«А заміж хочу. Страх, як хочу… За такого, як ти, пішла б, та такі вже всі розібрані. А безхатьки — тьху, це ж треба так життя змарнувати, щоб на вулиці залишитися. Навіщо мені такий». Христина давно овдовіла. У її родині чоловіки не затримувалися. Чотири доньки — і жодного зятя. П’ять онучок — і жодного онука

Вечірня служба в сільському храмі добігала кінця. Був звичайний будень першого літнього дня. У храмі людей майже не було, лише три старенькі бабусі, а ще Христина — прибиральниця, та я — свічниця.

Тихо, лише під легкий передзвін кадильниці читав священник псалом, а запашний ладан стелився, наче дим, — благословенна жертва Богу.

Раптом важкі вхідні двері рипнули, і в притворі з’явився безхатько. Високий, на вигляд кремезний, одежа брудна і поношена, довге кучеряве волосся з сивиною немите, як і густа пишна борода.

Він якось незграбно перехрестився і зупинився, насторожено оглядаючись довкола.

Христина зиркнула, невдоволено хмикнула: «Принесла нелегка, смердітиме тепер у храмі».

Але безхатько так і простояв до кінця служби. А як усі бабусі розійшлися і священник поїхав, він несміливо підійшов до мене й тихо промовив: «Пробачте, у вас небагато поїсти не знайдеться?»

Очі великі, гарні, але якісь каламутні, погляд блукаючий. «Бач, нишпорить очиськами, шукає, що б поцупити», — Христина стала поруч, наче охороняла.

Їжа в храмі, звісно, була. Різного хліба багато приносять на поминання. Дала йому чорного хліба, білий батон, цукру і чаю. Безхатько якось незграбно кивнув на знак подяки і вийшов.

— І навіть не перехрестився, — витираючи підлогу, пробурчала прибиральниця, — мабуть, рознюхувати приходив.

— Христино, послухай, тобі священник епитимію на скільки поклонів наклав минулого разу? — з вівтаря вийшов Павло Іванович. — Язик твій швидший за твої думки, та все дивишся криво.

Христя невдоволено підібгала губи, непомітно перехрестилася й уже мовчки продовжила мити підлогу. Ми посміялися про себе та й розійшлися по домівках.

А безхатько неочікувано став приходити до нас щодня перед закінченням вечірньої служби.

— Ходить, все жебрає, пішов би краще та заробив, — Христина знову «думає» язиком, — а очиськами так і нишпорить, так і нишпорить, точно поцупить щось.

— Христино, — не витримала я, — та вгамуйся ти.

У неділю вірян у храмі багато, стіл пожертв аж ломиться від продуктів, і я заготовила великий пакунок для нашого безхатька, а також поклала в нього старі чоловікові речі, думаю, знадобляться.

Увечері віддала йому і вперше побачила, як він посміхається. Посмішка вимучена, але світла, тільки от очі — якісь незрозумілі. Начебто дивиться, та не бачить.

— Мені б умитися, можна? — запитав нерішуче, очевидно, чекаючи на відмову, а я йому дозволила і рушник дала. У нас поруч з баком зі святою водою біля входу був умивальник.

— А він нічого, — Павло Іванович уже збирався додому, дивлячись на Христину, — прямо жених для Христини. Хочеш же заміж?

— Та бодай тобі! — Христина замахнулася ганчіркою, — безхатька в женихи! Ще наврочиш. І як тільки твій язик повернувся таке сказати!

Потім засумувала, важко зітхнула: «А заміж хочу. Страх, як хочу… За такого, як ти, пішла б, та такі вже всі розібрані. А безхатьки — тьху, це ж треба так життя змарнувати, щоб на вулиці залишитися. Навіщо мені такий».

Христина давно овдовіла.

У її родині чоловіки не затримувалися. Чотири доньки — і жодного зятя. П’ять онучок — і жодного онука. Христина хоч і язиката, але зла і навіть добра, жаліслива.

Коли треба й допоможе, і виручить. Всю сім’ю на собі тягне. Завжди мріяла про чоловіка, щоб розділив з нею сімейні тяготи.

Та й тепла хотілося: «Сіла б на диванчик, обійняла, голову йому на груди поклала і дихала чоловічим запахом. І нічого не треба більше. Я ж уже й не пам’ятаю, як справжній чоловік пахне».

На роботу я приходила о шостій ранку. Подобалося мені раннім літнім ранком пройтися неспішно тихими вуличками. Людей мало, зате пташки як співають, благодать…

Безхатько це помітив і став у цей час приходити. Вмиється, рушник акуратно повісить і заходить до храму. Копійки свої простягне просфору купити. А я йому більше дам. Подякує кивком, з’їсть і зап’є святою водицею.

