А потім якось раз Ліза прийшла до доньки, а в самої — живіт. Раїса Тимофіївна так і завмерла! — Роботу Андрійко знайшов, не кричи, — відмахнулася донька. — А без дітей яка сім’я? Свекруха й то нудить: «Давай нам рідного онучка!»

— Та хіба ж вона не бачила, що за птах цей її Андрій? І бачила, і говорили ж! Я сама й казала:

— Не поспішай, огзирнися, обпеклася вже раз, досить! Ти ж не дівчинка молоденька!

— А тепер що? Ще одного онука повісити мені на шию? Не хочу! — майже кричить Раїса Тимофіївна, притискаючи кулак до скроні. — Ні, і серце не здригнеться.

Раїса має єдину дорослу доньку. 34 роки вже цій «дівчинці». І тепер є двоє онуків: Таня, якій 8 років, і Артем, йому щойно виповнилося 2 роки. Доньку Раїси Тимофіївни звуть Лізою, і Ліза жодного разу не була заміжня офіційно.

— Перший раз зійшлася з хлопцем-однолітком. Я їй: «Розписуйтесь!» А вона все казала, кому ця формальщина потрібна. Років зо три жили без дітей, а потім Тетянка зʼявилася на світ, — продовжує пенсіонерка, розгладжуючи край скатертини. — Знімали квартиру, грошей у декреті немає, і ось не-чоловік і не-батько звалив у краще життя, коли Тані було вісім місяців. Як їй жити?

Ліза прийшла з донькою до мами. Та, хоч і бурчала, але доньку з онукою прийняла.

Ліза сиділа в декреті, мама працювала, тягнучи все на собі. Подати на аліменти на колишнього співмешканця?

Так той зник із поля зору, наче його й не було. Приїжджий був, помчав і адреси не залишив. Випарувався.

— Відсиділа донька декрет, думала, зітхнемо, коли вона на роботу вийде. Зітхнули. Недовго дихали, щоправда. На новій роботі Ліза з Андрієм познайомилася. Він там чи то водієм, чи то вантажником працював, не знаю.

— Мамо, ми з Андрійком вирішили жити разом, — сказала Ліза матері за пів року. — Квартиру не будемо знімати, підемо жити до його мами.

Раїса Тимофіївна насторожилася:

— Куди жити? Як жити? Ти заміж виходиш чи як? Одного разу вже пожила, не вистачило?

Донька відмахнулася:

— Ой, мамо, не починай! Дітей ми поки що не плануємо і не збираємося заводити, а оформленням стосунків зараз нікого не втримаєш.

Донька забрала Тетянку до нової «свекрухи». Щоправда, за три місяці привела дівчинку назад із поясненнями.

— В Андрія зараз важкий період, із роботи звільнили, нового місця ніяк не знайде. А його матері чужа дівчинка… Мені совісно, що ми, виходить, на шиї у свекрухи сидітимемо. У мене зарплата, сама знаєш, яка. Нехай Таня в тебе побуде кілька тижнів?

Раїса Тимофіївна гірко усміхається:

— А мамі рідній доньку привести не совісно було? Куди подітися, онучку прийняла. Тільки не забрали її ні за кілька тижнів, ні за кілька місяців.

Ліза знайшла зручні пояснення:

— Мама в Андрія хворіє, а дівчинка шумить. Та й із бабусею рідною Танечці краще.

Ліза навідувала доньку, приносила цукерки, іноді (коли Андрій працював) купувала дівчинці щось із одягу.

Найчастіше не за розміром, розміру мама вже точно не знала. Основний догляд за дівчинкою ліг на плечі Раїси та її чоловіка, який доводиться Лізі вітчимом.

— Андрій то працював, то просто так диван тиснув, — каже Раїса Тимофіївна. — Таня почала чоловіка мого дідом називати. І він до неї всією душею потягнувся, дарма, що не рідна. Рідних дітей йому не дала доля, а ми одружені вже 14 років.

А потім якось раз Ліза прийшла до доньки, а в самої — живіт. Раїса Тимофіївна так і завмерла!

— Роботу Андрійко знайшов, не кричи, — відмахнулася донька. — А без дітей яка сім’я? Свекруха й то нудить: «Давай нам рідного онучка!»

— Який чоловік? Яка сім’я? Яка свекруха? Ви ж не розписалися! Дитину? А не буде їй рідний онук заважати? У тебе, між іншим, дитинка є вже, з нами живе котрий рік!

Донька образилася:

— Можу й забрати!

Раїса Тимофіївна хитає головою:

— Та нікуди б вона Таню не забрала, та й ми б не віддали. Ми звикли вже до дівчинки, а там що її чекає? Ліза на пташиних правах, а Таню й узагалі затюкали б.

Донька з Андрієм так і не розписалася. Зʼявився на світ хлопчик. А невдовзі й почалося.

— Андрій знову без роботи, — приходила до мами скаржитися Ліза. — Погано нам. І свекруха заїдає поїдом, і чоловік мій почав випивати. Пішла б, та нікуди мені піти, ти ж не приймеш.

— Не прийму, — твердо підтвердила Раїса Тимофіївна. — Тут одна твоя дитина живе вже. На повному нашому утриманні. Я хіба тобі не казала, що так і буде? Були б хоч у шлюбі, аліменти можна було б на дитину стягнути, а так що? Вибрала? Маму не послухала?

Тепер живи, як знаєш. На нас не розраховуй. Ти будеш від кожного «чоловіка» народжувати, а виховувати мені?

Не так давно Раїсу зупинила на вулиці її двоюрідна сестра.

— Бачила Лізу, — сказала, довірливо взявши за руку. — Синець на вилиці, вся знесилена, схудла, посіріла. Зізналася, що чоловік її кривдить. Погано там твоїй дівчинці, розумієш?

— Розумію, — сказала Раїса. — Але Ліза доросла жінка, вона сама такий вибір зробила, що я можу?

— Ти матір, допомогти можеш, — наполягала родичка. — Прийми, підтримай.

— А я її послала, — каже Раїса Тимофіївна, ховаючи сльози за жорстокими словами. — Я мало роблю для Лізи? Я її доньку виховую. Годую, одягаю і виховую. Так, я матір. Але я більше відчуваю зараз себе матір’ю маленької Тані.

І не потрібен мені ніякий новий онук. Таких онуків Ліза ще п’ятьох народити встигне. Знати його не хочу. Важко Лізі? Нехай іде від свого співмешканця, здає сина хоч в інтернат і працює. А я тягнути всіх не зобов’язана.

І що хочете, те про мене й думайте. Лізі погано? А мені добре?

Раїса Тимофіївна важко дихає, дивлячись на портрет чоловіка-вітчима. Вона знає, що заплатить високу ціну за свою жорстокість, але її бунт — це крик про самозбереження і захист тієї маленької Тані, яка стала її головним сенсом.

Як думаєте, коли безумовна материнська любов перетворюється на співучасть у руйнуванні власної дитини? Чи мала Раїса Тимофіївна право відмовити доньці, яка опинилася в скруті, щоб нарешті навчити її відповідальності?