А якщо ж теплиці поставити, то врожаю вистачить і вам, і нам, і ще залишиться по-дрібниці на продаж. Купіть тепличок шість штук, поставимо — і буде всім щастя, — вмовляла вона сина

— А, ось ще! У мене в квартирі ремонт не зроблений, а я тут буду з вами грішми ділитися? І не соромно останнє в матері відбирати?!

— Тоді віддавайте гроші за теплиці. Сто п’ятдесят тисяч виймайте і кладіть ось сюди, — вимагала Алла.

— Алло, це реально добра ідея. Так, доведеться витратитися, але ж і ми в збитках не залишимося. Ціни в магазині ти сама бачила, мовчу вже про те, що смаку там в овочів ніякого. А Артемку й Іванкові потрібні нормальні овочі, вітаміни, як-не-як, — вмовляв дружину Олексій.

Алла кивала, погоджуючись, але водночас внутрішньо жахалася майбутніх витрат.

А ще — підозрювала, що так просто нічого не буде. Адже йшлося про родичів Олексія, а вони були людьми своєрідними.

Ні, не зовсім уже ненормальними, але чого вартий подарований на весілля старий чайний сервіз із відколотою ручкою на одній чашці. Причому скол явно був давнім, та й сам сервіз був ровесником Алли.

Чашки виявилися подряпаними, наче річчю вже неодноразово користувалися, потім тримали десь у гаражі в горі мотлоху, а потім уже, так і бути, сунули на честь торжества улюбленому синові.

Ох, Алла сама б у житті такого не подарувала. Просто тому, що можна було знайти, навіть якщо грошей «от зовсім немає», пристойний дарунок у межах двох-п’яти тисяч. Та ж мультиварка хоч…

Сама вона найчастіше презентувала родичам і друзям сертифікати в найбільш популярні магазини. Що заважало матері та брату чоловіка зробити так само?

Або ось із речами дитячими взяти історію. Звичайно, вживані дитячі речі — це реальний вихід.

І Алла із задоволенням брала кофтинки, колготки та штанці в подруг, та й сама завжди віддавала тим, у кого були діти молодші за її власних, речі, які зберегли пристойний стан, але…

— Ось, бери! — свекруха гордо водрузила перед нею цілих три сміттєвих мішки.

І плювати було б Аллі на зовнішній вигляд пакування, але всередині виявилося те, що повністю їй відповідало. Колготки, розірвані навпіл. Речі, вкриті якоюсь пліснявою. Залиті відбілювачем штани.

І дірки, дірки, дірки, яких було більше, ніж речей. «Презент» не годився навіть на ганчірки, тому був викинутий на смітник одразу ж після того, як свекруха, задоволена турботою про онуків, залишила їхню квартиру.

— Слухай, Алло, знаю, мама буває дивною, коли йдеться про дарунки та допомогу. Але ж нам із нею не подарунками обмінюватися, а справу робити.

— А між іншим, розумні люди радять ніколи не вести справ із родичами, — скептично нахмурилася Алла.

Олексій лише похитав головою.

— Недовірлива ти в мене. Це ж мама. Ну з чого б їй нас обманювати? Та й у чому вона може взагалі нас обманути? Дати дев’ять кілограмів помідорів замість десяти? Чи недодати зайву банку лечо? — Олексій посміхнувся.

Алла зітхнула, докоряючи собі за параною.

І розуміючи, що насправді треба було погоджуватися. Тому що витрати будуть відносно невеликими, а користь видно неозброєним оком.

— Гаразд, Льошо, умовив. Замовляй, — зітхнула вона, відчуваючи все ж незрозуміле внутрішнє занепокоєння.

Річ у тім, що сім’я вже рік збирала на власну дачу. І збирати доведеться ще пару років, враховуючи ціни на нерухомість на околицях їхнього міста.

А свіжих овочів і домашньої консервації хотілося вже зараз. Ось і запропонувала мати Олексія, свекруха Алли, влаштовуючий усіх вихід.

— У мене ж є дача, та тільки грошей немає нею займатися нормально. А якщо ж теплиці поставити, то врожаю вистачить і вам, і нам, і ще залишиться по-дрібниці на продаж. Купіть тепличок шість штук, поставимо — і буде всім щастя, — вмовляла вона сина.

А той, своєю чергою, розпинався про переваги такого ось садівництва перед дружиною. Так, дача не їхня. Так, треба вкластися. Але все ж це цілком виправдано, враховуючи ціни в магазинах.

Нехай у них і не столиця, але ціни на овочі були високими, а самі вони — не особливо-то й смачними. А в них, між іншим, двоє дітей, яких треба годувати правильно. Та й самим вітаміни не завадять…

Теплички були куплені наступного ж тижня. І встановлені в найкоротші терміни переважно чоловіком.

Ну не винний же був ніхто, що молодший брат чоловіка якраз у цей час примудрився захворіти й на танці старшого на городі дивився з вікна, кутаючись у теплий плед, демонстративно кашляючи і раз у раз ганяючи матір за новою кухлем чаю.

Алла в їхні родинні взаємини не лізла, хоча й незадоволена була тим, що вся робота лягла на плечі її чоловіка. Утім, Олексій не заперечував — радість від майбутнього врожаю була сильнішою за втому.

Ще пів року пішло на те, щоб довести до розуму перший урожай. Ось тільки не потішило Аллу, що зі зібраних овочів їм віддали буквально пару кілограмів явної некондиції — пом’яті помідори і занадто жовті огірки, які дітям давати явно не варто було.

