— А що ж ви, тітко Валю, думаєте, тільки чоловіки на дітей повинні йти, а дівчина, значить, не повинна своє життя пов’язувати з чоловіком — батьком двох дочок? А коли ви залишилися з Петриком на руках, а дядько Микола зі служби прийшов, хіба не мріяли ви за неодруженого хлопця заміж вийти? А якби дядько Микола не захотів тоді чужу дитину ростити, що б ви відчували?

Пральна машинка забурчала, потім загуділа і раптом перестала крутити. Це була не та машинка-автомат, без якої неможливо уявити с учасну господиню. Це була кругла пральна машина з ручним віджиманням, коли треба було із зусиллям крутити ручки, щоб білизна пройшла між двома тугими валиками. Раніше так прала більшість господинь.

— От же халепа, — вилаялася Тамара, витерши піт із чола, — зламалася.

Машинка прослужила багато років і вперше підвела господиню.

— От, дивися, Нінко, як мати мучиться, — Тамара сіла на лавку, втомлено опустивши руки. — Вас двоє і я одна, а чоловіка наче й не було, тільки й залишив мені вас, а більше ніякого добра. А чого з нього візьмеш: пив та гуляв. Дивися, доню, і вчися жити по-іншому, а не як мати.

Тамара стягнула з голови ситцеву хустку, витерла нею обличчя й очі, в яких з’явилися сльози.

Ніна взялася допомагати й почала витягати білизну з машинки.

— Доведеться Петровичу пляшку дати, щоб налагодив, — вирішила Тамара.

— Ну чого через машинку засмучуватися, — заспокоювала кароока Ніна з темною косою, що спадала майже до самої попереку.

Дівчина була така молода і свіжа, що неможливо не глянути на чорноброву красуню. Родичі пророкували їй нареченого до пари — такого ж молодого, красивого і багатого.

У родині Ніни багатства не було, Тамара з останніх сил гарувала сама, заробляла гроші й тримала невелике господарство. Старша дочка Ніна допомагала в усьому. Але Тамара, щойно помітила, як розквітла донька, почала оберігати її від важкої фізичної праці.

— Досить, що я все життя як ломова коняка, — вчила вона дочку. — Ти собі жениха не бідного придивляйся, хочу, щоб краще за мене жила.

Ніна спочатку ніяковіла, червоніла, а згодом все більше прислухалася. Усі місцеві задивлялися на дівчину, відзначаючи її поставу та вроду.

— За начальника вийдеш, красивуча он яка, — казала тітка.

І в селі багато хто так і кликав Ніну — красивуча.

Але Ніна здивувала всіх своїм вибором.

Овдовівши в тридцять років, Анатолій сам виховував двох доньок. Ніну він бачив щоранку, коли вона на місцевому автобусі їхала в район на роботу.

Зупинка була якраз навпроти його хати. «Треба ж, яка вона мила й красива», — думав він, боячись мріяти, щоб така дівчина жила в його домі.

Найперша розмова між ними зайшла, коли він підвозив її на мотоциклі в місто — автобус того дня зламався. Потім потай чекав на річці, щоб сховатися від цікавих очей.

Він сумнівався в кожному своєму слові, навіть боячись заїкнутися про одруження. Куди їй, молодій дівчині, брати на себе двох дітей?!

Фізично сильний, симпатичний тридцятирічний чоловік губився перед двадцятирічною дівчиною, побоюючись обтяжити її своїми дівчатками — улюбленими доньками.

І ті слова, які чекає дівчина від чоловіка, сказав не Анатолій, а Ніна.

— Я знаю, що ти хочеш мені сказати, ти думаєш, як покликати мене заміж. Вгадала? — запитала вона.

І він, як хлопчисько, розгубився, потім, зібравшись із духом, освідчився.

Анатолій хотів зробити все, як годиться: посвататися, весілля зіграти, тому й пішов зі сватами до Тамари.

— Нізащо! — кричала Тамара. — Що надумав?! Вона в мене красуня молоденька, а тобі бабу дорослу треба на твоїх дітей.

Потім, коли він пішов, Тамара плакала, кричала на дочку: — Хочеш шмарклі чужим дітям витирати? Життя своє на тарілочці з обідком вдівцю подарувати хочеш? Краще мені допоможи, у мене он Вітька ще неповнолітній, його вчити треба. Хіба для цього чоловіка-вдівця я тебе ростила? Та всі навколо кажуть, що до пари тобі треба.