І стоїть усю службу в притворі. Хреститься невпопад, невміло. А якось зупинив він нашого настоятеля — Володимира. Присіли вони на лавку і довго про щось говорили.

Священник — найдобріша душа — все кивав головою, по плечу бідолаху погладжував і щось записував у свій блокнот. Довго вони сиділи, а коли закінчили, підійшов до нас настоятель, думаючи про щось своє.

— Не ображайте його, — сказав нам отче Володимир, повчально подивившись на Христину, — людина такої долі… упаси Господи.

А ще священник додав, що Іван, так виявляється звали безхатька, майже сліпий. Так ось звідки цей затуманений погляд.

Я вже казала, що Христина була жаліслива і, почувши про важку долю, одразу прикусила свій невгамовний язичок. А безхатько став сміливіше до церкви заходити.

Все намагався Христині допомогти. А та й рада-радісінька допомозі. Самій же сьомий десяток пішов.

Вдома городи та худоба. А як ще витягнути таку величезну сім’ю? Та й у самому храмі роботи не було кінця. Тим паче, в іншому прибудові ремонт йшов, самих підлог після робітників кілометри намивала.

Не кажучи вже про квітники у дворі храму. І зі властивою їй енергійністю стала вона раптом керувати Іваном, як справжнісінький прораб. Він їй і квіти поливав, і підлоги мив, і навіть удома щось робив.

Руки ж у нього були золоті, очі от тільки майже не бачили…

Добрий наш отче не міг пройти повз чужу біду, допоміг зробити Івану паспорт, оформити пенсію і пройти лікарсько-трудову експертизу. Навіть вибив для нього комірчину в гуртожитку. Хоч і невеличкий, але вже свій куточок.

А Іван продовжував ходити до нас і з кожним місяцем все менше був схожий на безхатька. Священник Володимир прихильно ставився до Івана, часто з ним розмовляв, прогулюючись церковним двориком.

І Христина намагалася розговорити його, та він все відмовчувався. Подивиться на неї з цікавістю і посміхається.

«Слова не скаже, — сердилася, — все мовчки та мовчки». Павло Іванович дражнив: «Ех, ти, “мовчазний”! Зате дивись, як тебе слухає, не перебиває».

— Готуй, Христино, все для хрестин, — сказав Володимир одного разу після Літургії.

— Так, отче, ніхто не записувався і не платив.

Одного погляду священника було достатньо, щоб замовкнути. Але Христина все-таки запитала: «А дитинку чи дорослого?»

Хрестили дорослого.

До храму увійшов високий поважний літній чоловік. Коротка стрижка, чисто виголене обличчя і великі окуляри з товстим склом. Дуже пристойний костюм. Підійшов до мене оплатити хрестини.

Я глянула й отетеріла! Та це ж наш безхатько Іван. З хрестильної вийшла Христина, побачивши, отетеріла і, впізнавши, так сильно почервоніла, що, впустивши ганчірку з рук, вона потягнулася до щік, щоб охолодити їх.

— Ну що, Христино? Я ж тобі давно казав, що жених твій прийшов, а ти плювалася на мене, ганчіркою замахувалася, — посміхнувся наш вівтарник Павло Іванович.

Довго, повним чином, хрестив священник Івана, ще довше сповідав.

Наступного дня Христину було не впізнати, прийшла ошатна, в новій хустці, а під нею з новою зачіскою. Знала, що Іван причащатиметься…

А восени вони розписалися і священник їх повінчав.

— Світло ти очей моїх, Павле Івановичу, так гарно мені чоловіка напророкував, — довго дякувала Христина. Ми сміялися при цьому, а вона, змахуючи сльозу, починала бідкатися: «Яка доля у мого Іванка важка! Якби хто знав!»

І при всій своїй невгамовній балакучості нікому нічого не розповідала. Як вийшла заміж, взагалі стала менше говорити.

Павло Іванович дуже радів: «Пощастило нам, що Христина заміжня, тепер від її колючого язика тільки чоловіку дістається».

А я подумала, як часто ми грішимо язиком в осуді навіть зовсім незнайомих людей. І знайомих. А що ми можемо знати? І якщо навіть знаємо, ми ж не відчули, не прожили його життя. А засуджувати поспішаємо.

То як же ми можемо судити? І хто нам дав на це право?

***

Інколи справжнє щастя завітає до нас несподівано, приховане під шаром бруду і життєвих негараздів.

Ця історія — чудове нагадування, що не можна судити про людину за її зовнішністю, адже найцінніший скарб зазвичай захований всередині.

А ви вірите в такі дива, дорогі наші читачі, коли життя змінюється на краще за один момент?