— А сусід наш, з другого поверху, зовсім з глузду з’їхав. Самому восьмий десяток пішов, а він молоденьку в дім притягнув, – нарікає одна із сусідок на лавочці у дворі п’ятиповерхового будинку. — І то вірно, – вступилася в розмову інша, – я йому кажу, розплющ очі, старче, пані твоя вдень соплі тобі витирає, а ночами на побачення бігає, сама бачила

— А сусід наш, з другого поверху, зовсім з глузду з’їхав. Самому восьмий десяток пішов, а він молоденьку в дім притягнув, – нарікає одна із сусідок на лавочці у дворі п’ятиповерхового будинку.

— І то вірно, – вступилася в розмову інша, – я йому кажу, розплющ очі, старче, пані твоя вдень соплі тобі витирає, а ночами на побачення бігає, сама бачила. Ось усі жили з тебе повитягує, на той світ відправить, а сама заволодіє твоїми законними метрами.

— Та ти що? Так і сказала?

— І сказала, а чого мені його боятися.

— А він? – підвелися з лавочки цікаві подружки.

— А він каже, голубко, заздриш ти чужому людському щастю. Так ось!

Ось уже з рік Опанас Петрович є об’єктом уїдливих глузувань і бурхливих обговорень своїх сусідок. Ті навіть дільничного викликали, щоб той розібрався в небезпечній ситуації, що склалася.

— Ну що, коли будемо нахабку виселяти? – кинулися до нього жінки, щойно охоронник порядку вийшов із під’їзду. Той тільки руками розвів:

— Це їхня особиста справа, дівчина ні на що не скаржиться, дідусь теж, а тому притягати їх до відповідальності нема за що.

І тоді вирішили сусідки діяти самі, хитромудрий план вигадали. До Віри Соломченко правнук приїхав пожити. Нещодавно з дружиною розлучився, все колишній своїй, та малюку залишив, а сам без кута залишився. Ось жаліслива старенька його і прихистила на час, поки іншу собі не знайде. І намовили вони Юрка цього, значить, Наталку в Опанаса з-під носа відвести. Щоб той відчув, яка вона. Дівчисько це, Юрію, звісно, не годиться, так, справу зробить і кине. Зате старому руки розв’яже і дасть на старості років спокійно пожити. А то ти дивись, яка кмітлива!

А Юрко що, Юрко нічого, погодився!

— У неї, – каже, – фігури немає, надто худа… Але очі, як у корови, великі і з довгими віями. Зійде!

І став він перед Наталкою розкланюватися!

Біжить вона з роботи, а в руках два важких пакети з продуктами несе, мабуть, аванс отримала або пенсію дідову. А він шлях їй перерізав, пакети з рук вирвав, до дверей проводив. І стоїть, пальцем у щоку собі тикає, на поцілунок натякає. А та брови насупила:

— Не треба мені більше допомагати, Юрію Андрійовичу, і ходити за мною не треба.

Так і зникла в дверях – невдячна…

Але іншим разом наш Юрко підготувався, вночі клумбу міську обніс, а те, що шипи в троянд, не подумав, усі пальці собі роздер. Букет у газетку загорнув, руку бинтом обмотав, стоїть біля дверей під’їзду, чекає.

Йшла, йшла дівчина собі, і зупинилася перед ним, як укопана.

— Це тобі, – простягнув невдалий залицяльник квіти й усміхається в усі свої, начищені зубним порошком, тридцять два зуби.

— Навіщо? – дивується вона.

— Просто так, – відповідає чоловік.

— Не треба мені просто так, – від обурення дмухнула Наталка на непокірне пасмо, що вибилося із зачіски, – Ви б краще бабусі своїй, Вірі Іванівні, частіше квіти дарували. Може, вона хоч посміхатися навчиться! А то чую я, як ви на неї кричите: то вона встала не там, то сіла не так… Не можна ж так, Юріє Андрійовичу, адже вона вас прихистила, приголубила, всю душу вам віддала, а ви?…

— Ну, ти це, – поспішив новий сусід, – вчити вона ще мене буде, соплива. Не вчи вченого!