— Аллочко, ну мало виросло, перший раз же пробували. Краще закатаємо, щоб узимку було, що їсти, — розпорядилася свекруха.

І тут же зажадала в Алли привезти побільше банок. Везти довелося двічі, щоразу по самісінькі вінця забиваючи багажник машини і весь вільний простір у салоні.

Підраховуючи тару, Алла щоразу дивувалася тому, що цю кількість овочів свекруха порахувала недостатньою для того, щоб виділити хоча б частину на їжу «зараз», але в чужий монастир зі своїм статутом не лізла.

Як виявилося, даремно.

— Це що? — тихо запитала вона, коли свекруха у відповідь на нагадування про те, що прийшла пора ділитися заготівлями, принесла зовсім маленьку, півлітрову баночку лечо і ще дві таких же банки, одна з помідорами, а друга з огірками.

— Що? Ось, урожай. Їжте. Чим багаті, як кажуть…

— Ірино Валентинівно, не тримайте нас за дурнів…, — спалахнула Алла. — Вам дві машини одних тільки банок привезли, а ви мені зараз приносите три нещасні банки і стверджуєте, що ось це ось — так званий «урожай»?

— А що не так-то? Цього вам на пару тижнів вистачить, а потім я ще принесу.

— Ірино Валентинівно!

— Ну ось що ти з мене трусиш цей урожай! Немає, розумієш, немає більше в мене нічого! Продала майже все, добре вийшло — на відпочинок до сусідки сімейка приїжджала, так вони задорого все, що було, позабирали.

— А як же ми?! Ми ж вам і теплиці ці поставили тільки заради того, щоб у наших дітей узимку вітаміни були. Ви ж божилися, що все буде порівну…

— Мамо, це якось зовсім негарно. Віддавай тоді половину грошей, які від цих дачників отримала.

— А, ось ще! У мене в квартирі ремонт не зроблений, а я тут буду з вами грішми ділитися? І не соромно останнє в матері відбирати?!

— Тоді віддавайте гроші за теплиці. Сто п’ятдесят тисяч виймайте і кладіть ось сюди, — вимагала Алла.

Уже не висуваючи жодних претензій за те, що Олексій увесь день ці теплиці ставив, а вона сама раком догори на чужому городі орала, щоб отримати в підсумку від редьки бадилля.

— Обійдетеся! І взагалі — будете зі мною розмовляти таким тоном — взагалі нічого не отримаєте! Взялися вони тут на матір кричати… — Ірина Валентинівна закінчила сварити подружжя і пішла до виходу з квартири.

Алла насилу втрималася, щоб не запустити в голову літньої жінки відразу три банки з тими подачками, що та зволила їм принести після третього нагадування.

— Я ось прямо цими ж вихідними своїми руками ці теплиці розберу й заберу, — кипів Олексій після того, як мати пішла.

Алла дивилася на так і не відкриті банки з консервацією, до яких навіть торкатися не хотілося, не те що їсти, і відчувала, як у душі підіймається дуже нехороше почуття.

Хотілося помститися. І помститися так, щоб ця стара скупердяйка на собі відчула, як це — коли об тебе, твою працю і твою душу витирають ноги.

— Ні, Льошо. Цими ж вихідними ми нічого не зробимо. Ми зробимо все в інші дні.

Інші дні настали в травні наступного року.

Початок місяця видався холодним і промозглим, а температура повітря ночами опускалася до п’яти-семи градусів за Цельсієм.

В один із будніх днів, коли на дачі нікого не було, біля воріт загальмувала невелика вантажівка, запозичена Олексієм на роботі. Потім ворота відчинилися і в них прослизнули дві тіні з набором інструментів.

Цього разу Алла вирішила допомогти чоловікові. По-перше, щоб зробити все швидше, а по-друге — щоб самій докласти руку до акту помсти.

Відкручуючи один за одним листи полікарбонату, молода жінка з жалем дивилася на рослини. У цій історії їх було шкода найбільше, адже Алла знала: за наступні п’ять ночей за такої погоди всі вони загинуть.

А це місяці копіткої праці, зокрема й її власної. Але все ж…

— Вибачте, бідні, — зітхнула жінка, погладивши стебла найближчих до неї саджанців. — Простіть.

Ковтнувши в’язкий клубок у горлі, вона відвернулася від насаджень і, намагаючись більше не дивитися на них, взялася й далі відкручувати листи, що захищали рослини від неминучої загибелі.

Гірко було, образливо й боляче. Вона ж у душі вважала їх живими. Живими і тепер, після її помсти — приреченими на неминучу загибель.

— Що ж ви наробили, виродки!!! — ридала в слухавку свекруха. — За що ж ви так зі мною, мерзотники а не діти?! Як я тепер житиму, що нам із синочком їсти на мою пенсію?!

Алла лише криво посміхалася, відчуваючи, як по обличчю течуть злі сльози. Тому що насправді свекруха ще встигне посадити щось натомість загиблих рослин.

Щоправда, по-старому, під плівку, закріплену на металевих дугах. А ось їхні родинні стосунки вже не відновити. Утім, Алла цього робити й не збиралася.

Розібрані теплички стояли в їхньому з Олексієм гаражі. Мине кілька років — і вони знову їх зберуть, але вже на своїй власній дачі, де ніхто не вкраде їхній урожай і не знецінить їхньої праці.

А поки що нехай стоять. Їсти вони не просять, та й за два роки не пропадуть.