема сім’я. Рідним можна допомагати, але не везти їх на собі й не водити за ручку, вирішуючи всі проблеми. Нічого, зараз розгублені, але якось виживуть.

— Згодна, тата «сточили» і живуть собі далі. Деякі, скільки я їх знаю, стільки й помирати збираються, але живуть.

Син Світлани Миколаївни у шлюбі вже майже 8 років, йому 34 зараз, дружина на рік молодша.

У сім’ї п’ятирічна донька. Живуть син із невісткою в квартирі, що раніше належала матері Світлани Миколаївни.

Батько сина десь є, але після розлучення, яке сталося 25 років тому, він стосунків не підтримує ні з ким із них, тільки аліменти й платив.

Дружина сина, Настя, із багатодітної родини: у неї дві сестри. Вона — старша. При цьому середня сестра розлучена і живе з донькою в мами.

Є й молодша, інвалід, у неї дитячий церебральний параліч. Ще є тітка, яка виростила батька Насті, — незаміжня сестра матері, — та бабуся по матері. Бабуся й тітка Насті живуть удвох у двокімнатній квартирі. Тітка батька проживає окремо.

Бабуся й двоюрідна бабуся вже досить літні, усі 8 років шлюбу сина Світлани Миколаївни активно «помирають». Мати Насті ніколи не працювала, сидить із донькою-інвалідом.

Працює тільки середня сестра. І всі родички абсолютно не пристосовані до життя, ну, або роблять вигляд, що вони не пристосовані.

— Заплатити за комуналку не можуть, пакет продуктів із магазину принести — не можуть, це ж важко, доставку замовити не можуть, це ж заплатиш, а їх обдурять. У лікарню на таксі?

Ой, ні, зараз такі таксисти, та й треба ж супроводити, а то бабуся може посковзнутися, оступитися, — перелічує Світлана Миколаївна. — А тепер ще одна проблема: цьому дівочому царству тепер і грошей гостро не вистачає.

Раніше всі проблеми своїх і дружининих численних родичів вирішував батько невістки. Але вже пів року як його немає — миттєво пішов. Син і Світлана Миколаївна вважають, що ще цілком молодого чоловіка просто заїздили.

— Працював, тільки встигав обертатися. На вихідних ще й підробляв, він же сантехнік та електрик досить непоганий, — продовжує жінка. — І на роботі цінували, і, ясна річ, ростити трьох доньок було непросто.

Особливо, враховуючи, що дружина працювати не могла. А тут ще й зверху всі насіли. Порядний чоловік, із величезним почуттям відповідальності, він думав про всіх, а про нього — ніхто. Тільки поганяли.

Покійний сват то віз тещу до лікаря, то забирав свою тітоньку з лікарні, то летів, щоб привезти до молодшої доньки додому масажистку, то сестрі дружини допомагав вибрати для ремонту шпалери, то цей самий ремонт робив.

Ще й у середньої доньки життя не задалося.

Спочатку просто гроші підкидав, коли зять по кілька місяців без роботи сидів, потім забрав доньку й онучку назад, до батьківської хати.

— Михайле, ти забув чи що? Мама до лікаря записана, відвези їх із сестрою, — нагадувала дружина.

І він віз, замість обіду.

Тітка просила щось полагодити, вирішити питання з нахабною сусідкою, яка захопила весь тамбур. Летів увечері, лагодив, сварився із сусідкою.

Потім вислуховував скиглення дружини, що онучці треба платні танці оплатити, а молодшій доньці (і їй самій) непогано було б з’їздити в санаторій. Чоловік брав ще підробіток.

— Я взагалі не знаю, коли й скільки сват спав, — хитає головою Світлана Миколаївна. — А вже самому йому перевірити здоров’я точно не було коли.

— Чоловік має відповідати за сім’ю, — перше, що почув син Світлани Миколаївни від батька майбутньої дружини. — Якщо береш її за дружину, відповідаєш за неї.

Настя, звичайно, з рідної хати теж винесла принцип, що вона дівчинка, що вона ні за що не несе відповідальності. Але перші роки шлюбу якось притушили в ній цю рису.

А тепер «дівчинка» знову підняла голову.

Невістка Світлани Миколаївни набагато більш пристосована за інших своїх рідних, але тепер вона транслює думки мами й інших, що зять — єдиний чоловік, який зобов’язаний піклуватися про своїх (!) родичок.

Перший час, коли сталася втрата, син Світлани Миколаївни допомагав, точніше, взяв на себе практично всю організацію.

Родички дружини були шоковані, лила сльози й абсолютно навіть не уявляли, з чого почати.

Взяв на роботі тижневу відпустку, залагодив, провели тестя в останню путь, потім носився заспокоювати то бабцю, то тітку, то тещу. Із дружиною, зрозуміло, доньку на цей час здавали Світлані Миколаївні.

— А потім пішли постійні прохання: купи те, відвези туди, треба зробити це, зводити тітку до зубного, мовляв, відпросися, це ж рідня. І сестру дружини з матір’ю треба зводити до лікаря, теща ж сама не впорається. І племінницю дружини з танців зустріти — погода погана, — посміхається Світлана Миколаївна. — А після прохань уже наказовим тоном почалося, та ще й із вироком: «Швидше треба, треба було ще вчора, а тебе не докличешся».

У сина Світлани Миколаївни машина, дошлюбна ще, у нього робота, сім’я. Заробляє він нормально, але тут ще й помітив, що грошей менше стало.

Дружина не доживає до авансу.

Запитав і почув, що мамі треба було на ліки для сестри.

— А як ти хотів? — запитала чоловіка Настя. — Усе дорожчає. Тобі б підробіток якийсь знайти, от, тато мій…

— Тато твій? — не стерпів, гаркнув на Настю чоловік. — Тато твій лежить, йому вже нічого не треба. Хочеш, щоб і я ліг? Значить так, Насте, у нас своя сім’я. Твоїх рідних не повезу на шиї. Нехай живуть.

Допомагати можна, але ви ж уже просто знахабніли, ви поганяєте. Ще раз дізнаюся, що гроші пішли до тещі — розлучимося, набридло. І нехай мені більше не телефонують, самі вирішуйте свої проблеми.

І дверима грюкнув. Настя, звичайно, в образах, сльози, соплі, що тата немає й нікому за неї заступитися, що тато був справжнім чоловіком, а чоловік такий і сякий.

— Краще бути трохи «не справжнім», але живим чоловіком, — вважає Світлана Миколаївна. Син із нею згоден.

🖋️ Післямова
Ось бачите, яка тонка межа є між допомогою рідним і використанням, яке доводить людину до знемоги. Покійний сват, безперечно, був чоловіком із великим серцем і відповідальністю, але він так і не навчився казати «ні» тим, хто звик лише брати. Син Світлани Миколаївни вчасно схаменувся і, хай і через скандал, але зберіг свою сім’ю і своє здоров’я.

А ви як гадаєте: чи повинні чоловік чи дружина тягнути на собі всіх родичів своєї «половинки», навіть якщо ті не бажають самостійно справлятися зі своїми дорослими проблемами?