— А природа тут яка, а повітря! Відпочинеш! Друзі нові з’являться, будете на санках і лижах кататися. Там у сараї мої лижі десь були…, – Юля вся поринула в приємні спогади, приплющувала очі й мружилася, а Владик і не слухав матір, ігри захоплювали всю його увагу. Бабуся зустріла гостей, як і годиться: пирогами, млинцями, оладки теж про всяк випадок спекла, раптом оладок комусь захочеться. Тепло зустрілися. Подарунки, обійми. А ввечері Юля поїхала

— Юлю, так навіщо нам до вас їхати, везіть Владика в село і вирішено питання.

— Мамо, давай ми обговоримо з Сашком і вирішимо.

Юля з чоловіком збиралися у відпустку, хотіли поїхати в Карпати на лижний сезон, вже пригледіли собі тур, але… з дитиною який відпочинок. Владику вже шість, потрібно його постійно пильнувати. Дуже спритний хлопчик, скоро до школи.

Два роки поспіль молода сім’я проводила на відпочинках разом, але цього року вирішили відпочити без сина. Юля з чоловіком уже давно стали подумувати про другу дитину, але все ніяк не виходило. Вирішили, що відпочинок буде найкращими ліками.

— Остання зима перед школою, а потім і зовсім не побачимо дитину, не привезете до нас онука, буде навчання, додаткові заняття, – голос матері затремтів.

— Мамо, ну не починай. Я поговорю з Сашею, і ми вирішимо. Можливо, відправити Владика до вас – це найкращий варіант.

***

Востаннє бабуся з дідусем бачили онука в три роки, коли Юлі потрібно було лягти в лікарню і всі домашні клопоти лягли на родичів.

Самі Антоніна Семенівна та Георгій Ілліч зараз до доньки їздити не наважувалися. Спочатку автобус, потім потяг, потім потрібно брати таксі, громадським транспортом довго добиратися до нового мікрорайону. Літнім такий важкий шлях уже здавався чимось нездоланним, тож і запропонувала мати інший варіант – відправити онука в село.

Чоловік довго не думав. Та й що думати – не з чужими людьми залишається син. Але зрозуміла тривога в душі все ж була. І в Юлі, і в Сашка. Звик хлопчик у місті.

Найбільше Юля боялася моменту розставання. Але Владик, спокійний як батько, всю дорогу до села просидів у планшеті й не особливо вдавався в подробиці, що відбувалося навколо.

— А природа тут яка, а повітря! Відпочинеш! Друзі нові з’являться, будете на санках і лижах кататися. Там у сараї мої лижі десь були…, – Юля вся поринула в приємні спогади, приплющувала очі й мружилася, а Владик і не слухав матір, ігри захоплювали всю його увагу.

Бабуся зустріла гостей, як і годиться: пирогами, млинцями, оладки теж про всяк випадок спекла, раптом оладок комусь захочеться. Тепло зустрілися. Подарунки, обійми. А ввечері Юля поїхала.

Владик відірвався від екрана тільки ввечері. Повечеряв і знову в екран.

Бабуся лише похитала головою. Але чіплятися і смикати дитину в перший же вечір не стала. Помітила тільки, що онук схожий на батька: і фігурою, і обличчям, а ось розріз очей, та колір волосся від матері взяв.

Влад довго не міг заснути, ворочався. Усе було незвично. Нові звуки й шерехи розбурхували юний розум і не давали зімкнути очей: догорілі полінця в грубці шурхотіли про щось своє, чути було звуки нічного вітру, і, тільки коли кіт Мурчик прийшов у ліжко, Владик заснув.

Вранці прокинувся рано – бабуся вже командувала на кухні. Але вставати хлопчикові було ліньки, і він знову взяв до рук планшет.

— Ба, щось інтернету зовсім немає, де у вас роутер, вай-фай є?

— Владику, прокинувся? Не вставай, холодно поки що. А що це за штуки такі? У діда запитай.

— Для інтернету.

— А, так немає в нас такого. Вночі хуртовина була, от із вишки й видуло ваші інтернети. Із дідом на пошту сходіть, там є.

Владику не терпілося встати і сходити туди, де був доступ до всесвітньої павутини.

Бабуся приготувала сніданок. Вони втрьох поїли. Владик усе поспішав, відкушував великі шматки свіжого хліба, варення хапав ложкою і голосно відпивав чай.

— Добавки? – запитала бабуся.

— Нііі, я поїв. Дідусю, коли вже підемо на пошту?

— Так пошта сьогодні з десятої, а тільки зараз сьома, – розвела руками бабуся. – І справи в діда до обіду, а потім і підете. Ти, Георгію, санки дістань, Владик не дійде, піди.

Онук округлив очі.

— У сенсі не дійду? На саночках не поїду! – обурився онук.

Дід розсміявся.

— Ти що, Тоню, він же дорослий уже!

Владик мовчки кивнув.

—Самі вирішуйте? – образилася бабуся.

Час до обіду тягнувся дуже довго. Нарешті, дід велів онукові одягатися. Бабуся Тоня почала охати і трястися, коли побачила тоненький комбінезон онука.

— Давай я тобі свої колготи дам і кофту. Є в мене коротка, – бабуся полізла в шафу.

— Ба, навіщо?

— Холодно ж, зовсім роздягнений.

— Це ж на-но-техно-ло-гії. Спеціальна тканина й утеплювач. Тепло мені, – онук схопився за рукав, запевняючи, що йому буде не холодно.

