— А я де буду жити? На кухні? — Мамо, ну що ти! Ми можемо куток тобі у вітальні відгородити. А на балконі можна влаштувати склад речей. Куток. У своїй власній квартирі

Валентина лежала на старенькій розкладачці на кухні й прислухалася, як у її спальні невістка Олена вовтузиться, влаштовуючись зручніше. Жінка віддала молодятам свою кімнату два місяці тому, щойно дізналася, що Олена при надії.

— Мамо, можна ми поки в тебе поживемо? — попросив син Ігор. — Оленка чекає дитину, а з квартири, що винаймаємо, треба з’їжджати, її продають.

— Звісно, синку. Приїжджайте.

— Це ненадовго, — запевнила невістка. — Місяць-два, поки щось підходяще не знайдемо.

Валентина охоче звільнила єдину кімнату у своїй квартирі. Підготувала молодятам красиву постільну білизну. А сама переселилася на кухню, на стару розкладачку.

Спочатку все йшло гладко. Олена була вдячна, допомагала по господарству, готувала вечері. Ігор працював допізна, збирав гроші на оренду нової квартири.

— Як самопочуття, Оленко? — цікавилася свекруха.

— Дякую, нормально. Нудота минула, тепер апетит хороший.

— Це чудово. Їж більше, дитинці потрібно.

Валентина давно мріяла про онука. Купувала Олені фрукти, варила узвари, пильно стежила, щоб невістка не перевтомлювалася.

Спати на кухні було незручно. Холодильник гудів усю ніч, розкладачка скрипіла від кожного подиху на ній. Але жінка терпіла, бо думала, що це тимчасово.

Минув місяць, потім другий. Ігор час від часу згадував про пошуки квартири, але конкретних кроків жінка не бачила.

— Ну як, знайшли щось підходяще? — обережно запитала Валентина.

— Дивимося, мамо. Але все дороге, а нам іще дитячі речі купувати треба.

— Може, дешевші райони розглядати?

— Олена хоче, щоб поруч дитяча поліклініка була. І парк. І транспорт зручний.

Вимоги в невістки росли з кожним тижнем. То район не той, то планування не підходяще, то господарі чудні.

— Ігоре, а може, хоч кімнату якусь винайняти? — пропонувала мати.

— Мамо, ти що! Там же чужі люди будуть, а Олені зараз спокій потрібен.

Було трохи прикро — виходило, спокій потрібен жінці при надії, а літній жінці можна на кухні спати.

Тим часом молодята почали облаштовуватися ґрунтовно. Олена поставила на тумбочку весільні фотографії, повісила у шафу свої сукні.

— Мамо, можна трохи комод звільнити? — запитав Ігор. — Місця мало для наших речей.

— Звісно, синку.

Валентина витягла з комода свої речі та перенесла їх на кухню. Тепер її одяг висів на стільцях і лежав у коробках.

А молодята продовжували розширювати свою присутність у квартирі Валентини. У ванній з’явилися дорогі шампуні та креми Олени. На кухні — її улюблені продукти й посуд.

— Олено, а де мої ножі? — запитала якось Валентина.

— Валентино Михайлівно, вони ж старі й зовсім тупі. Я нові купила, гострі. Зручніше буде готувати.

Свекруха промовчала, але осад залишився.

Та найцікавіше почалося, коли термін очікування дитини перевалив за двадцять тижнів. Олена стала активно готуватися до материнства.

— Ігорю, нам візочок обирати час, — оголосила вона за вечерею.

— Давай оберемо.

— І ліжечко дитяче. І пеленальний столик.

— А куди все це ставити будемо? — поцікавилася Валентина.

— Як куди? У кімнату.

— У яку кімнату?

Олена здивовано подивилася на свекруху:

— Ну, нашу кімнату треба обладнати. Де ж дитині спати?

— А де ви жити плануєте?

Невістка та син перезирнулися.

— Мамо, ми тут подумали, — почав Ігор. — Може, поки не будемо поспішати з орендою?

— Як не поспішати?

— Ну, тут теж місця всім вистачить.

Валентина відчула, як земля вислизає з-під ніг:

— Тобто як це — місця всім вистачить?

— Та нормально ж живемо, — знизала плечима Олена. — Навіщо переїжджати, гроші витрачати?

— А я де буду жити? На кухні?

— Мамо, ну що ти! Ми можемо куток тобі у вітальні відгородити. А на балконі можна влаштувати склад речей.

Куток. У своїй власній квартирі.

— Діти, але ж ми домовлялися, що це тимчасово!

— Ну то й що? Плани можна міняти, — спокійно відповіла Олена.

— Ігоре, але ж у тебе зарплата хороша!

— Мамо, а навіщо витрачати гроші на оренду, якщо можна збирати на власну квартиру?

— За мій рахунок збирати?

— Не за твій рахунок, а разом. Ти ж теж онука чекаєш, сама завжди кажеш!

Наступного дня Олена привезла каталоги дитячих меблів:

— Валентино Михайлівно, подивіться, які красиві ліжечка! Ось це хочу, з балдахіном.