Образився, тиждень до Наталки не підходив. Але на бабцю свою кричати перестав, соромно стало, замислився, чи усвідомив чого, вже й не знаю…

Але через тиждень злість його на Наталю минула, купив він два квитки в консерваторію, як бабусі йому порадили. Вичатував дівчину, підійшов до неї з переможним виглядом:

— На ось! Заціни!

— Що це?

— Білети на концерт!

— Ах, он воно що. Тільки я класичної музики не розумію. І взагалі, ми цього дня з Опанасом Петровичем у цирк ідемо.

Ти дивись, знову відшила!

І чого тільки Юрій не робив, щоб заволодіти увагою дівчини, а все не те. І в кіно кликав, і в ресторан, і на гойдалки-каруселі, та ні в яку.

А тут самотня жінка з дитиною з п’ятого поверху, Марина Курочка, чоловіком зацікавилася. Він їй якось візок допоміг нагору затягнути, а вона його на чай запросила. Відтоді Юрій і став до неї на солодкий напій заходити, ввечері зайде, а вранці виходить. Зовсім від рук баби Віри відбився і про Наталку геть забув.

— А що Наталка, – каже, – колюча вона, немов їжачок у тумані, ні з якого боку до неї не під’їхати, ні підійти. А Марина солодка і м’яка, немов цукрова вата.

Більша частина чоловічого населення під’їзду з Юрієм була згодна: Марина – розкішна. Тільки прізвище до її імені не дуже пасує, але нічого, ось одружиться з нею Юра, і стане вона Мариною Капустою.

Так і вийшло, колишня Юрію Андрійовичу синочка підкинула, а сама сказала, що буде своє особисте життя влаштовувати. А Марина їх обох до себе і пригребла. Одружилися вони, і стала Курочка – Капустою. А Юрко став розсудливим, адже тепер, батько двох хлопчаків. А незабаром дружина йому й доньку подарувала!

А Опанас Петрович хворіти став, та так, що одного разу швидка його в госпіталь відвезла.

Діда немає, а дівчина за його відсутності кавалера привела, молодий хлопчина, на два роки молодший за неї. Ух, безсоромна!

Зібралася «Комісія сусідів»: Віра там, Марія, Ганна та Алла. Бульйончика курячого наварили, апельсинів купили й до Петровича вирушили, очі йому на правду відкривати. Вирішили підійти до цієї справи делікатно, здалеку почали. Як здоров’я, як настрій, чи давно Наталка навідувалася?

— Наталочка? – зрадів старий, – так недавно бачилися, щодня буває. Ви б це, не носили мені нічого, нас тут і так добре годують. До того ж Наталка моя мене домашніми делікатесами балує. Ручки в неї золоті!

— А хто вона тобі, квартирантка твоя? – не вгамовуються відвідувачки.

— Остання моя любов, – урочисто проголосив старий пустун.

— Наталочка, кажеш, – ті у відповідь, – а про дружину свою, Зінаїду Степанівну, вже й зовсім призабув. А як любила тебе, грішного. Усе своє життя вірою і правдою тобі служила, пилинки з тебе здувала. А ти?!

— А що я, – здивувався хворий, – не забув я свою Зіночку і не забуду ніколи. Славна була жінка, от тільки діток Бог не дав нам.

— А з Наталею в тебе діткам звідки взятися? Хіба що тільки в подолі тобі принесе.

— А хоч і в подолі, – розсміявся дід, – зайвим рот не буде.

— Але ж вона, безсоромна, поки ти тут на казенних харчах боки відлежуєш, цим питанням уже й займається. Молодий чоловік у тебе в квартирі оселився, ось!

— Дочекався? – хитро примружила очі Алла.

