— А зять же їй у всьому допомагав! По вихідних дітей повністю на себе брав: хочеш — іди до подруг, хочеш — на закупи чи до мами, — продовжує Олена. — І їсти приготує, і з малими помалює, і спати вкладе. А вона все одно не змогла. Про те, що хоче розлучитися і не забиратиме дітей, Руслана сказала чоловікові спокійно, як про погоду

— Я просто в розпачі, Оленко. Невже зовсім нічого не можна вдіяти? Ну, якось ту опіку на тебе оформити, чи що? — співчутливо допитується в подруги кума.

Олена лише гірко хитає головою: ні, зарадити вже нічим. Діти ж не сироти, у них є батько. А мати… мати добровільно, за власним бажанням, залишає восьмирічного сина та чотирирічну донечку жити з татом.

А той у столиці свого кутка не має, тож повертається додому, до Одеської області, де море і власна хата. Забирає дітей, рідних Оленчиних онучат, із собою.

Доньці Олени, Руслані, скоро тридцять шість. Одинадцять років у шлюбі прожила. Сама Олена з батьком Руслани давно розлучена, він потім ще двічі одружувався, жив заможно.

Про старшу доньку, щоправда, не забував — відписав їй двокімнатну квартиру своєї матері.

Нещодавно його не стало, а все інше майно залишилося останній дружині та двом братам Руслани.

Коли донька збиралася заміж, молоді оселилися в тій самій двокімнатній квартирі. Зять, тепер уже колишній, родом із приморського містечка.

Там у нього і житло своє є, і мати з вітчимом поруч. Руслана з ним там і познайомилася, на відпочинку, а потім до Києва перетягнула.

Зять чоловік непоганий: домашній такий, спокійний. У столиці роботу знайшов, а свою квартиру вигідно здавав. Жили заможно, їздили до його батьків відпочивати.

Олена й сама якось гостювала в них у вересні, якраз на оксамитовий сезон потрапила. Потім ще двічі приїжджала, але вже з онуками.

Щодо дітей… Руслана, як заміж виходила, казала, що хоче сім’ю, але в сенсі — чоловіка поруч. Про собаку мріяла. А от до появи малечі зовсім не прагнула.

— Не було в неї такого, знаєте, як у подружок — щоб аж очі горіли на ті візочки, — зітхає Олена. — Я не тиснула, а от зять і його мама дуже хотіли, щоб дитинка з’явилася.

— Ой, та ну вас, — відмахувалася донька від родичів. — Це ж назавжди! Я сьогодні хочу одного, завтра — іншого, а тут доведеться відповідати не тільки за себе. Куди заманеться вже не підеш, собою не займешся. Постійний крик, безсонні ночі… Ой, може, колись пізніше?

— Та ти ж не сама будеш, — умовляла свекруха. — Чоловік поруч, мама твоя під боком майже. Як підросте маля — до нас його на все літо, хай на сонечку гріється та фрукти з власного саду їсть.

Зять страшенно заздрив друзям, у яких уже дітки бавилися. І Руслана врешті здалася. Олена зараз згадує і думає: а донька тоді ніби просто послугу чоловікові зробила — на, мовляв, раз так хотів.

Не було в майбутній матусі того трепету, хоча й при надії вона ходила легко.

Сваха пакунками памперси та сорочечки швиденько слала, чоловік ліжечко та візочок вибирав, навіть Олена долучилася — костюмчики всякі та іграшки купувала.

А Руслана тільки ходила й нила, що їй набридло бути такою незграбною та товстою.

Коли хлопчик з’явився на світ, донька ніби й зраділа. Доглядала за сином, робила все, що треба, але навіть із матусями в дворі спілкуватися не хотіла — гуляла одна або з чоловіком.

— Там тільки й балачок, що про коліки та зубки, а мені від того вити хочеться, — зізнавалася донька. — Як же я від усього цього втомилася!

— Та від чого ти втомилася? — не розуміла Олена. — Онучок у нас спокійний, золота дитина. Спить собі, ну, поплаче трішки часом. Ти проблемних дітей ще не бачила!

Це вже зараз Олена розуміє, чому донька тоді на неї ТАК подивилася. Вона просто втомилася бути матір’ю. Втомилася сидіти в чотирьох стінах і щодня виконувати ту саму роботу.

— Бісить, що всі чекають, ніби я маю мліти від кожної п’яточки чи щічки, а я не млію, — казала Руслана згодом.

Правда, як син підріс, донька кулею вилетіла на роботу. Одразу посвіжішала, повеселішала, навіть до дитини ніби тепліше стала ставитися.

А потім прийшла друга звістка — вона знову була при надії. Це сталося так несподівано, якраз у сватів тоді відпочивали. Руслана думала, що то через спеку організм пустує, а виявилося — уже десятий тиждень.

— У неї істерика була, — згадує Олена. — Вона хотіла все перервати, але зять вмовив залишити дитину. І все повторилося знову: роздратування, байдужість, механічне виконання обов’язків. На зятя глянеш — він аж світиться, як донечку тримає, а в Руслани на обличчі ніби маска застигла.

— Моє життя знову зупинилося, мамо, — зізналася якось донька, коли Олена заговорила про депресію. — Я просто цього не хотіла, а від мене чекали. На мене тиснули. А ти ж мене виховувала «хорошою дівчинкою», а така дівчинка має робити те, що мусить.

Олена тоді наполягла, щоб донька пішла до лікаря, але той нічого не знайшов.

Сказав, що бувають жінки, не створені для материнства. Порадив почекати, поки менша підросте, тоді, мовляв, легше стане. Призначив щось заспокійливе, і Руслана слухняно ті ліки пила.

І справді, як термін догляду закінчився, вона знову ожила.

Тільки от усмішка зникала з її обличчя, щойно вона переступала поріг своєї квартири.

— А зять же їй у всьому допомагав! По вихідних дітей повністю на себе брав: хочеш — іди до подруг, хочеш — на закупи чи до мами, — продовжує Олена. — І їсти приготує, і з малими помалює, і спати вкладе. А вона все одно не змогла.

Про те, що хоче розлучитися і не забиратиме дітей, Руслана сказала чоловікові спокійно, як про погоду. Мовляв, до сина й доньки в неї тільки почуття обов’язку, а любові немає.

І до нього вже нічого не відчуває, бо вважає, що він чинив над нею насильство, коли наполягав на дітях. Вона хоче жити своїм життям, і крапка.

Обіцяла платити аліменти, приїжджати раз на пів року, але матір’ю бути не хоче.

Каже, діти це відчувають, бо тягнуться до батька, а щойно вона заходить — одразу замовкають. Хоча вона їх ніколи й пальцем не зачепила.

Зять на розлучення погодився.

За тиждень усе офіційно закінчиться. Він уже звільнився, пакує речі. Вітчим приїде машиною по майно, а сам він із дітьми поїде потягом додому.

— Я розумію, що з батьком їм буде добре, він їм і за тата, і за маму. Але… Знала б ти, як мені гірко, що вони будуть так далеко. І як соромно, що донька в мене така. Не можу з нею спілкуватися, хоч убий. Це ж не жінка, а не знати хто…

Буває й так у житті, що суспільні очікування стають для людини нестерпним тягарем, який ламає долі й найближчих людей.

Іноді чесність, нехай навіть така болюча й жорстока, стає єдиним виходом із глухого кута, у який заганяє «обов’язок» без любові.

А як ви вважаєте, чи можна звинувачувати жінку в тому, що вона не відчула материнського покликання, чи, можливо, виною всьому той тиск, під яким вона приймала рішення?