— А куди його ставити збираєтеся?

— У спальню, звісно. Дитина має поруч з мамою спати.

— А комод куди?

— Комод у коридор винесемо. Або продамо, він уже старий.

Валентина зрозуміла, що молодята остаточно знахабніли. Вони вже не просто гостювали в її квартирі — вони її захоплювали.

— Олено, а пам’ятаєш, ти казала, що це тимчасово?

— Казала. Але зараз інша ситуація.

— Яка інша?

— Я чекаю дитину. Мені стрес зараз не можна влаштовувати. А переїзд — це стрес.

Зручна відмовка. Очікування дитини як індульгенція від усіх зобов’язань.

— А після появи на світ малюка що буде?

— Після появи на світ дитині потрібна стабільність. Не можна її по квартирах тягати.

— Тобто ви плануєте тут жити постійно?

— А що поганого? Бабуся поруч, допомагатимете, як ви й мріяли.

«Допомагати бабуся буде, а жити має на кухні», — з гіркотою подумала Валя.

Через тиждень Ігор привіз дитяче ліжечко. Розібрав старий комод і виніс на балкон.

— Мамо, не хвилюйся. Ми тобі у вітальні куточок гарний зробимо.

Останньою краплею став день, коли Олена заявила:

— Нам ще пеленальний столик потрібен. І потім іще стільчик для годування знадобиться за пів року.

— Олено, а куди це все ставити?

— Стільчик на кухню поставимо. А столик у коридор.

— На кухню? Там і так місця немає!

— Валентино Михайлівно, ну посуньтеся. Дитині ж потрібно буде десь їсти.

Тобто кухня, виходить, тепер теж не її.

Увечері Валентина прийняла рішення:

— Ігорю, Олено, мені потрібно з вами поговорити.

— Що, мамо?

— Я хочу, щоб ви з’їхали.

Запала тиша.

— Як з’їхали? — не зрозуміла Олена.

— Дуже просто. Знайшли квартиру й переїхали.

— Мамо, ти що! Олена в положенні!

— Саме тому вам потрібне своє житло. Готуватися до такого відповідального моменту у вашому житті, облаштовуватися.

— Але ж ми домовлялися!

— Ми домовлялися на місяць-два. А ви вже майже пів року живете.

— Валентино Михайлівно, я не розумію, що змінилося? — ображено запитала невістка.

— Змінилося те, що ви захопили всю квартиру. Я сплю на кухні, мої речі в коробках, а ви плануєте тут жити постійно.

— Мамо, як ти можеш! — обурився Ігор. — Виганяєш сина з дружиною, яка ось ось подарує тобі онука.

— Не виганяю, а прошу знайти своє житло.

— А куди нам діватися?

— Винайміть квартиру. У тебе зарплата нормальна.

— Але ж ми збирали на перший внесок!

— Збирайте далі. Тільки не за мій рахунок.

Олена заплакала. Але Валентина стояла на своєму.

— У вас тиждень на пошуки квартири.

— Тиждень? За тиждень неможливо нічого знайти!

— Місяцями було неможливо, а за тиждень знайдете.

І справді знайшли. Напрочуд швидко підібрали двокімнатну квартиру в гарному районі.

— Бачите, як швидко все вирішилося, коли захотіли, — не втрималася від іронії Валентина.

Молодята зібрали речі й поїхали. Наостанок Олена сказала:

— Не чекайте, що побачите онука з таким ставленням.

Валентина залишилася сама у своїй квартирі. Повернула меблі в спальню, розклала речі по місцях. Нарешті можна було спати в нормальному ліжку.

Але радість була недовгою. За тиждень Ігор подзвонив:

— Мамо, ну що, задоволена тим, що наробила?

— А що таке?

— Олена в лікарні лежить. Каже, через стрес. Через те, що ти нас вигнала.

— Ігорю, я нікого не виганяла!

— Вигнала.

Валентина відчула, як серце стиснулося. А раптом і справді через неї?

— Може, приїхати до неї?

— Не треба. Вона тебе бачити не хоче.

— А як дитина?

— А тебе це не стосується. Ти ж від нас відмовилася.

Так Валентина позбулася і сина, і невістки, і майбутнього онука. Сиділа у своїй квартирі й розуміла: відстоявши право на власне житло, вона втратила сім’ю.

Ігор більше не дзвонив. Про появу на світ онука Валентина дізналася від свахи. І тепер щовечора засинала у своєму ліжку з думкою про те, що десь росте онук, якого їй не дозволяють навіть побачити.

***

Ця історія, якою поділилася наша читачка, справжнє випробування для терпіння та любові.

Вона нагадує нам, що навіть найближчі люди можуть забути про елементарну повагу, а доброта без меж іноді обертається проти нас.

І як часто трапляється, що коли даєш людині палець, вона хоче й усю руку.

Чи доводилося вам колись так само відстоювати свої кордони, навіть ціною стосунків із близькими?