— А що ми святкувати не будемо, Юлю? — намагаючись, якомога м’якше, запитав він. Стрілки наближалися вже до одинадцятої, а стіл не був накритий. — А ти заробив на свято? Ні? Ну, значить, не будемо! Я тобі нічим не зобов’язана. А ось ти, вже й по аліментах борги збирати почав. Так що, думай

Прийдешні новорічні свята не тішили Сашка вже котрий рік. Відколи робота в нього стала нестабільною і гроші в дім він приносив не постійно, дружина дуже змінилася, і життя почало перетворюватися на справжнє пекло.

Коли вони одружилися, Сашко мав свою майстерню з ремонту та виготовлення м’яких меблів, яка приносила гарний прибуток. Але дуже швидко почали з’являтися нові конкуренти, і справи скотилися вниз.

Та ще й часи кризові настали.

І якщо на ремонт та перетяжку замовлення ще надходили, то виготовлення стояло на місці. Грошей ставало менше, а Юля вже звикла до безтурботного життя.

Сашко крутився, як міг. Він робив найпростіші дивани та крісла і виставляв їх на продаж по оголошенню, домовлявся з магазинами, щоб взяли хоча б на реалізацію, але продавалося мало.

Бували моменти, коли продажі йшли непогано, але вони були рідкісними.

Дружина почала висловлювати претензії й злилася ще й тому, що їй довелося виходити на роботу, а вона вже звикла проводити цілісінькі дні то в салонах краси, то з подругами, не встигаючи до пуття нічого по господарству, хоча гордо називала себе «домогосподаркою».

Тепер і зовсім удома все пішло шкереберть. Прати Сашкові речі вона припинила, почала ховати їжу і мотивувати це тим, що його грошей не вистачає на повне утримання та прогодування.

Вона подала на аліменти, причому у твердій сумі, і тепер Сашко був змушений віддавати їй свої доходи в рахунок виконавчого листа.

— Ось бачиш, усі твої прибутки йдуть на дитину, тільки на аліменти й вистачає, а на їжу собі не заробив, думай сам!

Сашко став купувати локшину миттєвого приготування, причому найдешевшу, і тим харчувався. Десятирічна донька почала ставитися до батька з такою ж зневагою, як і мати.

Чоловік намагався поговорити з дружиною й пояснити, що це ненадовго, минуть часи кризи, він почне робити сучасні корпусні меблі для офісів, тільки потрібно буде докупити деяке обладнання.

У нього вже були ідеї, ескізи та позитивний настрій, але вона не слухала й твердила своє:

— Іди хоч на завод працюй, та щоб стабільно гроші приносив.

— Юлю, ну сама хоч порахуй, те що я за рік заробив, поділили по місяцях, і ти зрозумієш, що це більше, ніж на заводі, набагато більше. Та й кидати свою справу не можна, зараз хоч є клієнти, хоч і небагато, потім з нуля все починати складніше буде. Ну, ти ж працюєш, вистачає грошей, давай якось спільно цей час переживемо, потім у мене справи підуть, ти знову зможеш не працювати.

— Я, знаєш, заміж виходила, не для того, щоб чоловіка утримувати! Те, що я заробляю, до тебе не має жодного стосунку! Тим більше, живеш у моїй квартирі!

— Ти сама не захотіла до мене в будинок переїжджати в село, та й усе, що я з продажу того будинку отримав, вклав у борги по цій ось, твоїй квартирі, й у ремонт капітальний. Чи не ти казала, що все спільне?

— Не я! Не забувай, що донька твоя росте і їй тут теж частка належить, а ти ніхто в цій квартирі.

Сашко частенько йшов у майстерню і там ночував, від образи, від розпачу, від почуття власної нікчемності й непотрібності.

Іноді заходили друзі на вогник, пропонували залити горе оковитою, але Сашко був категорично проти такого вирішення проблем.

— Як ти тільки терпиш таку кобру, — казали приятелі, — знайшов би вже давно нормальну жінку! Он, Карина, власниця кафешки, з радістю б тебе прийняла.

Сашко віджартовувався, але ці розмови старався завжди перевести на іншу тему. Він від Юлі ж піти не міг, бо не хотів, щоб донька росла без батька.