Вона наймолодша з жінок-сусідок, і на Опанаса колись види мала. Та тільки він нею знехтував. А потім…

Дівчинку, он, з вулиці у квартиру притягнув. А квартирка хороша, двокімнатна, а господар спадкоємців не має. От би Аллі такий шматок ласий перепав, для онуків її, але ж не обломилося.

— Знаю я все, – тихо відповів Опанас, – брат це її. Довго вона його шукала, адже коли від них мати їхня непутяща відмовилася, обидва вони в дитбудинок потрапили, там їх і розлучили. Та ви сідайте, довга ця історія, але вам я розповім. А то так і піду на той світ, заберу свою таємницю, а ви Наталці все життя зламаєте.

Притихли жінки, розсілися, всі стільці по палаті зібрали, та на сусідньому, порожньому ліжку, розташувалися.

— Зіночка моя дуже дітей хотіла, скільки по лікарях бігала, в санаторії їздила, та все ніяк. І стала вона мене просити дитинку із дитячого будинку взяти. А я молодий був, відчайдушний, не до того. Усе тягнув із відповіддю, думав, може, ось-ось своє дитя зʼявиться.

Тоді Зіна кухарем у притулок для дітей влаштувалася. І сподобалася їй одна дівчинка, та так, що сили немає, Надією її звали. Хотіла дружина її удочерити, та тільки та вже доросла була, я не схотів. Сказав, що якщо й брати, то зовсім крихітку. Роки йшли, дівчисько з дитбудинку випустилося, у нас уже вік вийшов, і Зінаїда притихла, тільки, знаю я, що з Надею вона листувалася.

І одного разу Зіна сказала, що Надія з двома малолітніми дітьми залишилася, допомога їй потрібна, одна, без чоловіка, без родичів, не витримає. А я тоді заначку з-під матраца витягнув, та мовчки на стіл поклав.

Зіна хотіла Надійку в себе прихистити, а я, дурень, проти був. Ех, якби знати тоді, що Надії життя по похилій піде.

Родичі чоловіка Надюху з дому вигнали, зняла вона кімнату на ті гроші, що Зінаїда їй послала. А там компанія погана, вечорами в загальній кухні збираються і стрес, знаємо як, знімають. Ось так і Надя навчилася разом із ними розслаблятися.

— А ти звідки це все знаєш? – поцікавилася Анна.

— Та звідти й знаю, перед кончиною Надія лист Зінаїді відправила, в якому описала все своє нещасне життя. І як дітей своїх, Наталю і Діму, до дитбудинку здала. І адресу того закладу, щоб Зіна сиріток у біді не залишила. Та тільки пізно вже було, не стало Зіни. А лист я два роки тому в її скриньці виявив. Все боявся відкрити її, сережки її там лежать, каблучки. А в мене серце кров’ю обливалося, побачивши речі Зіночки. А коли наважився і лист знайшов, одразу за тією адресою поїхав, яку Надія залишала.

Ось там я Наталочку і знайшов, і скоро до себе забрав. Нема в мене спадкоємців, хай хоч вона спадкоємицею буде. Винен я дуже і перед Зіною, і перед Надією, і перед Наталкою. Вирішив виправити все на старості років, може, Господь мене й пробачить, змилостивиться!

— Так ось воно що, – схопилася одна за голову, інша за серце, – тільки чого ж ти нам одразу все не розповів, лукавий!

— Та ви й не питали, – відповів Опанас, – ще й поліцію на мене нацькували. Образився я, стільки років пліч-о-пліч прожили, а ви ось так…

— Ти вже пробач нас, Опанасе Петровичу, – перехрестилася баба Віра, – не зі зла ми, як краще хотіли. А ну як на її місці аферистка якась виявилася б? Га? Що тоді?

Ось так сусідки дізналися таємницю свого сусіда з другого поверху. І відтоді більше ні-ні, не сварилися. А навпаки, допомагали одна одній у всьому, в чому могли.

Опанас ще пожив, названу онуку заміж видав, гуляли всім під’їздом.

Ось така вона, його остання любов!