А вона спокійно взяла бутерброд з ікрою, відкусила з апетитом і, дивлячись на онука, видала: — А я, Максимчику, прийшла тебе поцілувати та поїсти. Батьки в тебе заможні, хай вони подарунки й купують. У них грошей кури не клюють, усе тобі справлять. А в бабусі пенсія маленька, бабусі самій допомога треба

Ми із Сергієм, моїм чоловіком, усього в житті досягали власними мозолями. Починали, як і багато хто, з тісних кімнат гуртожитку, недоспаних ночей і мрій про своє житло. Багато працювали, поки не відкрили свій невеликий магазинчик будматеріалів.

Зараз, слава Богу, на життя не скаржимося: є і квартира простора, і машина, і на відпочинок можемо поїхати. Але щоб гроші з неба сипалися — такого немає, кожна копійка трудова.

Свекруха моя, Галина Петрівна (їй шістдесят два), живе сама.

Ми її, звісно, не полишаємо: комуналку оплачуємо, ліки купуємо, Сергій частенько заїжджає — то мішок картоплі занесе, то повні пакети продуктів. Та й сама вона не бідує: пенсія в неї, як для наших часів, непогана, плюс наша допомога.

Минулої суботи нашому синочку Максимку виповнилося дев’ять. Вік такий цікавий: ніби вже все розуміє, дорослий, а в диво все ще вірить і свята чекає з трепетом.

Накрили ми стіл, покликали хрещених і, звісно ж, бабусю. Максим чекав на неї особливо. Він у нас фанат тих конструкторів, знаєте, де дрібні детальки. Напередодні телефоном усе натякав бабусі про омріяний набір із нової серії.

Ціна питання — десь півтори-дві тисячі гривень. Для нас це не проблема, але для дитини ж важливий сам факт: «Це бабуся подарувала!».

Дзвінок у двері. Максим стрімголов летить відчиняти. На порозі — Галина Петрівна. Вбрана, із зачіскою, пахне парфумами. А в руках — тільки маленька дамська сумочка.

— Бабусю, привіт! — Максим кидається їй на шию, а оченята мимоволі шукають пакет чи бодай якусь коробочку в її руках.

Ми із Сергієм вийшли в коридор зустрічати.

— З днем народження, онучку! — гучно проголосила свекруха, по-хазяйськи проходячи до кімнати й вмощуючись за накритий стіл. — Ну, хвалися, що тобі батьки подарували?

Максим розгубився, переминається з ноги на ногу: — Планшет подарували… А ти, бабусю, що принесла?

У кімнаті зависла дзвінка тиша. Усі гості, як по команді, перевели погляд на Галину Петрівну. А вона спокійно взяла бутерброд з ікрою, відкусила з апетитом і, дивлячись на онука, видала:

— А я, Максимчику, прийшла тебе поцілувати і поїсти. Батьки в тебе заможні, хай вони подарунки й купують. У них грошей кури не клюють, усе тобі справлять. А в бабусі пенсія маленька, бабусі самій допомога треба. Так що не ображайся. Головне ж — увага, правда?

Максим стояв, опустивши голову. У нього тремтіли губи.

І справа ж була зовсім не в тому конструкторі. Справа була в тому, що його рідна, любима бабуся при всіх сказала, ніби він не вартий подарунка, бо його батьки «багаті».

Вона в одну мить знецінила його свято, перетворивши радість на підрахунок чужих статків. Навіть якби в неї зовсім не було грошей (хоча я точно знаю, що були), можна ж було спекти пиріг, купити шоколадку чи шкарпетки зв’язати!

Дитині потрібен знак уваги, щось матеріальне, тепле, від серця.

Але вона прийшла з порожніми руками принципово.

Сергій аж почервонів від сорому за матір.

— Мамо, навіщо ти так? — тихо запитав він, намагаючись не здіймати галасу. — Ми ж тобі переказували гроші минулого тижня…

— А то на ліки! — перебила вона, навіть не повівши бровою. — І взагалі, не рахуйте мої копійки. Ви повинні радіти, що матір здорова і сама до вас прийшла своїми ногами. Наливай давай мені сік.

Я відвела Максима в дитячу, заспокоїла, збрехала, що бабуся просто забула подарунок удома. Але вечір був зім’ятий, наче папір.

Галина Петрівна їла з апетитом, критикувала салат («ікри пошкодувала, Оленко?») і просторікувала про те, як тяжко живеться пенсіонерам при «таких-то багатих дітях».

Пішла вона сита й задоволена, ще й прихопивши з собою шматок торта «на ранок».

Після того вечора я зробила висновки.

Сергій ще намагався виправдати маму: «Ну, це вік, характер такий…»

— Ні, Сергію, — твердо сказала я. — Це не характер. Це банальна заздрість і споживацтво. Вона покарала дев’ятирічного онука за наш успіх. Вона показала йому, що любов вимірюється нашим гаманцем.

Ми переглянули наше спілкування. Фінансову допомогу не припинили (все-таки матір), але урізали до необхідного мінімуму: ліки й комуналка суворо за чеками.

Ніяких «пакетів із делікатесами» просто так. І найголовніше — ми перестали чекати від неї душевного тепла. На наступні свята ми не будемо створювати в сина марних надій.

Бабуся тепер — просто гість, якому наливають чай із ввічливості. А любов і подарунки ми забезпечимо самі. Дитина не повинна бути інструментом у іграх дорослих амбіцій.

Заздрість до власних дітей часом засліплює настільки, що найрідніші люди перетворюють родинні свята на поле бою, де пораненими лишаються ні в чому не винні онуки.

Мудра невістка в цій історії зробила єдино вірний крок: жорсткі межі — це не помста, а необхідний паркан для збереження спокою родини, яку намагаються використати лише як ресурс.

А як ви вважаєте: чи зобов’язані бабусі дарувати подарунки онукам, якщо батьки добре заробляють, чи справді “головне — увага”, навіть якщо вона така специфічна?