— А ти, доню, будеш наживати своє власне майно разом із чоловіком. І давай уточнимо: ніякого «твого» спадку там немає, є мій. Хіба не так? І взагалі, з якого дива ти з мене житло вимагаєш? Іди й вимагай у свого батька, у нього теж мати з квартирою була. Олено, це навіть не обговорюється. Це моя власність, моє життя і мої бажання, — залізно карбувала кожне слово матір

— Ну просто збожеволіла, чесне слово! Іншого пояснення я не знаходжу, — бідкається Олена своїй подрузі.

— Це ж треба таке втнути? Для старечої деменції ніби ще зарано, але ж і нормальною таку поведінку не назвеш, хіба ні?

Оленці двадцять шість. Формально вона ще ділить дах із матір’ю, але вже сидить на валізах: за два місяці в неї розпис із коханим. Зустрічаються вони з майбутнім чоловіком, Григорієм, уже півтора року. Хотіли побратися раніше, та втрутилося саме життя: сім місяців тому відійшла у засвіти бабуся.

Бабуся по маминій лінії хворіла давно. Звісно, всі розуміли, що роки беруть своє і справа йде до неминучого фіналу, але ж завжди сподіваєшся, що рідна людина ще побуде поруч.

Вона не лежала немічною, просто потроху згасала — старість не радість. І треба ж такому статися: тільки-но молодята зібралися нести заяву до РАЦСу, як бабусі не стало. Вирішили, трохи почекати, витримати траур.

Якщо бути відвертими, Олена вже давно все собі розпланувала. Мріялося їй так: спочатку вони з чоловіком трохи поскитаються по орендованих кутках, а згодом переберуться у бабусину квартиру.

Зрештою, її мама свого часу зробила точнісінько так само — оселилася в помешканні своєї бабусі, там і Оленка на світ з’явилася.

— Зрозуміло ж, що ніхто на цьому світі не вічний, — пояснює дівчина.

— І, як на мене, я мала повне моральне право розраховувати на ці квадратні метри. Бабуся ж свого часу так і вчинила: переписала материну квартиру на доньку, тобто на мою маму. Чому ж у моєму випадку ця естафета мала перерватися?

Оленчиній мамі, пані Наталі, п’ятдесят сім років. До пенсії — рукою подати. З батьком Олени вона розлучилася ще казна-коли, нових кавалерів на горизонті не видко, та мама й не приховує, що чоловіки їй зараз і задарма не здалися.

І от, минає пів року після втрати, молодята нарешті обирають дату розпису й урочисто повідомляють про це майбутній тещі. А та що? Сухо привітала — і ні пари з вуст про головне.

Олена кілька днів збиралася з духом, крутилася довкола та близько, а потім таки наважилася завести розмову про бабусину спадщину.

— Яка ще двокімнатна квартира? Який ремонт? — щиро здивувалася матір. — А, ти про бабусину квартиру? Ні, Оленко, я вже й покупців на неї знайшла. У четвер ідемо до нотаріуса оформляти угоду.

У ту мить на доньку вилився цілий водоспад новин. Новина перша: ніякого житла їй не бачити як своїх вух. Мама твердо вирішила квартиру продати. Частину гривень пустить на те, щоб поміняти свою стареньку автівку на щось свіжіше, трохи покладе на депозит у банк на чорний день, а на левову частку збирається просто… жити на повну.

Новина друга: мама звільнилася з роботи. Отак просто, грюкнула дверима, не чекаючи тієї пенсії. Бо, бачте, їй там усе вже в печінках сидить, і жодних нервів на те керівництво не залишилося.

— А що такого? Стажу в мене вистачає з головою. За якихось два з гаком роки я так і так ту свою пенсію оформлю. А грошей мені доти вистачить, — безтурботно знизала плечима матір.
— Мені ж на себе багато не треба. Тільки на машину та на подорожі.

І тут пролунала новина третя, контрольна: мама збирається мандрувати за гроші від продажу спадщини! Отакої. З роботи йде, бо втомилася тягнути того воза, і вирішила, що настав час нарешті пожити для себе, коханої квіточки.

— Поки ноги носять і сили є, я ще ого-го! Воджу прекрасно, а в нашій Україні стільки всього неймовірного — Карпати, замки, озера! Я ж останніми роками нічого, крім своєї контори та маминих болячок, не бачила. А до того — нічого, крім роботи та твоїх дитячих болячок і проблем. Усе, крапка. Маю повне право. Поки здоров’я остаточно не посипалося, буду жити враженнями, а там уже і пенсія підоспіє, — як відрізала мама.