Але останнім часом, коли ставало зрозуміло, що й доньці він зовсім не потрібен, поради друзів дедалі частіше поверталися самостійними думками.

От тільки Карину він як кандидатку розглянути зовсім не міг. Тому що вона здавалася йому неприступною, тому що була самостійною, своє кафе тримала.

Ділова, красива, розумна, на неї всі чоловіки в окрузі види мали. Та вона б ніколи на такого, як він, не поглянула навіть. Мабуть, чекала принца…

Сашко одразу ж відмітав усі фантазії і повертався додому, де йому не були раді.

Новий рік уже кілька років поспіль анітрохи не тішив.

Раніше Сашко приносив із лісу живі ялинки, щоб порадувати доньку, але років зо три тому Юля купила штучну ялинку, і тепер щороку ставили її, позбавивши Сашка можливості дарувати хоч маленьку радість.

За стіл сідали мовчки, і свято вже не було святом. А цього року й зовсім настрою було на нулі. Весь грудень у Сашка не було замовлень, і він не тільки не зміг дарунок доньці купити, а й на аліменти не було необхідної суми.

І Юля метала іскри злості, усім виглядом показуючи, що людиною його не вважає.

Сашко вирішив хоч якось згладити атмосферу і подумав, що зможе порадувати доньку. Удень він пішов на вулицю і повернувся вже пізно ввечері.

Юля в’язала у своєму улюбленому кріслі, по телевізору йшли Новорічні передачі, а донька гралася у своїй кімнаті в приставку, яку подарувала їй мати.

— Доню, я тобі сюрприз зробив! — із радістю сповістив Сашко. — За будинком гірку збудував величезну, можемо всі разом покататися піти!

— Я що, маленька, з гірки твоєї кататися? Мама мені приставку подарувала! А ти — гірку! Смішно. Ось, Біленьким батько по телефону останньої моделі подарував! А мені гірку зі снігу! Сам катайся на ній!

Сашко не став нагадувати про те, що коли в нього була можливість, він теж дарував і телефони, і все, про що інші мріяти не могли, але він мовчки проковтнув образу й підійшов до дружини.

— А що ми святкувати не будемо, Юлю? — намагаючись, якомога м’якше, запитав він.

Стрілки наближалися вже до одинадцятої, а стіл не був накритий.

— А ти заробив на свято? Ні? Ну, значить, не будемо! Я тобі нічим не зобов’язана. А ось ти, вже й по аліментах борги збирати почав. Так що, думай!

Сашко мовчки пройшов на кухню й відкрив холодильник.

Витягнувши миску з салатом, він присів за стіл і, не встигнувши скуштувати святковий салат, тільки й побачив, як ця миска майнула з-під носа, а Юля істерично закричала:

— Це для доньки салат, я для неї зробила, не для тебе! Ти не заробив на салат, не зрозумів одразу?

Це стало останньою краплею.

Сашко поскидав речі в чергову сумку, з якою вже не раз йшов жити в майстерню, і вискочив із квартири.

Біля ліфта він зустрів сусіда:

— О, добре, що зустрів тебе, дружина відправила борг віддати. Не хочемо в Новий рік із боргами. Дякую, що виручив. З прийдешнім!

Сашко давно забув про цей борг, ще на початку року він перетягнув їм усі м’які меблі в квартирі, розрахуватися обіцяли пізніше, і ось, несподівано й приємно.

Сашко закинув сумку в майстерню і, вирішивши хоч якось підняти собі настрій, подався до кафе, звідки доносилася музика, а вікна яскраво світилися переливчастими вогниками.

У кафе сиділи хлопець із дівчиною за дальнім столиком і більше нікого! Сашко присів за столик біля вікна, в очікуванні офіціанта й утупився в одну точку, думаючи про те, як тепер бути.

Раніше, йдучи з дому, він завжди знав, що справи налагодяться і він зможе повернутися, задобривши Юлю грошима, але зараз йому стало гидко від однієї цієї думки.

— Добрий вечір! Готові зробити замовлення?

Сашко підняв погляд і від несподіванки розгубився.

— Карино? Ви… самі?

— Сама, я завжди в Новорічну ніч сама працюю, дівчатам є з ким свято провести, а я одна… На роботі веселіше.

— А давайте разом! Я тепер теж один, — не очікуючи від себе такої сміливості, запропонував Сашко і судомно ковтнув.