— Ні! Або одягнеш, або не підете, захворієш, мені перед матір’ю відповідай.

— Початок грудня на дворі, морозів немає ще. Легкий сніг, але це не біда.

— Морозів немає, є вітер. Це у вас у місті тепло, а в нас холодно. Ні.

Дід знизав плечима, а Владик покірно почав розстібати комбінезон.

До пошти дійшли швидко. У застарілій будівлі було спекотно. Дід підійшов до одного з віконечок і щось запитав у жінки, яка сиділа по той бік.

— Немає, діду, інтернету, а коли буде, ніхто не знає.

Владик мало не розплакався. Учора він не дограв у свою улюблену гру, а сьогодні потрібно було відкривати чарівні скриньки. Мобільний інтернет так і не з’явився.

— Підемо додому, – покликав дід онука.

Дорогою їм зустрівся сільський хлопчисько. Він привітався з дідусем і кивнув незнайомому хлопчикові.

— Ти б, Коля, зайшов до нас, із Владиком погратися.

Хлопчик зупинився знову, оглянув Влада з ніг до голови і, трохи примружившись, запитав:

— Міський?

— А що? – втрутився в розмову Владик, засунувши руки в кишені.

— Нічого, – веснянкуватому Кольці сподобався незнайомець, і він махнув на прощання.

— Зайду, Георгію Іллічу.

— Ну ось, тепер тобі не буде нудно.

І полетіли дні. Колька тепер щодня приходив до їх будинку і кликав Влада на вулицю.

Уже давно полагодили інтернет у селі, але Владу було не до комп’ютерних ігор. Він бігав із сільськими дітлахами, грав із ними у дворові ігри, іноді приходив додому: рожевощокий, голодний, готовий з’їсти бабусю разом із дідом, швидко обідав або вечеряв, міняв рукавиці і тікав.

Потім приїхала мати, а їхати Владу вже не хотілося. І він пообіцяв друзям, що приїде на новорічні свята.

— Я бачу, село пішло тобі на користь, – висловилася мама, коли вони із сином повернулися до міста, – Виходить, село – найкращі ліки від інтернетної залежності та зайвої ваги.

Влад тільки розсміявся у відповідь. Тепер він мало захоплювався іграми на планшеті, а багато гуляв у дворі, читав цікаві книжки.

Грудень переступив за свою половину і Влад дедалі частіше почав питати про те, коли він поїде до бабусі з дідусем. Мати знизувала плечима, все частіше ходила сумна. Зробити дитинку в них так і не вийшло після довгоочікуваного відпочинку.

— А ви всі разом приїжджайте, донечко, хоча б на тиждень. У нас така погода, а повітря таке, що ніякі гори не потрібні! – вмовляла бабуся.

І знову люди похилого віку зустрічали дорогих гостей пирогами. На грубці в сковороді скворчав розтоплений жир. Саме на ньому смажені пироги виходили пишними й особливо смачними. Влад від душі чмокнув, щоб не подавитися слиною. Запах смажених пиріжків не можна було ні з чим переплутати.

— Давайте до столу, – раділа бабуся, – Владику, сьогодні Микола приходив, питав тебе, а ти ще не приїхав.

— Так, бабусю, – набиваючи рот пухким тістом, відповідав онук, – ми з Колею домовилися, але я не врахував що ми пізніше приїдемо. Домовилися на завтра тепер.

Вранці Владик встав із бабусею, швидко поснідав і втік.

— Мамо, куди це він? – Юля вискочила з кімнати скуйовджена, щойно прокинувшись.

— Не хвилюйся, до друга побіг, відпочивайте, поспите ще. Ми з батьком підемо поратися по господарству, трохи сніг пошкрябаємо, не заважатимемо, – мати посміхнулася доньці відкрито й підморгнула.

— Ма-а-мо, – махнула дочка.

День пролетів непомітно. Юля з Сашком допомогли по господарству батькам, вдень смажили шашлик. Владик прибігав, їв і знову тікав із друзями. Увечері готували смачну вечерю , довго сиділи за столом, згадуючи щасливі моменти. І так радісно, у такт сміху, що розривав сільську тишу, потріскували в печі дрова, і поглядав із крісла кіт, який відвик від безперервного шуму. І завивав у трубі вітер і ганяв біля віконець сніг, немов засмучуючись, що немає його за столом, поруч із присутніми.

І побігли дні в турботах, праці й відпочинку. І дихалося так легко й глибоко, і не було метушні та шаленої швидкості життя. Усі отримували свою дозу найкращих ліків.

А потім закінчилися вихідні та святкові дні й доньці з чоловіком і сином потрібно було їхати. А це не хотілося найбільше. Усім хотілося безтурботності та продовження відчуття радості.

***

— Мамо! – кричала в слухавку Юля через місяць, – мам, – плакала вона в слухавку, – у нас буле друге малятко!

— Рада, донечко, щастя от яке!

 

Ось такі вони найкращі ліки.

Часом виліковує те, що не купиш ні за які гроші, ні на яких горах не знайдеш. А все чому? Тому що вони свої, рідні, лікують душу, а через них і тіло, дають поживу для розуму й заліковують рани, літнім – радість зустрічі й відчуття того, що вони потрібні й не забуті, і звісно, дають змогу позбутися залежності.

Будьте щасливі, наші дорогі читачі, здорові тілом і духом, щоб не потрібні були вам ніякі ліки.