— Мамо, а як же я? А ми з Гришею? — в Олени аж голос затремтів. — Я ж так розраховувала, що ми житимемо в бабусиній квартирі! Тобі ж твоя бабуся залишила дах над головою, а ти мені зараз в очі кажеш, що просто розтринькаєш, прокатаєш мій спадок?!

— А ти, доню, будеш наживати своє власне майно разом із чоловіком. І давай уточнимо: ніякого «твого» спадку там немає, є мій. Хіба не так? І взагалі, з якого дива ти з мене житло вимагаєш? Іди й вимагай у свого батька, у нього теж мати з квартирою була. Олено, це навіть не обговорюється. Це моя власність, моє життя і мої бажання, — залізно карбувала кожне слово матір.

— Просто чудово! Тобто про тебе, мамо, дбали! І бабуся, і прабабуся не розтринькали майно, по курортах не розкатували, з роботи не тікали, бо їм, бачте, набридло. А ти вирішила, що ти особлива і маєш право жити інакше? Так? А тобі не здається, що це чистісінької води егоїзм?! — Олена вже ледь стримувала сльози.

— Егоїзм, доню, — це свято вірити, що весь світ крутиться виключно навколо твоїх «хочу». Я ж не сперечаюся: є в тебе змога — мрій, бажай, досягай. А в мене така змога з’явилася тільки зараз. І взагалі, цю порожню розмову закінчено.

— Добре, накатаєшся ти, поживеш у своє задоволення. Але ж гроші мають таку неприємну здатність танути, мов сніг навесні. Що ти тоді робитимеш, коли в гаманці вітер засвище? — з відчаєм запитала донька.

— От тоді про це і подумаю, — спокійнісінько відповіла матір.

— Закінчаться, а пенсії ще не буде? Не біда, піду підлоги мити — чи в поліклініку, чи в супермаркет на касу. Зрештою, в мене завжди є запасний варіант: продам оцю нашу двокімнатну, куплю собі невеличку студію десь на околиці, і буду жити-поживати. Ще й за комуналку платити легше буде.

Олена після тієї розмови проплакала кілька днів. Найболючіше вжалило те, що мати готова за потреби пустити з молотка навіть їхню нинішню квартиру.

А це означає лише одне: якщо в доньки в шлюбі раптом щось піде шкереберть, повертатися їй буде нікуди. В тісну однокімнатну вже не напросишся. А якщо, не дай Боже, маля на руках з’явиться? Та й не пустить її мати, це ж білим по чорному видно після таких гучних заяв.

— От я й кажу: розум затьмарило, інакше не назвеш, — бідкається молода жінка.
— Усі нормальні люди стараються про дітей подбати, копійку до копійки складають, у нерухомість вкладаються, щоб нащадкам хоч якийсь старт у житті дати. А моя — он як вчинила! Усе до нитки спустить на власні забаганки. Мій Гриша і той просто онімів від такого, а майбутня свекруха взагалі за голову хапається.

— Оленочко, а з твоєю мамою точно все гаразд? — обережно допитується мати нареченого.
— Стільки дивних рішень за один раз… Може, варто кудись звернутися, оскаржити ту угоду, вжити якихось заходів? Вона ж пустить усе за вітром, залишиться біля розбитого корита, а потім, за пару років, вам же на шию і сяде.

Але Олена гадки не має, як там і що можна оскаржити. Мати ж навіть медичну довідку їй під ніс сунула — мовляв, цілком здорова і при повному розумі.

Спеціально взяла в поліклініці, бо покупці бабусиної квартири попросили для перестраховки. Та й узагалі, у мами зараз усе просто чудово: вона аж світиться зсередини, вся в солодкому передчутті вільного життя.

Це в Олени тепер усе пішло шкереберть, та ще й майбутня свекруха поглядає на неї з неприхованим підозрінням — мовляв, яка яблунька, такі й яблучка…

Ось така життєва дилема, де зіткнулися інтереси двох поколінь. Кажуть, кожна людина має право на власне щастя, та чи варто будувати його, спалюючи мости з найріднішими? А на чиєму боці в цій суперечці ви: доньки, яка сподівалася на родинну підтримку, чи матері, що нарешті обрала себе?