— А давайте! Робіть замовлення на двох, — впевнено підтримала жінка.

Стрілки вже наблизилися до півночі, коли Карина принесла замовлення і присіла навпроти Сашка. Він поспішно відкрив ігристе і промовив тост:

— З Новим роком, Карино! Нехай цей Новий рік подарує кожному з нас другу половинку! З якою ми будемо щасливі й кохані!

— За любов! — підтримала Карина. — З Новим роком!

Відвідувачів у кафе не прибувало, і Карина із Сашком просиділи до ранку, душевно розмовляючи й розуміючи з кожною новою годиною, що їм уже не хочеться шукати другі половинки, тому що половинки ось вони, поруч.

— Карино, а чому ви одна досі? — несміливо запитав Сашко.

— А я тебе, Сашко, чекала, — зніяковіла Карина, і слова давалися їй насилу.

Сашко дивився на неї, примружившись, намагаючись зрозуміти, як вдається їй так майстерно жартувати.

— Гарний жарт, — резюмував він.

— А це не жарт! Ти не пам’ятаєш мене, не впізнаєш, я це зрозуміла давно. Ми в селі жили по сусідству. Я баби Марії онучка, у дитинстві нас із тобою дражнили — наречений та наречена.

А потім ти в місто поїхав навчатися, я все чекала, коли повернешся, а ти не повертався.

Я теж у місто переїхала, і одного разу я замовила у твоїй майстерні диван, випадково побачивши тебе, зрозуміла, що не можу забути, саме тому ні з ким не складаються стосунки, ти мене не впізнав.

Сашко слухав із широко розплющеними від подиву очима.

— Я вирішила кафе відкрити саме тут, щоб ближче до тебе. Ну, потім твої приятелі балакали тут про тебе іноді, із чого я змогла зрозуміти, що з дружиною в тебе не дуже добре, і знала, що рано чи пізно буде ось так.

— Так, Карино, ніколи б не впізнав. Але… Куди поділися твої веснянки?

— Навесні повернуться! — усміхнулася Карина.

Молода парочка вийшла з кафе, подякувавши за чудову вечерю. А Карина зазирнула Сашкові в очі:

— Ну що, йдімо додому?

Минув рік.

За цей час справи в Сашка почали налагоджуватися. Карина допомогла купити необхідне обладнання, і тепер довелося прийняти помічників, щоб встигати справлятися з напливом замовлень на офісні меблі.

Сашко роздавав завдання хлопцям:

— Ці замовлення потрібно встигнути закінчити за два дні. Хлопці, не підведіть! Премія за мною.

— Привіт! — за спиною роздався голос Юлі. — Я дивлюся, справи йдуть? Молодець, я вірила в тебе, нууу, можеш же, коли хочеш!

— Що тобі потрібно?

— Я отримала документи із суду, ну нащо нам розлучення? Повертайся?! Новий рік разом зустрінемо!

— Пізно, Юлю, не повернуся.

У цей час у двері увійшла Карина. З-під шубки виділявся круглий животик, і Юля кинула на Сашка нервовий запитальний погляд.

— Так, це Карина, моя кохана, і розлучення мені потрібне терміново, як ти сама бачиш. Прощавай, Юлю! Аліменти плачу справно, так що, жодних питань. До речі, доньці дарунок привезе кур’єр — смартфон, якого немає ще ні в кого! І так, із ресторану тобі привезуть таз з салатом, тридцять першого, вранці. Можеш не готувати! З прийдешнім!

Сашко взяв Карину під руку, і вони попрямували до дверей.

— Сподіваюся, малюк зачекає ще трохи, і Новий рік ми зустрінемо вдома, а не у відділенні, — відчиняючи пасажирські дверцята автомобіля, усміхався Сашко.

💌 Від редакції
Ось іще одна історія, надіслана нам читачем (ми скоригували її для кращого сприйняття), яка вкотре підтверджує: не шукайте щастя за морями, а придивіться до тих, хто поруч.

Іноді справжня доля чекає вас поруч, терпляче виглядаючи у вікно кав’ярні, доки ви боретеся з лютими обставинами.

Дорогі наші читачі, а я часто ви шкодували про те, що не впізнали свого принца чи принцесу одразу, а лише через довгі роки?