— А ти нащо посадив смородину так близько до паркана? Вона тінь дає, а в мене від тієї тіні собака нервує і гавкати починає! — Отакої! Смородина йому заважає! — Заважає! Бо тінь дає! — І тому собака лає? — Лає! На твою козу лає, а ти мені потім претензії виставляєш… — Бач, який розумний, матері його ковінька

— Ну, щоб тебе підняло та гепнуло! Ти лишень поглянь, Маріє, що цей нахаба коїть, га?

Так починався чи не кожен ранок у господі діда Никифора, навіть тоді, коли він ще й дідом не був. А за парканом, у сусідньому дворі, жив Пилип — чоловік майже одного з Никифором віку. І його ранок, будьте певні, починався точнісінько так само.

У кожного були свої сім’ї, діти вже давно виросли й розлетілися по містах, онуки навідувалися дедалі рідше, бо теж попідростали, а ці двоє все ніяк не могли вгамуватися — ворогували.

Ну, як ворогували: відкритої шкоди один одному не чинили, свиней не труїли, але все село знало — діди не дружать, а навпаки…

Їхні дружини, Марія та Онися, нібито на підтримку чоловіків, теж відкрито великої дружби не виказували, але при зустрічі чемно віталися, про щось гомоніли через тин і навіть розсадою чи живцями смородини мінялися.

А бувало, що й виручали одна одну копійкою — то до зарплати, а то вже й до пенсії.

Фарбували крашанки, пекли паски та обов’язково обмінювалися ними на Великдень, а на Масницю — млинцями. Навіть просто так: спече Марія пиріг — несе Онисі, а та теж чимось смачненьким віддячить.

Сиділи вони вечорами на лавці, коли вся хатня робота була перероблена, лузали насіння й весело теревенили, але ніколи біля своїх дворів, а десь у третьої сусідки, щоб благовірні не застукали за «зрадою».

Чоловіки ж їхні ворогували все життя. Все село сміялося, знаючи, що дядько Пилип і дядько Никифор — запеклі «недруги». Від самого початку їхнього сусідства вони поводилися так, між ними йшла справжня неоголошена ворожнеча.

Щоранку в них були свої змагання: хто гучніше заведе трактор, хто раніше вийде город поливати, хто швидше дрова привезе чи встигне першим найняти місцевого гультяя Рябошапку, щоб той ті дрова поколов.

Навіть город підсипати чи забор підправляти треба було обов’язково навперейми. А чий півень голосніше кричить — то взагалі була справа честі. І так тривало сорок років, без перерви на обід та вихідні.

Паркан між їхніми обійстями був старий, похилений, наче козак напідпитку, але замість того, щоб разом його відремонтувати, кожен наполягав, що то обов’язок сусіда.

Іноді — ну добре, завжди — вони обмінювалися колючими фразами через щілини в дошках.

Пройти повз і не зачепити сусіда? Та де там, тоді вважайте, що день минув даремно!

— Що, твої кури знову до мене на грядки вчащають? — гукав Никифор. — Усе розгребли, паскудники, ще й наляпали скрізь!

— Наляпали, кажеш? — відгукувався Пилип. — То ж добриво першокласне, безкоштовне! Вважай, тридцять відсотків урожаю тепер мої.

— А чого це твій кобель на мій бік гавкає, га? Козу мені так налякав, що Майка на цілу склянку молока менше дала!

— А ти нащо посадив смородину так близько до паркана? Вона тінь дає, а в мене від тієї тіні собака нервує і гавкати починає!

— Отакої! Смородина йому заважає!

— Заважає! Бо тінь дає!

— І тому собака лає?

— Лає! На твою козу лає, а ти мені потім претензії виставляєш…

— Бач, який розумний, матері його ковінька…

— А то…

Шкодити серйозно — Боже збав, ніколи. Але щоб не підколоти — то зась.

Одного разу діти, які між собою чудово товаришували, вирішили зробити старим сюрприз і поставити новий паркан. То що там почалося!

Старі так розкричалися, так розмахалися руками, боронячи кожен свій «стратегічний» кілок, що діти відступили й залишили все, як було. Отак і вікували.

Якось дідові Никифору довго не спалося. Глянув у вікно — а там якесь зарево. «Ну, — думає, — невже “планетяни” прилетіли? Треба швидше бігти, поки Філько не побачив і на все село не роздзвонив».

Вийшов на подвір’я і обімлів. Яке там зарево… то у сусідів сарай палахкотить! Ох же ж лишенько, там же і коза Майка, і кури…

Побіг свою Марію будити, потім кинувся до сусідів, гатив у вікна, кричав не своїм голосом. Поки Пилип із жінкою отямилися, Никифор уже всіх курей випустив і Майку за роги вивів.

Стояв посеред диму, кашляв, але з рук не випускав квочку, яка на яйцях сиділа — він її разом із гніздом із вогню вихопив.

