— А потім усе випливло на поверхню, — хитає головою Віолетта Сергіївна. — Коли колишня моя невістка до спеціальної лікарні потрапила… ну, знаєте, де душевні хвороби лікують. Виявилося, що в неї той діагноз ще з дитинства

— Були ми в них, подарунки новорічні відвезли, спілкуємося потроху, — розповідає подрузі Віолетта Сергіївна. — Хоча… як спілкуємося? Вона в нас особлива, тож важко це все дається.

— Воно й зрозуміло, — киває приятелька. — Це тепер комусь удома доведеться сидіти: або синові твоєму, або тобі.

— Мені до пенсії ще два роки, та й потім я зачинятися в чотирьох стінах не збираюся. Працюватиму, поки на вихід не попросять. А син… йому що тепер, хрест на житті поставити?

Йому гроші треба заробляти, у нього кредити, та й жінка в нього з’явилася. Про весілля вони поки не гомонять, але рано чи пізно це станеться. І діти будуть. Здорові, я впевнена, — зітхає Віолетта Сергіївна.

— І взагалі, з ним так нечесно вчинили… Свати ж точно все знали від самого початку. І чому тепер мій син має все це розхльобувати, цікаво мені знати?

— Я теж так думаю: він мав право на правду. А там би вже сам вирішував: чи варто йому з Ксенією долю пов’язувати, чи ні… Чи пробувати дитинку заводити, — підтримує подруга.

— А так… використали хлопця “в темну”, дива не сталося. І хто їм лікар? Аліменти він справно платить, із малою бачиться, наскільки це можливо, а далі… нехай свати розплутують те, що заварили.

Син Віолетти Сергіївни розлучився чотири роки тому, щойно донечці виповнився рік. Із Ксенією, своєю колишньою, він на роботі познайомився. Здавалося б, така спокійна дівчина була, стримана, завжди привітна й серйозна.

Рік вони зустрічалися, півтора прожили разом, а тоді прийшли до батьків і кажуть: «Ми вирішили побратися».

Віолетта Сергіївна щиро раділа за сина. Невістка їй припала до душі саме цією своєю розсудливістю. Відгуляли невелике весілля, взяли в кредит однокімнатну квартиру в тихому районі, почали господарювати.

Свати теж справляли враження пристойних людей. Крім Ксенії, мали ще старшу доньку, яка жила окремо й заміж ніколи не збиралася. Батьки — інтелігенція: батько працював, а мати вдома сиділа, мала якусь групу по здоров’ю.

Гроші в хаті водилися, бо батько невістки заробляв добре.

Спілкування з ними, щоправда, не дуже клеїлося: жили в різних містах, бачилися рідко. Хіба що у вайбері зі святами одне одного вітали — от і всі контакти.

Син із невісткою часто навідувалися до Віолетти Сергіївни, усе було мирно.

Коли мати обережно питала, чи не збираються вони вже її бабусею зробити, син відповідав, що Ксюша зараз по лікарях ходить: то зуби лікує, то аналізи якісь здає, хочеться, мовляв, щоб усе було ідеально, коли вона буде при надії.

— Мені то дивним здавалося: молода жінка, ще й тридцяти немає, а цілий рік щось там лікує, — зізнається Віолетта Сергіївна. — Ну, думала, молодь зараз така — вдумлива, серйозно до всього підходять. Ну, хай, воно так і правильно, мабуть.

Майже за рік після весілля молодята оголосили радісну звістку: вони чекають на дитину.

Майбутня бабуся аж розцвіла, почала носочки та пінетки в’язати, вона ж бо рукодільниця знана.

Але саме тоді Віолетта Сергіївна стала помічати, що син хоч і мовчить, але якийсь хмурий ходить. Спершу думала, що то невістка особливий стан важко переносить, а потім уже й не знала, що думати.

Син відкрився вже на останніх тижнях, коли дружина готувалася до появи малечі.

Розповів, що життя стало нестерпним. Ксенія майже перестала з ним розмовляти, вічно ображалася на рівному місці, настрій стрибав, як скажений, то плач без причини, то лінощі такі, що й помитися їй було важко тижнями.

За словами сина, почалося все раптово, саме тоді, коли вона дізналася, що буде мамою.

— Я його ще тоді вмовляла: потерпи, синку, це ж гормони, період такий важкий, от з’явиться дитинка — і все минеться, — згадує Віолетта Сергіївна.

Але і після того особливого дня, що змінив усе, нічого не налагодилося.

Ксенія дитину годувала, але була якась як затуманена, дивна. Цілими вечорами мовчала, а як чоловік щось питав — заходилася плачем, а згодом і до справжніх істерик дійшло.

Врешті-решт чоловік не витримав. Коли донечці було сім місяців, він сказав дружині, що так далі не можна, треба розходитися.

Ксенію забрали батьки, квартиру швидко продали, розлучилися без суперечок. Син справно платив гроші, намагався якось брати участь у житті дитини.

Але кожне його повідомлення викликало у колишньої дружини справжню бурю.

Вона писала, як ненавидить його, його матір, як бачити їх не хоче. Усі знову думали — ну, ображена жінка, буває.

— А потім усе випливло на поверхню, — хитає головою Віолетта Сергіївна. — Коли колишня моя невістка до спеціальної лікарні потрапила… ну, знаєте, де душевні хвороби лікують. Виявилося, що в неї той діагноз ще з дитинства.

У підлітковому віці вона часто по лікарнях лежала, але їй підібрали ліки, вона їх пила, і все було рівно й спокійно. А коли вирішили чекати на дитинку, вона ті таблетки покинула, щоб малечі не зашкодити.

І поки годувала — не лікувалася. А хвороба тим часом зайшла так далеко, що просто повернутися до ліків уже було замало. Отак воно все й з’ясувалося: і та її надмірна серйозність, і довге обстеження перед зачаттям, і ті істерики нелюдські…

Найбільше Віолетті Сергіївні болить те, що свати все чудово знали й жодним словом не проговорилися.

А син мав право знати правду. Ба більше, на думку жінки, у такій ситуації взагалі не можна було ризикувати здоров’ям і Ксенії, і онучки.

На жаль, те, що дитина теж має певні проблеми, стало помітно ближче до трьох років: дівчинка цурається людей, грається сама, а тоді може ні сіло ні впало зайтися криком. Є й інші тривожні знаки.

Колишню невістку зараз в правах обмежили — так за законом належить, коли людина має таку недугу. Вона по кілька разів на рік лежить у стаціонарі.

Коли це сталося, синові запропонували забрати доньку до себе, мовляв, він же єдиний законний опікун із правами, але…

— Ми відмовилися, — каже Віолетта Сергіївна. — Нехай хто хоче — судить, нехай що завгодно кажуть. Але вже зараз видно, що в дитини ті ж самі біди, що й у матері. А нам воно навіщо?

Так, мій син — батько, рідний батько, який і гадки не мав, що в нього може народитися така дитина, що дружина хвора. Свати мовчали? Нехай тепер самі й виховують, їм не звикати.

А мій син має право на спокійне, нормальне життя, і крапка.

— Оце так вже, раніше в селах воно простіше було: одружувалися зі своїми, тож усю історію роду до сьомого коліна знали, — зітхає подруга.

Ось така непроста історія, де за кожним словом — і біль, і образа, і важка правда життя. Іноді ми шукаємо винних, а іноді просто намагаємося врятувати власне майбутнє від помилок минулого.

А як ви вважаєте, чи мали право батьки приховувати таку таємницю, і чи можна виправдати рішення батька в цій ситуації?