Свого чоловіка знаю десять років. З них шість років ми одружені.
Завтра ми йдемо подавати заяву на розлучення. Я не можу змиритись з його рішенням, я не можу повірити, я просто плачу.
А він зараз у кафе із новою подружкою. І я не розумію, чому я не можу змиритися, що це кінець.
Це не спонтанне рішення, я знала, що він давно думав про розлучення, дізнавався про тонкощі. Він сказав, що не любить більше, я сказала, що мені дуже шкода, що все так складається. І все.
То була коротка розмова. Мені хотілося плакати, кричати: “ну як же так, я люблю тебе, все не повинно так закінчитися”. Але в цьому вже не було сенсу.
Він знає, що мені боляче, прикро, тяжко. Тим не менш, він зараз з іншою, знаючи, що вдома ось ця заплакана майже колишня дружина.
Я не хочу викликати жалість, але мені важко зібратися. Я не стрималася, зателефонувала йому зараз, плакала, казала, що все не повинно так закінчитися, нам потрібно дати шанс, але його це дратувало, він сердився на мене, адже зараз він розважається, а я нагадую йому про те, що на нього чекає вдома.
Я принижена сама собою. Як мені зрозуміти, що цей чоловік більше не мій, що я не повинна його ревнувати, я не повинна злитися, що він мене більше не любить? Я намагаюся прийняти, що він мені більше нічого не винен, але не можу.
Село, де мешкала Валентина з чоловіком та їхньою трирічною донечкою, було велике, та з роботою…
— Марино, мені у справах треба від’їхати, — Сашко підійшов до дружини, яка саме годувала…
— Смачна рибка, — схвалила Наталя, — де купила? — Що значить, де купила? —…
— Ну що, знову зарплату затримують? Набридло позичати. Як перекотиполе, їй-богу... — мати незадоволено скривила…
Ірина прокинулася о шостій ранку. Серце радісно билося: 25 років разом, срібне весілля! Вона тихенько…
Валерій Іванович був людиною ґрунтовною, з тих, про кого казали: «золоті руки». На заводі він…