Усе село тоді збіглося, відстояли сарай. Потім сказали, що проводка стара була.

— Ну, дякую, чи що… — буркнув наступного дня через паркан Пилип, витираючи червоні від диму очі.

— Та нема за що… Ти не подумай чогось, я просто боявся, що вогонь на мою хату перекинеться, — відвів погляд Никифор.

— Ну так, то воно так… — кивнув Пилип.

І знову за старе. Город зорати раніше, на риболовлю побігти швидше — все як завжди.

Якось чує Пилип — стукіт за парканом. — Що там за гвалт, хай йому грець, тому Ничипіру? Що він там знову колотить?

— Марія казала, що цямриння біля колодязя підггнило, лагодити збирався, — відповіла Онися.

— А чого синів не дочекається?

— Та поки вони приїдуть… А вам же, старим, як втемяшиться щось у голову, то треба тут і зараз, прямо зараз треба.

Нічого не відповів дід Пилип, тільки пробурчав щось під ніс. Дивиться Онися — а він уже з молотком та цвяхами крізь дірку в паркані пролазить і чимчикує до сусіда.

Працювали мовчки. Воно й зрозуміло — в чотири руки робота швидше йде. Полагодили, Пилип так само мовчки зібрав інструмент і пішов додому. А про що розмовляти? Вони ж не друзі…

І так у всьому.

Один починає — інший підхоплює, і все мовчки, з серйозними обличчями. Бо не дай Боже хтось подумає, що вони замирилися.

Аж якось Никифор занедужав, та так сильно, що забрали в лікарню до району. Зранку в нього було повно люду: дружина, діти, онуки з міста примчали. А під вечір, як усі розійшлися, стало старому тоскно на душі.

— Ти чого, діду, у вікно все виглядаєш? — питають мужики по палаті. — Може, коханку чекаєш? Он скільки рідні було, хто ще має прийти? Тільки дама серця!

Глянув на них старий, зітхнув важко, повернувся до стіни й заплющив очі. Мужики пішли в коридор покурити, а Никифор залишився сам. Чує — двері ледь рипнули. «Мабуть, медсестра з уколами», — подумав.

Кроки наблизилися, хтось обережно присів на краєчок ліжка. Мовчання.

— Ти що це, старий… зовсім з глузду з’їхав? — пролунав раптом сухий, знайомий до болю голос. — Хворіти він надумав! Лежить тут, як той пан заморський, розвалився на казенних простирадлах!

Картоплю скоро копати, Ничипорко, невже ти думаєш, що я сам два городи потягну? Що з баб візьмеш… А як ти, не дай Боже, ноги простягнеш, то мені ж доведеться і за твоєю Марією доглядати. Два двори на одні руки — ти що, смієшся з мене?

Никифор лежав із заплющеними очима, а з-під повік котилася непрохана сльоза.

— Ти, Ничипорко, хитрий жук! Усе хочеш мене обскакати? Навіть туди, на той світ, поперед мене зібрався, га? Не вийде! Я тобі тут настойку приніс, свою, на травах… вона й мертвого на ноги поставить. Ти це… давай не дури, п’ять крапель у чай — і будеш як новенький.

Пилип замовк, поправив ковдру сусідові.

— Ну, я пішов. Дивись мені, Никифоре… бо якщо що, мені ж доведеться шапку твою носити. Ну ту, смушкову, з вухами. А що? Міль поїсть… Твоя Марія мені її одразу віддасть «на помин душі». Так що май на увазі. Бувай, завтра ще заїду, проконтролюю.

Він уже почовгав до виходу, коли Никифор ледь чутно покликав: — Пи-ли-пе… Пилипе, постій.

Той обернувся. Мужики, що якраз повернулися з курилки, зацікавлено спостерігали за сценою. — Ну, чого тобі ще?

— Ти це… шапку мою не чіпай поки… я ж сам у ній ще до церкви не ходив…

— Я тобі все сказав, а там — сам вирішуй, — кинув Пилип і вийшов.

Одужав старий. Чи то настойка допомогла, чи лікарі, а може, просто не хотів, щоб Пилип у його смушковій шапці по селу гоголем ходив.

Відтоді у відносинах дідів намітився явний прогрес. Тепер вони вечорами разом на лавці сидять. Мовчать.

А про що говорити? Хіба вони друзі? Та ні… Просто п’ятий десяток років поруч вікують.

Цю історію розповів нам один із читачів, а ми лише додали їй трохи ладу, бо серце радіє від такої «ворожнечі». Знаєте, у народі кажуть: «Добре мати сусіда близького, бо він часом рідніший за далеку родину», і справді — справжня відданість не завжди потребує гучних слів чи обіймів.

А чи є у вашому житті така людина, з якою ви ніби й сперечаєтеся все життя, а насправді й дня один без одного не проживете?