— А те, що ти свою дитину бачиш щодня, вона росте в нашій сім’ї. А в мене, вважай, сина більше немає. І як мені накажеш жити? — досить зло відповів чоловік. — Коли ми все це обговорювали, я не знав, що так вийде. Загалом, я хочу дитину, і крапка

— От так, виявляється, можна перевзутися в повітрі. І тепер я зовсім не знаю, що робити, — Марія скаржиться подрузі на чоловіка.

— Я, чесно кажучи, такого теж навіть припустити не могла, — розгублено відповідає подруга. — Наскільки я знаю, Максим сам був категорично проти дитини. Ти ще казала, що він на цьому періодично наголошував. І що сталося? Чому такий розворот?

— А тому, — похмуро відповідає Марія. — Колишня його вийшла заміж і поїхала. Тож він тепер сумує за сином і терміново вимагає від мене подарувати йому «заміну». Боже мій, ну прикро ж. І не те, що він змінив думку, а саме те, як я це відчуваю, як він зараз це відчуває.

Наче йдеться про купівлю точно таких самих штанів замість улюблених, що порвалися!

Марії 34 роки, заміж удруге вона вийшла 5 років тому, маючи за плечима вже перший шлюб і доньку. На той момент дівчинці було 5 років, зараз 10.

З Максимом познайомилися випадково. Він теж був у розлученні. Ініціатором розлучення в сім’ї Марії була сама Марія — чоловік зрадив чи зраджував, це вже не важливо.

Максим теж не сам подав на розлучення. Колишня дружина вирішила, що Максим не та людина, з якою вона хоче будувати своє життя.

На той момент синові чоловіка було 2 роки. У колишньої дружини заможні батьки, її не лякало розлучення в декреті, а, на погляд тестя і тещі, Максим завжди «не дотягував» до їхньої родини, не так забезпечував доньку й онука, не так «поважав» її батьків.

Коли Марія і Максим зрозуміли, що їхні стосунки стали глибшими й серйознішими, виникла думка про шлюб.

Люди ще, загалом, молоді, можна було б спробувати ще раз створити сім’ю. Матеріально обоє були в однаковому становищі: у кожного по однокімнатній у власності, жили спочатку в Марії, разом з її донькою, але буквально за кілька місяців переїхали в спільну трикімнатну, оформивши шлюб.

Марія отримувала аліменти від колишнього чоловіка, Максим аліменти платив колишній дружині. Обидві дошлюбні квартири здавалися, платилася іпотека. Іпотека платилася, залишилося зовсім небагато, і борг буде погашений повністю.

Ще перед тим, як піти реєструвати стосунки, все обговорили, як здавалося. І він, і вона зійшлися на думці, що заводити спільну дитину вони не стануть. Навіщо? У неї є, у нього є.

Марія була цьому навіть рада: у неї виношування доньки видалася складним, повторювати муки не хотілося, та й не хотілося ще три роки сидіти вдома, випадаючи з робочої атмосфери.

— І якість життя теж погіршувати не хотілося, — каже жінка. — Хай там як, а одна зарплата — це гірше, ніж дві. Тож я навіть рада була, що Макс тоді цю розмову затіяв.

Максим ще попереджав, що спілкуватиметься з сином. Як? Як дадуть. Із цим у нього були складнощі: до батька хлопчика не пускали, було рішення суду про порядок спілкування, але воно слабо виконувалося.

Бачився з дитиною на території колишніх тестей, щоразу — нервування і неприємні емоції. Проте, раз на пару тижнів Максим їздив до сина, не завжди, щоправда, вдало.

Колишній чоловік Марії час із донькою теж проводив, вона і свекрусі колишній онучку давала, тим паче, що та їй, по суті, нічого поганого й не зробила. І взагалі, розійшлися й розійшлися, а донька спільна.

Прожили так спокійні чотири роки. А останній рік у Максима почалися складнощі з колишньою дружиною. Та знову вийшла заміж, переїхала від батьків до нового чоловіка за місто, бачитися з дитиною стало складніше. А потім і зовсім вирішила перебратися на постійне місце проживання до іншої країни.

Максим міг би, звісно, не давати дозвіл на виїзд, але це знову суди, та й тесть переконував: для дитини це краще, треба думати не про свої почуття, а про неї.

Синові Максима вже 11 років, він і сам попросив батька відпустити його. І Максим відпустив. Три місяці тому сім’я його колишньої дружини поїхала.

А днями, вкотре поговоривши інтернетом із сином (після 15-ї спроби, бо в хлопчика немає часу і, чого гріха таїти, бажання), Максим звернувся до Марії із запитом: нам потрібна спільна дитина.

— Максе, ми ж обговорювали це, я не хочу, ти не хотів, що змінилося? — Марія була здивована несподіваним поворотом.

— А те, що ти свою дитину бачиш щодня, вона росте в нашій сім’ї. А в мене, вважай, сина більше немає. І як мені накажеш жити? — досить зло відповів чоловік. — Коли ми все це обговорювали, я не знав, що так вийде. Загалом, я хочу дитину, і крапка.

— А я не хочу, — зізнається Марія подрузі. — І чим далі — тим більше. Може зʼявитися і дочка, яка сина не замінить. Може зʼявитися син, який не виправдає надій батька, який не буде схожий на його дитину від першого шлюбу. І що?

У будь-якому разі, народиться абсолютно інша дитина, яка буде цінна тим, що вона просто є, а не тим, що в її батька це буде заміна іншому хлопчикові.

— От ситуація, — хитає подруга головою. — І взагалі, ось, як бути, якщо тобі не потрібен другий? І якщо в чоловіка дивні мотиви?

— А ніяк, вчора знову на цю тему лаялися весь вечір. Я відверто сказала, що не хочу. А він замовк. Недобре так замовк, — знизує плечима подруга. — Мені прикро, звісно, мене влаштовував наш шлюб.

Але якщо він надумає розлучатися і шукати ту, яка йому народить, нічого не вдієш. Зрештою, чудово буде, що я вийду з цього шлюбу з однією дитиною, своєю квартирою, половиною трикімнатки й половиною нашої машини.

— А мені щось стало шкода ту саму гіпотетичну жінку, яка йому народить, — задумливо вимовляє подруга. — Не хотіла б я бути на її місці. Гаразд, Марійко, буває, хоча і шкода…

Як думаєте, дорогі читачі, чи має право один із подружжя вимагати народження дитини, якщо інший категорично проти, та ще й з такою мотивацією?

Адже, дитина — це не річ для заміни і не засіб для втілення чиїхось емоційних потреб.