Ніна, уткнувшись у рушник, мовчала, спершись ліктем об металевий козирок ліжка. Ніяких виправдань від неї Тамара не почула.

А наступного дня вона не прийшла з роботи додому, як була з однією сумочкою, так і попрямувала до хати Анатолія.

Приходила Тамара. Сварилася, умовляла, благала, плакала — так і пішла ні з чим. Усі родичі співчували Тамарі, дочка така красуня, заміжня не була і на дітей пішла…

Могла б знайти пару, без дітей, а тут такий тягар. Коли тітка Валентина випадково зустріла племінницю біля магазину, почала соромити на всю вулицю:

— Як же ти могла? Не соромно було самій до мужика напроситися? Будеш тепер на чужих дітей гарувати.

І тут Ніна, ця вродлива дівчина, на яку задивлялися майже всі неодружені хлопці в селі, так вдумливо відповіла родичці, що та замовкла і не знайшла, що сказати.

— А що ж ви, тітко Валю, думаєте, тільки чоловіки на дітей повинні йти, а дівчина, значить, не повинна своє життя пов’язувати з чоловіком — батьком двох дочок? А коли ви залишилися з Петриком на руках, а дядько Микола зі служби прийшов, хіба не мріяли ви за неодруженого хлопця заміж вийти? А якби дядько Микола не захотів тоді чужу дитину ростити, що б ви відчували?

Валентина отетеріла від таких слів і задумалася. Права ж Ніна, було діло, взяв Микола свого часу її з дитиною і виростив Петрика як рідного.

У селі подейкували про заміжжя Ніни кілька тижнів, співчуваючи Тамарі. Але добра половина села була на боці Анатолія, знаючи його як порядну людину, хорошого батька і господаря.

А коли плітки розсіялися, як ранковий туман, не могла заспокоїтися тільки Тамара, переживаючи за дочку і за себе. Як їй хотілося зовсім іншої долі для доньки.

А тепер будуть кожну копійку рахувати, а якщо свої діти підуть, то й зовсім загрузне в господарстві її красивуча моя.

Але Анатолія, який добре знався на техніці, призначили невдовзі завідувачем гаражу, а потім вони всією родиною переїхали в районне місто. Ніна подарувала Толі сина, дочки допомагали няньчитися. Анатолію купив машину — у сім’ї з’явилися новенькі «Жигулі».

На ті часи сім’я була цілком забезпеченою. Селяни, дивлячись на відповідального, роботящого Анатолія, говорили тепер уже інше:

— Пощастило красивучій нашій. Не п’є, не б’є, не палить, усе до хати несе і по господарству допомагає, Ніну на руках носить.

Першою наважилася приїхати Ніна, щоб пом’якшити стосунки з матір’ю. Тамара продовжувала ображатися і в гості не ходила.

Був суботній день. Ніна та Анатолій застали господиню на городі. Анатолій накинув робочий одяг, увійшов на город і взяв із рук тещі лопату:

— Відпочиньте, Тамаро Михайлівно, це чоловіча робота.

Тамара відійшла в тінь, де з сином на руках стояла Ніна. Вона взяла онука, покриваючи його обличчя поцілунками:

— А чого ж дівчаток не взяли з собою? — запитала Тамара, наче ніколи й не говорила, що дочка пішла на чужих дітей.

— Я млинців напекла, все думала, куди нам з Вітьком стільки… а тут ви, ось і пригощу. І дівчаткам передам. Як вони? Як ви там усі?

— Та добре ми, дівчатка допомагають, братика обожнюють. Вчаться добре, ну і я з уроками допомагаю. І Толя з уроками допомагає. І по дому теж допомагає. Він взагалі все вміє робити, навіть готує смачно.

— Коли ж він встигає? Працює ж.

— А він мені так говорить: «Для своїх я завжди час знайду і допоможу. А ви мої… найрідніші». — Так що не переживай, мамо, все в нас добре.

***

Ця давня історія, яку нам надіслала одна з читачок, нагадує: справжнє щастя не вимірюється приданим чи статками, а лише людським ставленням і тим, що чоловік «усе до хати несе».

Боротьба за кохання іноді вимагає сміливості йти проти пліток і чужої думки.

А ви вірите, що краще вийти заміж «за хазяїна», нехай і з дітьми, аніж за ледаря?